Згідно з Положенням, Міністерство Фінансів виступає від імені Кабінету Міністрів України гарантом своєчасного погашення облігацій, що випускаються; співпрацює відповідно до визначених повноважень з міжнародними фінансовими організаціями та за дорученням Кабінету Міністрів України проводить з ними переговори і консультації з питань фінансової політики та укладення кредитних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України; розробляє за дорученням Кабінету Міністрів України програми державних зовнішніх запозичень, бере участь в організації роботи, пов’язаної із залученням в економіку України іноземних кредитів, відповідно до законодавства; розробляє стратегію щодо внутрішніх та зовнішніх запозичань держави і погашення та обслуговування державного боргу. Представляє Кабінет Міністрів України, за його дорученням, під час розгляду питань про надання кредитів під гарантію Уряду України, у межах розміру державного боргу, затвердженого законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

Національний Банк України виконує обов’язки генерального агента з обслуговування випуску та погашення державних облігацій, забезпечує "організаційну" сторону функціонування ринку державних цінних паперів: проводить аукціони, погашення, підготовку відповідних документів та інше.

Закон України "Про Національний банк України" передбачає, що одним із засобів та методів грошово-кредитної політики, що проводить НБУ і є однією з його функцій – це операції з цінними паперами на відкритому ринку. НБУ виконує операції з обслуговування державного боргу, пов’язані із розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу відповідно до них; купує та продає на вторинному ринку цінні папери у порядку, передбаченому законодавством; приймає на зберігання і в управління державні цінні папери та інші цінності [7]. Відтак НБУ бере активну участь у роботі ринку як ділер.

Ця функція дає йому змогу, по-перше, проводити операції купівлі-продажу облігацій від свого імені й за свій рахунок з метою здійснення грошово-кредитної політики і, по-друге, концентрувати попит та пропозицію інвесторів по всій Україні через свої територіальні установи.

Як контролер ринку, Національний банк має прямий доступ до всієї інформації, що стосується угод будь-якого учасника ринку, забезпечуючи дотримання чинного законодавства, принципів справедливості і рівноправності торгівлі, а також стосовно усунення недобросовісних учасників ринку. Разом з тим треба зазначити, що контрольна функція НБУ реалізується тільки тією мірою, в якій це необхідно для стабільного, безперебійного функціонування і розвитку ринку державних цінних паперів. У цілому всі ці функції дають можливість Національному банку цілеспрямовано впливати на ринок залежно від подій, що відбуваються на ньому чи довкола нього.

Визначаючи роль держави, компетенцію органів державної влади в процесі управління державним боргом, очевидною є роль держави як учасника фінансових правовідносин, який в односторонньому порядку визначає умови позики, а відтак і порядок формування, обслуговування та погашення державного боргу.

Управління державним боргом у вузькому розумінні – це сукупність дій, пов’язаних з підготовкою до випуску і розміщенням боргових зобов’язань держави, регулюванням ринку державних цінних паперів, наданням позик і гарантій.

Специфіка категорії державного боргу визначає також і особливості оперативного управління ним. Відповідно до перелічених повноважень органів державної виконавчої влади спеціальної компетенції, бачимо, що воно очолюється і здійснюється Міністерством Фінансів і Національним банком України. Зокрема, згідно з українським законодавством, обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснюється Міністерством фінансів України через банківську систему України шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашення і виплати доходу по них у вигляді відсотків та в іншій формі.

Надзвичайно важливим у сфері управління державним боргом є діяльність з приводу визначення умов випуску нових позик. Визначаючи умови емісії, головними з них є рівень прибутковості цінних паперів для кредиторів, термін дії позик, спосіб виплати доходу. Притім Уряд повинен керуватися інтересами досягнення максимальної фінансової ефективності позик і одночасно враховувати реальну кон’юнктуру на фінансовому ринку. Успіх нових позик може бути забезпечений лише у випадку правильного аналізу стану грошового обігу, рівня доходності і строків позик, що перебувають в обігу, а також визначення переліку існуючих пільг кредиторам та інші фактори.

У цілому в процесі управління державним боргом вирішуютья такі завдання:

• мінімізація вартості кредиту для позичальника;
• недопущення переповнення ринку борговими зобов’язаннями і коливання їх курсу;
• ефективне використання мобілізованих коштів і контроль за цільовим використанням виділених кредитів;
• забезпечення своєчасного повернення коштів [17].

Отже, під управлінням державним боргом можна розуміти сукупність заходів держави у справі виплати доходів кредиторам і погашенню позик стосовно зміни умов позик, що обертаються, та визначення умов випуску нових позик.

Сплату доходів за позиками і їх погашення здебільшого проводять за рахунок бюджетних коштів. Зокрема, для фінансування витрат на розміщення, рефінансування, на виплату доходу та погашення боргових зобов’язань Уряду України у складі Державного бюджету України створюється фонд обслуговування державного внутрішнього боргу України. До цього фонду зараховують кошти у розмірі 50%, одержані від приватизації майна державних підприємств [3, ст.8].

Оскільки відносинам у сфері державного боргу притаманний усім кредитним відносинам принцип добровільності участі і довіри кредитора до позичальника, відповідно, держава (Уряд) не зацікавлена розчаровувати своїх кредиторів, порушуючи їхні права та законні інтереси. Проте з різних причин, а найчастіше – це наявність високого рівня бюджетного дефіциту, уряд зобов’язаний шукати інші способи розрахунків за своїм боргом. Так в умовах значних обсягів державної заборгованості і зростаючих бюджетних труднощів держава може вжити заходів щодо рефінансування державного боргу.

Під рефінансуванням розуміється погашення старої державної заборгованості шляхом випуску нових позик. Наприклад, у СРСР підлягала рефінансуванню заборгованість по державній 3%-ній виграшній позиці 1966 року. Після спливу цього терміну облігації обмінювалися протягом одного року на облігації нової позики – внутрішньої виграшної позики 1982 року, без сплати курсової різниці. Отже, розміщення нових державних позик для погашення заборгованості по вже випущених позиках, за браком коштів централізованого грошового фонду (бюджету) – має назву рефінансування державного боргу [17 c.179].

Існує три основні способи рефінансування державного боргу: конверсія державних позик; консолідація державних позик; уніфікація державних позик.

Конверсія державних позик передбачає зміну первинних умов позики (номінальна вартість, величина відсотка, терміни, форма погашення тощо – повна конверсія). Та найчастіше – це зміна доходності за державними цінними паперами з метою скорочення видатків з обслуговування державного боргу. Хоч разом з тим конверсія може передбачати також підвищення доходності державних цінних паперів для кредиторів.

Своєю чергою конверсію розрізняють як добровільну, обов’язкову і примусову.

За умов добровільної конверсії уряд пропонує власникам облігацій добровільно обмінювати облігації старих позик на нові, як правило, з нижчим відсотком. Власник облігації має право зупинити дію кредиту і одержати свої кошти з втратою відсотка, або обміняти старі облігації на нові, чи не обмінювати їх, а одержати річні відсотки за новими умовами.

За обов’язкової конверсії старі облігації підлягають або обміну на нові, або поверненню їх державі в обмін на гроші.

Примусова конверсія передбачає обмін старих облігацій на нові у межах визначеного терміну. Примусові конверсії не передбачають дострокового погашення облігацій, а вчасно не конвертовані облігації анулюються.

Держава також має право скоротити чи, навпаки, продовжити термін обігу боргових зобов’язань.

Консолідація державних позик означає переведення поточних зобов’язань і короткотермінових позик у довгострокові. Держава зацікавлена в одержанні позик на триваліші строки, тому консолідація передбачає зміну умов, які пов’язані із строками погашення позик. Консолідація звичайно має примусовий характер. Наприклад, у 1938 р. в СРСР було проведено консолідацію позик, що вільно обертаються з обміном старих облігацій на нові, термін яких було продовжено до 20 років, хоч разом з тим методом консолідації може бути скорочення терміну обігу державних боргових зобов’язань.

Найчастіше консолідація позик супроводжується конверсією, тобто зміною початкових умов позики. У цьому випадку можливий як добровільний, так і обов’язковий порядок консолідації.

Уніфікація державних позик – це об’єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених позик обмінюються на облігації нової позики. Такий захід передбачає зменшення кількості видів державних цінних паперів, що одночасно обертаються. Це полегшує і спрощує роботу та видатки держави в сфері державного боргу.

У виняткових випадках Уряд може провести обмін облігацій по регресивному співвідношенню, тобто коли декілька раніше випущених облігацій позик прирівнюються до одної нової облігації.

Відстрочення погашення позики чи всіх раніше випущених позик проводиться в умовах, коли подальший активний розвиток операцій з випуску нових позик не має фінансової ефективності для держави. Це відбувається тоді, коли урядом було випущено надто багато позик та більша частина надходжень від реалізації облігацій нових позик скеровується на виплату відсотків і погашення раніше випущених позик. Щоб розірвати це замкнуте коло, уряд оголошує про відстрочення погашення позик. Відстрочення погашення позики відрізняється від консолідації тим, що водночас відбувається не лише відстрочення виплат, але й припиняється виплата доходу за позиками, тоді як за умов консолідації власники облігацій продовжують одержувати свій доход.

Конверсія, консолідація та уніфікація державних позик та обмін облігацій держави переважно здійснюються тільки щодо внутрішнього державного боргу. Щодо відстрочення погашення позики, то цей захід можливий і стосовно зовнішніх зобов’язань, проте за згодою кредиторів.

Під анулюванням державного боргу розуміють заходи, в результаті проведення яких, держава повністю відмовляється від зобов’язань стосовно випущених позик (внутрішніх, зовнішніх, з усього державного боргу). Анулювання цінних паперів держави може проводитися з двох причин: по-перше, це може бути пов’язане з фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутства, і, по-друге, внаслідок приходу до влади нових політичних сил, які з певних причин відмовляються визнати фінансові зобов’язання попереднього уряду. Наприклад, у 1918 р. радянська влада відмовилась визнати фінансові зобов’язання царської адміністрації і Тимчасового Уряду Росії.