Вказане положення пояснюється тим, що учасником спору є держава, яка приймає інвестиції і, як будь-яка держава має імунітет від іноземної та міжнародної юрисдикції. Завдяки положенням попередьньої згоди держав-учасниць конвенції на вирішення спору у Центрі вдалося підпорядкувати Центру широке коло спорів, не зазіхаючи при цьому на імунітет приймаючої держави. Саме завдяки такому підходу Вашінгтонська конвенція змогла залучити велику кількість учасників. Вона не отримала визнання лише країн Латинської Америки, які в силу особливостей національної доктрини міжнародного права, не допускають звернення іноземного приватного інвестора до інших, крім національних, засобів вирішення спорів.

Успіх Вашінгтонської конвенції покликав прийняття у 1978 p. Додаткового протоколу для здійснення при-' мирювальної процедури, арбітражного врегулювання провадження зі встановлення фактів (далі - Додатковий протокол).2 Прийняття Додаткового протоколу зробило можливим звернення до Центру у випадках, коли один із учасників спору - держава чи інвестор із держави, не є учасником Вашінгтонської конвенції. Зазначений документ дозволив також Центру приймати до розгляду спори, що виникли між державою та іноземною приватною особою, не пов'язані з іноземними інвестиціями. В доповненні до Вашінгтонської конвенції важливим також є тезис щодо перевищення складом арбітражу своїх повноважень, в тому числі і в питаннях компетенції розгляду даного спору - це одна із підстав для відміни арбітражного рішення.

Норми Вашінгтонської конвенції щодо врегулювання процедури вирішення спорів можна розподілити на дві групи:

• положення, що стосуються проведення примирюваль-ної процедури;
• норми, що регламентують порядок арбітражного провадження.

Вашінгтонська конвенція передбачає створення таких органів, як Адміністративна Рада, Секретаріат, Список посередників та Список арбітрів. Конвенція визначає функції та порядок діяльності Адміністративної Ради та Секретаріату, порядок формування Списку посередників і Списку арбітрів.

Для проведення примирювальної процедури сторона звертається із відповідною заявою до Генерального Секретаря Центру, для врегулювання спору призначається примирювальна комісія. Порядок призначення членів примирювальної комісії визначається угодою сторін, однак якщо сторони не домовилися щодо кількості посередників та порядок їх призначення, комісія складається із трьох посередників, по одному від кожної зі сторін, а третій, що є головою комісії, призначається спірними сторонами спільно.

Відповідно до Вашінгтонської конвенції в обов'язки примирювальної комісії входить вияснення обставин, з приводу яких між сторонами виник спір, і вжиття всіх заходів для прийняття взаємоприйнятного для сторін рішення. Результатом роботи комісії є:

• або укладення сторонами мирної угоди;
• або констатація комісією факту неможливості досягнення сторонами такої угоди.

Незалежно від результату роботи примирювальної комісії сторони мають право в будь-який момент звернутися до процедури арбітражного врегулювання спору.

На відміну від рішення примирювальної комісії, рішення арбітражу є обов'язковим для обох сторін. Ця обставина визначає регламентацію процедури арбітражного врегулювання, а також широкі повноваження арбітражу. Так, арбітраж має право (якщо сторони не домовляться щодо іншого) вимагати від сторін надання документів та інших доказів, а також виїзжати на місця, пов'язані зі спором, і проводити розслідування, якщо того вимагають обставини. Навпаки, у разі проведення примирювальної процедури, Вашінгтонська конвенція лише зобов'язує спірні сторони добросовісно співробітничати з примирю-вальною комісією для того, щоб комісія могла виконати покладені на неї функції, і "серйозно відноситися до рекомендацій комісії".

Проте, незважаючи на широкі повноваження арбітражу порівняно з примирювальною комісією, він, згідно із Вашінгтонською конвенцією, "не має публічно-правових повноважень". Так, арбітраж не має повноважень вживати заходів примусового характеру, спрямованих на забезпечення позову. Арбітраж вправі лише рекомендувати сторонам додаткові заходи, спрямовані на забезпечення права кожної зі сторін.

Особливості процедури врегулювання інвестиційних спорів, передбачені Вашінгтонською конвенцією, надають цій процедурі значну схожість із порядком вирішення спорів у органах міжнародного комерційного арбітражу. Специфіка спорів, що розглядаються Центром, визначається тим, що стороною в таких спорах виступає держава та іноземна особа іншої держави. Ця специфіка знаходить своє відображення у деяких положеннях Вашінг-тонської конвенції. Так, наприклад, арбітраж розглядає спір згідно норм права відповідно до угоди сторін. За відсутності такої угоди між сторонами арбітраж застосовує право Договірної держави, яка виступає в якості сторони в спорі, а також норми міжнародного права, які можуть бути застосовані.

Вищезазначене посилання на норми міжнародного права викликало неоднозначну реакцію ще на стадії розробки конвенції та продовжує викликати спори до сьогоднішнього дня. Практичне застосування норм міжнародного права пов'язане зі значними складностями у тлумаченні, встановленні змісту цих норм, однак поява у Вашінгтонській конвенції положень, що роблять можливим застосування цих норм, визначає особливість правового положення Центру, не схожого на інші інститути міжнародного комерційного арбітражу. Тому звернення до Центру необхідно виділяти як особливий засіб вирішення інвестиційних спорів.

Специфічний характер Центру виявляється також і в тих положеннях Вашінгтонської конвенції, що стосуються порядку виконання рішень Центру. Так, кожна Договірна держава визнає рішення арбітражу в якості зобов'язуючого та забезпечує виконання грошових зобов'язань, що накладуються рішенням арбітражу в межах своєї території, таким же чином, якби це було рішення судового органу цієї держави.

Другим важливим міжнародно-правовим актом із врегулюванням інвестиційних відносин є Сеульська конвенція "Про заснування Багатостороннього агентства по гарантіям інвестицій" 1985 p. Відповідно до цієї конвенції було засноване Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (далі - Агентство), яке є міжнародною організацією, що використовує різноманітні правові засоби при вирішенні проблем, пов'язаних з іноземними приватними інвестиціями. Завданням Агентства є заохочення іноземних інвестицій в країнах, що розвиваються шляхом надання іноземним приватним інвесторам додаткових гарантій, а також надання технічних послуг з покращення інвестиційного клімату у країні, яка приймає іноземний капітал. Як і Центр, Агентство було створено за ініціативою МБРР і співробітничає з іншими організаціями МБРР.

Агентство надає гарантії від некомерційних ризиків, включаючи націоналізацію інвестицій, а також від ризиків введення обмежень переведення прибутків в іноземну валюту, обмежень переказу прибутків за кордон, обмежень у доступі до судових засобів захисту прав іноземного інвестора, гарантії від невиконання судових рішень. Агентство діє на основі наступних принципів:

• повна фінансова незалежність від МБРР та інших фінансових організацій;
• участь розвинутих країн, і країн, що розвиваються у фінасуванні та контролі за діяльністю Агентства;
• співробітництво у вирішенні проблем міжнародного економічного співробітництва держав-експортерів капіталу, держав-імпортерів капіталу та іноземних приватних інвесторів.

Будучи за своєю природою міжнародною організацією, суб'єктом міжнародного права, Агентство в той же час займається чисто комерційною діяльністю в сфері страхування ризиків, пов'язаних із інвестуванням іноземного капіталу.

Агентство має статутний фонд, що створюється за рахунок внесків держав-учасників, а також надходжень від спонсорів. Держави - члени Агентсва поділені на дві групи:

• держави, що експортують капітал;
• держави, що імпортують капітал.

Вищим органом\Агентства є Рада управляючих, виконавчим органом - Рада директорів, що складається із 12 осіб. Рада управляючих може збільшувати кількість членів Правління директорів.

В основу захисту інтересів іноземних інвесторів, що пропонується Агентством, покладено договір страхування (далі - контракт), сторонами якого виступають Агентство (страхувач) та іноземний інвестор (страхувальник). Незважаючи на те, що Агентство має статус міжнародної організації, у відносинах з іноземним інвестором, приватною особою, воно виступає в ролі страхової компанії. Відповідно до укладеного контракту одна сторона - Агентство, зобов'язується сплатити іншій стороні - Держателю гарантій визначену в договорі суму, яка складає звичайно відсоток від суми збитків, які поніс Держатель гарантії і які виникли в результаті настання одного із перерахованих у контракті випадків, а саме:

• введення обмежень на переказ за кордон суми прибутку;
• експропріації майна іноземного інвестора приймаючою державою;
• порушення контракту, укладеного іноземним інвестором із приймаючою державою;
• військових дій;
• громадських хвилювань.

У свою чергу Держатель гарантії зобов'язується відповідно до укладеного з Агентством договору, щорічно сплачувати страховий внесок у розмірі відсотка від суми гарантії, що встановлюється в договорі.

За настання страхового випадку відповідно до договору, укладеним іноземним інвестором з Агентством, до останнього відповідно до принципу суброгації переходять всі права та вимоги приватного інвестора до приймаючої держави. З цього моменту спір між інвестором та приймаючою державою перетворюється в спір між приймаючою державою та міжнародною організацією, тобто відносини із приватноправових, до яких відносяться всі відносини з участю іноземних приватних інвесторів, перетворюються у міжнародні публічно-правові відносини, сторонами в якому виступають два суб'єкта міжнародного економічного права як галузі міжнародного публічного права - міжнародна організація та приймаюча держава.

Агентство виступає як посередник у відносинах між державою походження іноземного інвестора та приймаючою державою, чиї інтереси безпосередньо стикаються і несуть в собі загрозу створення конфліктної ситуації в міжнародних відносинах. Крім того, участь держав-імпортерів та держав-експортерів у формуванні страхового фонду Агентства, здійснює стримуючий вплив на прийняття державою-імпортером капіталу таких заходів, які б носили дискримінаційний у відношенні до іноземного інвестора характер.

Необхідно зазначити, що перенесення проблем пов'язаних з іноземним інвестуванням, в ряд міжнародно-правових не знімає самої проблеми, а лише змінює її характер і механізм її вирішення.

Так, в області міжнародного публічного права з'являється нова проблема - вирішення спору, що виникає між Агентством і державою-членом Агенстства з виплати сум, що належать Агентству в силу переходу до нього вимог на основі суброгації. В даному випадку, хоча характер спору і є публічно-правовим, якщо виходити з того, що спірні сторони - держава та міжнародна організація, однак зміст заявленої вимоги носить чисто комерційний, приватний характер. Сеульська конвенція вирішує цю проблему наступним чином. Коли Агентство виступає в якості суброгата, тобто особи, до якої переходять права вимоги в силу суброгації, учасники спору вправі домовитися щодо порядку вирішення такого спору за умови, що цей порядок не буде відрізнятися від порядку вирішення спорів, передбаченого у Додатку II Конвенції, а також за умови, що досягнута з цього питання угода буде схвалена Правлінням Агентства.

Таким чином, весь комплекс відносин, що виникають в рамках багатосторонньої системи гарантій іноземних інвестицій, являє собою відносини двох рівнів: міждержавних відносин і відносин між Агентством та іноземним приватним інвестором.