25 липня 2002 р. Європейський Суд з прав людини (далі - Євросуд) ухвалив рішення у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України", констатувавши порушення права російської компанії "Совтрансавто-Холдинг" на розгляд її справи незалежним судом в Україні. У п. 80 цього рішення Євросуд зазначив, що він не може не звернути увагу на численні випадки втручання в судове провадження українських органів державної влади на найвищому рівні, зокрема Президента України, який дав вказівку Голові Вищого арбітражного суду України "захистити інтереси громадян України", голови Луганської обласної державної адміністрації, одного з народних депутатів України, Голови Вищого арбітражного суду України. Все листування вказаних посадових осіб між собою разом з дорученнями Президента України направлялося в суд, який розглядав справу, і було долучене до матеріалів справи, що дало Євросуду підстави для висновку, що втручання з огляду на його зміст та спосіб здійснення було таким, що суперечить поняттю "безсторонній і незалежний суд" в сенсі ст. 6 Конвенції. Суд також зазначив, що ці випадки втручання з боку органів державної виконавчої влади відображають брак поваги до самого функціонування судової гілки влади.

Незважаючи на те, що з часу прийняття цього рішення минуло понад три роки і Комітет Міністрів Ради Європи здійснює контроль за виконанням Україною її зобов’язань, які випливають з цього рішення, зокрема зобов’язання щодо унеможливлення подальшого втручання у судовий розгляд з боку представників законодавчої чи виконавчої влади, випадки незаконного втручання у здійснення правосуддя трапляються і зараз.

Використовуються й інші важелі впливу на судову діяльність.

Згідно з чинним законодавством України призначення суддів на адміністративні посади в місцевих та апеляційних судах здійснює Президент України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів - голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів - рекомендації відповідної ради суддів). Оперативне заміщення вакантних адміністративних посад в судах має надзвичайно важливе значення для нормальної діяльності судів. Проте строки проходження подань Верховного Суду України про призначення суддів на адміністративні посади у відповідних службах Президента України не регламентовані, а це призводило до того, що зазначені питання вирішувалися місяцями, а то й роками.

Відсутність керівництва в судах дезорганізовувало їх роботу, що в свою чергу призводило до надходження обґрунтованих скарг від громадян, негативно впливало на стосунки в суддівських колективах. Виникали проблеми з фінансовим та матеріально-технічним забезпеченням судів. Через такий стан невизначеності судді висловлювали різні здогади, припущення, що тривале не призначення керівників судів використовується як інструмент впливу на суддівську діяльність. У рішенні від 30 червня 2005 р. Комітет з правової політики Верховної Ради України відзначив, що необґрунтоване об’єктивними причинами тривале зволікання з призначенням суддів на адміністративні посади у судах призводить до порушення принципу незалежності суддів 3.

Ситуація з призначенням суддів на адміністративні посади значно поліпшилася тільки у вересні 2005 р. після втручання Президента України.

Очевидно, для того, щоб органи місцевої влади не могли "керувати" судами, законодавець повністю усунув їх із процесу призначення суддів на адміністративні посади. Однак від керівників місцевих органів влади на адресу Президента України і Верховного Суду України надходять численні звернення, в яких ревізуються рішення Ради суддів України і Голови Верховного Суду України щодо кандидатів на адміністративні посади в судах, наводяться компрометуючі дані про них, пропонуються нові кандидатури. Тільки протягом серпня-вересня 2005 р. листи такого характеру надійшли від голови Петриківської районної державної адміністрації Дніпропетровської обл., голови Львівської обласної ради, голів Слов’янської міської та Слов’янської районної рад Донецької обл.

Немає сумніву, що це є втручанням у діяльність судів.

Зважаючи на наявність таких фактів, судді позитивно сприймають ідею про віднесення питання про призначення суддів на адміністративні посади в судах всіх рівнів до компетенції Верховного Суду України чи вищих спеціалізованих судів за поданням відповідних рад суддів. Одним із можливих варіантів щодо призначення суддів на адміністративні посади є такий: голів місцевих судів та їхніх заступників призначає Голова Верховного Суду України чи голова вищого спеціалізованого суду; голів апеляційних судів та їхніх заступників обирає Пленум Верховного Суду України чи пленум вищого спеціалізованого суду; на адміністративні посади у Верховному Суді України і вищому спеціалізованому суді судді обираються Пленумом Верховного Суду України чи пленумом вищого спеціалізованого суду.

Не можна залишити без уваги питання про вплив на суддів за допомогою масових акцій, тобто шляхом проведення ходи, мітингів, демонстрацій з метою підштовхнути суд до прийняття того чи іншого рішення. У Конституції передбачено тільки два застереження щодо проведення таких заходів - вони мають відбуватися без зброї та про їх проведення необхідно завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 39). Обмеження щодо реалізації права на проведення таких заходів відповідно до ч. 2 ст. 39 Конституції може бути встановлено судом згідно із законом і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Організатори таких заходів розраховують на те, що суддя внаслідок психологічного тиску з боку багатьох людей, гасел, закликів, шумових ефектів буде менше думати про законність свого рішення і більше керуватиметься популістськими мотивами. Таким чином, у багатьох випадках зазначені дії спрямовані проти прав і свобод тих людей, які у передбачені процесуальним законодавством способи добиваються прийняття іншого, ніж маніфестанти, рішення, і могли б з цих підстав бути заборонені судом. Однак закон, відповідно до якого суд міг би встановити обмеження щодо реалізації права на проведення таких заходів поки що не прийнято, хоча необхідність його прийняття випливає із Конституції.

За таких умов кожен суддя повинен керуватися при прийнятті рішень виключно законом і власним сумлінням, протистояти намаганням вплинути на нього та діяти у відповідності з присягою, приймаючи яку він обіцяв здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим, давати рішучу відсіч усім протиправним намаганням збочити правосуддя зі шляху законності та справедливості.

Отже, справа честі судді мати так би мовити стійкий імунітет від непроцесуального впливу на його діяльність. Судді не можуть ухвалювати рішення під тиском погроз, прохань, вимог пікетувальників, тих, хто використовує голодування чи спроби вчинити самогубство. Для виправлення кожної судової помилки законодавством визначені відповідні процедури та діють відповідні судові інстанції.

5 вересня 2005 р. Голова Верховного Суду України надіслав головам вищих, апеляційних та місцевих судів лист, в якому акцентував увагу суддів на тому, що вони повинні у передбачені законом способи протистояти кожному намаганню вплинути на їх діяльність. Про кожний факт непроцесуального впливу на нього суддя повинен письмово повідомити голову суду або суд вищої інстанції; службовий телефон кожного судді має бути оснащений пристроєм для фіксування телефонних розмов, що буде як профілактичним засобом, так і джерелом доказів у разі протиправного діяння щодо судді; копію кожного листа від посадових осіб, в якому є хоча б натяк на намагання вплинути на суддю, слід направляти до Верховного Суду України для відповідного реагування.

У листі також наголошується на необхідності вжити дієві заходи з метою унеможливлення втручання в діяльність суддів при розгляді судових справ з боку інших суддів, в тому числі й тих, котрі займають адміністративні посади. Пропонується запровадити розподіл справ між суддями за принципами випадковості, запобігти випадкам прийняття до розгляду судових справ тими судами, до підсудності яких вони не належать.

Цей лист є свідченням того, що суддівський корпус не самоусувається від вирішення проблем, пов’язаних із забезпеченням незалежності суддів, і не перекладає їх на плечі лише законодавчої та виконавчої влад.

Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що без незалежних суддів неможливо побудувати демократичну правову державу, забезпечити ефективний захист прав людини і юридичних осіб, створити ефективну та справедливу правову систему. Правове регулювання питання щодо незалежності суддів має здійснюватися виключно на основі положень Конституції та законів України, при цьому необхідно враховувати міжнародно-правові зобов’язання України у цій сфері. Обсяг гарантій незалежності суддів має визначатися завданнями та функціями судової влади, водночас досягнутий їх рівень не повинен бути зменшений. Крім того, у законодавстві має бути закріплено ефективний механізм реалізації цих гарантій і відповідальність за їх недотримання.