Уже з визначення видні істотні відмінності міжнародного права від внутрішньодержавного. Насамперед – це відсутність певного надсуб’єкта – держави, здатного не тільки брати участь у правовідносинах, але й здійснювати їхнє зовнішнє регулювання, володіючи монополією на правотворчість і застосування сили для примусу до виконання встановлених ним норм. Міжнародне право створюється безпосередньо суб’єктами міжнародно-правових відносин, між якими декларується формальна рівність. Повноправними учасниками міжнародних відносин у рамках класичного, довоєнного міжнародного права були винятково держави і державоподібні утворення (такі як, наприклад, Ватикан). Після створення ООН до них були прирівняні міжнародні (міжурядові) організації, а після спалаху антиколоніальної боротьби певною правосуб’єктністю були наділені і народи, які виборюють незалежність. Також у сучасному міжнародному праві в деяких випадках (і насамперед у зв’язку із захистом прав людини) визнається правосуб’єктність фізичних і юридичних осіб, з якого виключена правотворча функція, властива іншим суб’єктам міжнародного права.

Природним наслідком зазначених передумов є те, що основними джерелами міжнародного права стали міжнародні договори і звичаї, тобто такі форми права, на обов’язковість яких держави, які їх дотримуються, могли дати свою письмову чи мовчазну згоду.

Крім договорів і звичаїв, у міжнародному праві діють т.зв. основні принципи міжнародного права; володіючи вищою юридичною чинністю щодо всіх інших міжнародно-правових норм, вони являють собою “конституцію” міжнародного права. Їхній перелік і роль, яку вони відіграють у міждержавних відносинах, не залишаються незмінними. Якщо в класичному міжнародному праві найважливішими були принципи поваги суверенітету держав і невтручання в їхні внутрішні справи, то сьогодні їхня роль у сфері захисту прав людини значно зменшилася.

Принцип поваги прав людини, який з’явився після Другої світової війни і вперше закріплений у п.3 ст.1 Статуту ООН, можна сформулювати як обов’язок держав заохочувати і розвивати повагу до прав людини й основних свобод для усіх, без різниці раси, статі, мови та релігії.

Створеній у зв’язку із прийняттям цього принципу галузі міжнародного права захисту прав людини притаманні низка рис, нехарактерних для інших галузей міжнародного права. По-перше, норми, які її складають, містяться, як правило, у багатосторонніх міжнародних договорах (пактах і конвенціях) універсального і реґіонального характеру, у той час як для більшости інших галузей міжнародного права характерні радше двосторонні угоди.

По-друге, нечисленні звичаї в міжнародному праві захисту прав людини формувалися не як багаторічна повторювана практика держав (тобто як мовчазні угоди), а були споконвічно сформульовані в допоміжних джерелах міжнародного права й у міжнародних договорах. До допоміжних джерел відносяться резолюції міжнародних організацій (наприклад, Генеральної Асамблеї ООН чи Комітету Міністрів Ради Европи), рішення судових і квазісудових міжнародних органів щодо конкретних справ (наприклад, рішення Европейського суду з прав людини, думки Комітету з прав людини), доктрина, тобто думка щодо різних питань найавторитетніших у цій галузі фахівців. Міжнародні договори містять у собі звичайні норми в тих випадках, коли вони, наприклад, не охоплюючи своєю дією увесь світ, здобувають загальносвітове значення (наприклад, Европейська конвенція про захист прав людини й основних свобод), а також у тих випадках, коли, будучи розробленими авторитетними фахівцями і прийнятими відповідними міжнародними органами (наприклад, Генеральною Асамблеєю ООН), вони, через нератифікацію достатньою кількістю учасників, не можуть набути чинности [6]. Таким чином, “у договірному праві ми знаходимо більшість із правил, що складають міжнародне звичаєве право в галузі прав людини” [7].

По-третє, що було вже коротко розглянуто вище, норми договорів про захист прав людини мають на меті не стільки створити права й обов’язки одних держав-учасників щодо інших, скільки забезпечити обов’язок держав захищати права власних громадян. А власне “міжнародність” полягає в тому, що такі договори покликані забезпечувати єдиний для всіх учасників мінімальний рівень захисту прав, передбачених у них. І для реалізації державами своїх зобов’язань по договорах (конвенціям, пактам) про захист прав людини створюють міжнародні контрольні механізми. Їхні функції спрямовані на контроль за виконанням державами зобов’язань перед своїми громадянами, що включають як створення відповідної законодавчої бази по захисту прав людини, так і приведення у відповідність з нею практики адміністративних і судових органів. Таким чином, діяльність зазначених органів до певної міри порушує принципи суверенітету і невтручання у внутрішні справи в їхньому класичному варіанті, але, з іншого боку, вона сприяє реалізації вищого призначення держав – забезпечення і захисту прав людини й основних свобод.

Міжнародні стандарти прав людини

Будь-яке право, яке є в однієї особи, припускає наявність обов’язків у іншої чи інших осіб. Права людини забезпечують нормальне існування і розвиток людини в цивілізованому суспільстві і припускають наявність обов’язків, насамперед, у єдиного офіційного представника суспільства – у держави.

Ці обов’язки різноманітні: іноді держава повинна створити спеціальний механізм реалізації права (наприклад, права на освіту), іноді вона зобов’язана не втручатися сама і забезпечити невтручання інших у процес реалізації людиною свого права (наприклад, права на особисту свободу). Від того, наскільки успішна діяльність держави на цьому терені, залежить і визнання її цивілізованою і демократичною.

Світове співтовариство оцінює правозахисну діяльність держави з погляду міжнародних стандартів прав людини. Варто пам’ятати, що в законодавстві будь-якої держави за його громадянином закріплена величезна кількість різноманітних прав (як, утім, і обов’язків).

Однак, під словосполученням “права людини” звичайно мають на увазі порівняно невеликий набір прав і свобод, при цьому масове чи грубе порушення хоча б одного з них призводить до негайної відмови світового співтовариства визнати цю державу демократичною і цивілізованою, а іноді й інші вагомі наслідки економічного, політичного, ба навіть військового характеру. Це так звані фундаментальні права і свободи, без дотримання яких неможливе нормальне існування і розвиток людини в сучасному суспільстві. Їх ще нерідко називають конституційними правами, тому що саме вони закріплені в конституціях сучасних держав, як найважливіші і найпріоритетніші, саме ті права людини, на основі яких визначається статус людини в суспільстві. Саме щодо цих прав і свобод встановлюються міжнародні стандарти прав людини, саме їх дотримання перевіряють міжнародні правозахисні організації.

Не можна сказати, що перелік фундаментальних прав і свобод являє собою певне застигле і незмінне утворення, їх набір міняється від конституції до конституції, від одного міжнародного документа до іншого. Однак існує зразковий перелік таких прав. Він даний у Всезагальній декларації прав людини. Це унікальний документ. Прийнята 10 грудня 1948 р. у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, вона офіційно не є обов’язковою навіть для тих держав, що проголосували за неї (УССР тоді утрималася від голосування разом із СССР, БССР, Польщею, Югославією, Чехословаччиною, ПАР і Саудівською Аравією). Проте, у Преамбулі Декларації вона без зайвої скромности названа “завдання, до виконання якої повинні прагнути всі народи і всі держави”. За 50 років свого існування Загальна Декларація набула значної моральної ваги у світі. Вона стала основою для всієї наступної міжнародної та конституційної нормотворчости в галузі прав людини. Відтак її дотримання перетворилося в міжнародний порядок, тобто правило, яке ніде офіційно не закріплене, але повинно виконуватися під страхом санкцій з боку світового співтовариства, про які ми писали вище.

Права, перераховані в Декларації, неоднорідні як за своїм змістом, так і за режимом захисту. Їх прийнято поділяти на дві великі групи: громадянські та політичні складають першу, а до другої відносять економічні, соціальні й культурні права.

Перша група – це так звані права першого покоління. Боротьба за їхнє утвердження почалася в XVII-XVIII ст. із праць філософів-просвітителів Джона Лока, Шарля Монтеск’є, Жана-Жака Руссо і призвела до буржуазних революцій в Европі й Америці. У цю групу входять:

• громадянські (їх ще називають особистими) права: право на життя, волю й особисту безпеку, право на волю від рабства, волю від катувань, право на вільне пересування, право вважатися невинним доти, поки провина не буде встановлена шляхом судового розгляду, право на недоторканність житла, таємницю кореспонденції, заборона втручання в приватне і сімейне життя, свобода думки, сумління і релігії;
• політичні: свобода переконань, свобода одержання і поширення інформації, свобода мирних зборів і асоціацій, виборчі права, право брати участь у керуванні своєю державою безпосередньо чи через обраних представників.

Другу групу прав – економічні, соціальні, культурні – називають правами другого покоління. Вони утвердилися після соціальних революцій в Европі ХІХ-ХХ ст., зокрема, і насамперед, після жовтневої революції [у Росії.– Прим. ред.]. В друге покоління прав включають: право на соціальне забезпечення, право на працю, вільний вибір роботи і захист від безробіття, право на справедливу і задовільну винагороду, право створювати профспілки, право на освіту (обов’язкове для початкової, загальнодоступне для професійної, однаково доступне для усіх залежно від здібностей кожного – для вищої), право на вільну участь у культурному житті суспільства.

Такий поділ прав має чимале значення насамперед з практичної точки зору, тобто з точки зору механізмів міжнародного захисту прав людини.

Міжнародні механізми захисту прав людини

Під терміном “механізми міжнародного захисту прав людини” розуміють систему міжнародних (міждержавних) органів і організацій, що діють з метою здійснення міжнародних стандартів прав і свобод людини чи їх відновлення у випадку порушення. Слід зазначити, що, окрім міждержавних органів і організацій, у світі існує безліч так званих неурядових правозахисних організацій. Ст. 55 Конституції України, яка надає право громадянам звертатися до міжнародних механізмів захисту прав людини, має на увазі винятково міждержавну частину механізму. Такі (міждержавні) органи відрізняються тим, що вони створюються за взаємною згодою кількох держав, як правило, оформленою міжнародною угодою, діють у межах такої угоди, угодою також визначаються їхні повноваження і спеціальні правила процедури.

Відповідно міждержавні правозахисні організації відрізняються тим, що:

• вони дійсно мають вплив на уряди;
• найчастіше їхні рішення обов’язкові для виконання, і в будь-якому випадку їхню думку не можна зігнорувати;
• вони змушують міжнародне співтовариство звертати увагу на порушення прав людини.

Навряд чи можна говорити зараз про те, що чинний на сьогодні механізм захисту прав людини виник у результаті планомірного і заздалегідь продуманого розвитку, радше він являє собою підсумок мало систематизованої правотворчости держав і міжнародних організацій, які намагалися після Другої світової війни створити такий світовий лад, при якому стали б неможливими грубі і масові порушення прав людини, які мали місце в гітлерівській Німеччині.