На відміну від норм-принципів загальні норми - це загальні правила, що конкретизуються в інших нормах. Серед загальних норм ведуче значення належить конституційним нормам.

Близьким до розподілу норм по ступені формальної визначеності (ступеня спільності) є їхнє членування по формальним ознакам на норми закону і норми підзаконних актів. У літературі висловлене справедливе судження, що законодавчі норми по своїй структурній організації найбільш розвинуті. По ступені узагальнення вони поділяються на конституційні, кодифіковані й окремі.

По характеру (чи складу) правил поводження (формі регулювання) правові норми можуть бути зобов'язуючими (наказують здійснення дій, що містяться в нормі,); уповноважуючі ( дозволяють здійснення дій, що містяться в нормі,); що забороняють (наказують стримування від дій, що містяться в нормі, тобто є непрямою вказівкою на правило поведінки).

Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи - специфічно регулятивні в позитивному змісті. В адміністративній, природоохоронній, кримінально-виконавчій і інших галузях права переважне місце займають зобов'язуючі норми, у цивільному ж - уповновжуючі. Але немає таких галузей права, зміст яких вичерпувалося б однією групою норм. Навіть у карному праві - системі норм, що забороняють, необхідним компонентом є зобов'язуючі норми загальної частини, а норми про необхідну оборону і крайню необхідність - уповновжуючі. (Не можна сказати, що норми, що забороняють, «зобов'язують не робити», вони забороняють робити.).

Специфіка норм, що забороняють, полягає в тому, що вони формулюються як напівдиспозиції, тобто прямо не встановлюють правил позитивного поводження, що характерно для зобов'язуючих і уповновжуючих норм. Вони вказують лише на дії, що забороняються, які не можна робити, і тим самим - диктують правила поведінки. Тому в нормах, що забороняють, немає прямо виражених диспозицій. Статті кримінального кодексу, що містять кримінально карні діяння, являють собою гіпотези, які злилися з диспозиціями. Але якщо їх брати разом з положеннями загальної частини, то характер диспозицій-заборон вимальовується цілком. Особливості карного закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не сформульована, але вона у силу своєї загальновідомості логічно передбачається.

Наприклад, карне покарання за розкрадання власності означає дію, що забороняється. Як повинен поводитися суб'єкт, які йому варто обирати установки, яким образом зорієнтувати себе в суспільній практиці - він повинний вирішити сам.

Аналізуючи соціальну природу норм права, дійдемо висновку про ведуче значенні дозволів, тому що вони припускають установлення державою обов¢язків і заборон. Це значить, що всі ці способи регулювання складають єдину систему, причому зміни в одній з норм права обов'язково ведуть коректування інших.

Очевидна умовність розподілу норм права на зазначені види. У процесі їхньої реалізації діючі суб'єкти завжди співвідносяться один з одним як носії прав і обов'язків. Без такого зв'язку норми права нездійсненні. Однак цей розподіл має і політичний, і правовий зміст. Воно дає можливість з'ясувати, на чому зроблений акцент у поведінковій спрямованості норми. Звідси реальність існування зобов'язуючих, забороннних, уповновжуючих норм. Не можна переходити об'єктивних границях цього розмежування.

В адміністративному праві домінують зобов'язуючі норми, у цивільному, сімейному, трудовому, земельному і ряді інших регулятивних галузей - уповновжуючі , у карному - забороняючі. Більшість норм кримінально-виконавчого законодавства - зобов'язуючі, однак чимало і забороняючих; велику частину (права засуджених) складають уповновжуючі норми.

У законодавстві, у різних його галузях досить часто спостерігається вживання таких значеннєвих оборотів: «як правило, не дозволяється», «як правило, може бути дозволене», «у виняткових випадках», «як правило, повинне бути ...» і т.д.

Подібні технічні прийоми дозволяють охопити нормами права різноманітні відхилення від загальних правил, що часом неможливо заздалегідь передбачати у всіх деталях. Тим самим розширюються границі правового впливу, забезпечується його гнучкість у різних ситуаціях.

І все-таки таке з'єднання форм регулювання варто віднести скоріше до недоліків, чим до позитивних властивостей форм правових норм. Тут відкриваються широкі можливості для їхнього вільного тлумачення спеціальними суб'єктами, що виконують норми, тому що значеннєвий зміст подібних оборотів украй невиразний. Компетентні органи свідомо йдуть на їхнє використання в законодавчій практиці, тому що розраховують на юридичну кваліфікацію, на досить високий рівень загальної і правової культури тих, хто безпосередньо причетний до реалізації відповідних норм. Інакше кажучи, право не може постійно залишатися в тих самих обкреслених, традиційних формах вираження своїх норм. Ці форми необхідно збагачувати.

Зобов'язуючі, заборонні і уповновжуючі норми у свою чергу можуть бути класифіковані і по інших різних підставах. Так, наприклад, заборони підрозділяють: по сферах громадського життя - соціально-економічні, політичні, особисті; по функціональному призначенню - заборони в широкому і вузькому змісті; по характері й обсягу правового матеріалу - інформативні й елементарні; по ступені визначеності - абсолютні і відносні і т.д.

Праву властивий особливий різновид норм, що виходять від державних органів, але наділених силоміць рекомендаційних норм. Учені по-різному оцінюють їхню природу. Одні виразно вважають їх нормами права (Л.С. Явич, П.Е. Недбайло), інші

настільки ж категорично відносять їх до «проміжної стадії», визначеному етапу в створенні норми (Н.Г. Александров і ін.). Нарешті, є і більш стримані судження, що виключають крайності в оцінці рекомендаційних норм. Так, А. В. Міцкевич вважає, що в рекомендаціях, як правило, сполучається метод суспільного регулювання з правовими формами впливу держави на суспільні відносини. Такі рекомендації одночасно встановлюють юридичні обов'язки по відношенню, наприклад, до органів місцевого самоврядування про дотримання наданих прав. Це і дозволяє вважати рекомендаційні норми нормами правовими, уповновжуючі, у кінцевому рахунку забезпеченими правовими санкціями.

По ступені активізації соціально корисної діяльності суб'єктів права норми права умовно можна поділяти на звичайні і заохочувальні. У принципі усі вони «заохочують» таку діяльність, але виділення заохочувальних норм доцільно тому, що вони найчастіше спеціально спрямовані на стимулювання правомірної діяльності, такий, котру суб'єкти юридично не зобов'язані робити. Це - правова сприятлива реакція на правомірне діяння, що перевершує звичайні вимоги поводження (жінка, що має п'ятьох і більш дітей, має право на пенсію при досягненні 50-літнього віку).

Заохочувальні норми мають чітко виражену елементну структуру, причому диспозицією є заохочення, тобто надання різних матеріальних, духовних благ.

Заохочувальні норми - це різновид уповновжуючі або зобов'язуючих норм. Діапазон їхньої дії в праві усе більш розширюється, причому заохочення нерідко передбачаються і за звичайне виконання обов'язків. Це спонукує ряд учених вбачати в заохоченнях не особливі заохочувальні норми права, а лише «заохочувальні санкції» до діючого нормам. Цей термін є метафорою, відходом від звичайного розуміння санкції в юридичному змісті, перенесенням у право загально - соціологічного розуміння санкції як відповідної реакції на будь-яку дію, що заслуговує на увагу.

Заохочувальні норми варто вважати нормами права, але виступаючі не як правила поведінки, а як державний заклик до визначеного поводження. При настанні відповідних умов у компетентного органа виникає не тільки право на застосування заохочення, але іноді й обов'язок заохочувати.

По способах установлення правил поведінки норми права поділяються на категоричні і диспозитивні. Перша формулює визначене правило поведінки, виключає який-небудь вибір, хоча може встановлювати як заборона, , так і дозвіл; друга надає суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків і встановлює правило на випадок, якщо суб'єкти не скористалися своєю правомочністю.

По технічних прийомах установлення правила поведінки норми права поділяються на визначені, бланкетні і відсильні.

Визначені - безпосередньо містять опис правила поведінки в статті, у якій вона викладається. Бланкетні - роблять відсилання в самому загальному виді до нормативно-правового акта в цілому чи до його частини. Відсильні - містять посилання на правило поводження, що міститься в конкретних статтях даного нормативно-правового акта.

По безпосередньому предметі впливу правові норми можна класифікувати на соціально-технічні і соціальні. Соціально-технічні - регулюють використання людиною технічних коштів, сил природи (правила експлуатації технічних коштів, технологічні режими, стандарти, норми витрати сировини, норми в сфері охорони природи і т.д.). Будучи затвердженими компетентними органами, вони стають юридично обов'язковими і тим самим виступають регуляторами відносин між людьми. Їхнє значення в епоху науково-технічної революції і зростання ролі права в зміцненні зв'язку науки з виробництвом усе більш зростає. Соціальні - регулюють суспільні відносини, суб'єктами яких є люди, їхні колективи, громадські організації і т.п.

Класифікацію норм права можна проводити і по ознаках, властивим гіпотезі, диспозиції, санкції.

Висновок

У зв'язку з розкриттям цієї теми можна сказати, реалізація норм права відіграє велику роль у розвитку держави і права, і суспільства в цілому.

Візьмемо до приклада одну з форм реалізації права застосування права. Застосування права - важлива форма реалізації юридичних норм, відрізняється від інших по своїй меті, характеру, дійсності.

Під застосуванням права варто розуміти здійснювану спеціально встановлених законом формах державно-владну, організуючу діяльність компетентних органів по реалізації норм права в конкретному випадку і винесення індивідуально-правових актів (актів застосування права). Право - це узагальнене поняття, так сказати, формула, що позначає ні що інше, як чітко структуровану систему юридичних норм, і створену для вірного визначення співвідношення цієї системи з іншими соціальними явищами. Юридичні норми забезпечують гарантоване виконання життєве необхідних правил, без яких функціонування суспільства і держави було б неможливим. Такі правила є тим мінімумом, що покликаний зберігати стабільність політичної і правової системи кожної держави.

Використана література:

• Коституція України. Прийнята на п¢ятій сесії Верховної Ради України. 28 червня 1996р.
• Черданцев А.Ф. Тлумачення права. М. 1979 р.
• Алексєєв С.С. Проблеми теорії права: Курс лекцій.Свердловськ, 1973 р.
• Лазарєв В.В. Застосування права. Казан, 1972 р.
• Алексєєв Загальна теорія права. М. 1982 р.
• Н.И. Матузов; А.В. Малько Теорія держави і права. М. 1997 р.
• Правові форми діяльності загальнонародній державі. Під ред. В.М. Горшенева, Харков, 1985 р.
• Васильєв А.М. Про правозастосування в процесуальному праві. Проблеми співвідношення матеріального і процесуального права. М. 1980 р.
• Коваленко А. И. Загальна теорія держави і права. 1996 р.
• Чвялева Е.В. Теоретичні проблеми юридичної класифікації; Дис. канд. юрид. наук. Свердловськ. 1986 р.