Безсумнівно, касаційний розгляд припускає кваліфікованіший склад суду, аніж той, який був у стадії судового розгляду, що, однак, не гарантує абсолютної справедливости рішення. Тому законодавство передбачає також ще одну стадію перегляду справи, уже після набуття чинности рішення – перегляд справи наглядовою інстанцією, тобто президіями обласних і прирівняних до них судів, і Верховним Судом України (ст.330 Цивільного процесуального кодексу і ст. 388 Карного процесуального кодексу). Але тут виникає проблема: ст.328 ЦПК і ст.388 УПК містять перелік осіб, протест яких дозволяє переглядати в порядку нагляду рішення, постанови, визначення українських судів. У їхнє число входять: Голова Верховного Суду, Генеральний Прокурор і їхні заступники, голови обласних і прирівняних до них судів, їхні заступники, нарешті, обласні і прирівняні до них прокурори і їхні заступники. Таким чином, ініціатива наглядового розгляду не залежить від волі петиціонера і, отже, для набуття права на подачу петиції в міжнародні інстанції, не потрібна, бо не відповідає критерію доступности [11]. Ба більше, цілком протипоказано звертатися до перелічених осіб із проханням внести протест без одночасного звертання у відповідний міжнародний орган, тому що скарга може прийматися ними до розгляду упродовж певного часу від моменту ухвалення остаточного рішення національним органом і цілком можливо, так і не дочекавшись протесту, втратити право звернутися до міжнародних механізмів захисту прав людини.

Арбітражний суд – незалежний орган у вирішенні всіх господарських суперечок, які виникають між юридичними особами, державними й іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство (ст.1 Закону України “Про арбітражний суд” від 4 червня 1991 р.). Як правило, діяльність арбітражних судів не пов’язують із розглядом справ про захист прав людини. Однак, у деяких випадках справи, перш ніж потрапити, наприклад, у Европейський суд прав людини, повинні бути розглянуті саме цими органами. Мова насамперед про право юридичних осіб на “мирне володіння своїм майном” (ст.1 Протоколу №1 Европейської конвенції з прав людини), чи праві на волю самовираження (ст.10 Конвенції) – якщо, наприклад, редакція засобу масової інформації, який закривають, вважає, що справа про його банкрутство була ініційована з метою позбутися опозиційної преси.

В Україні діє система арбітражних судів, представлена Вищим арбітражним судом України й обласними арбітражними судами, арбітражним судом Автономної Республіки Крим і міськими арбітражними судами міст Києва і Севастополя. Згідно із ст.ст. 12-14 Арбітражно-процесуального кодексу України значна частина справ (крім прямо віднесених до компетенції Вищого арбітражного суду) розглядаються, власне кажучи, обласними і прирівняними до них судами. Згідно із ст.ст. 91, 92 АПК рішення арбітражного суду першої інстанції переглядається тільки в порядку нагляду, отже, право на звертання в міжнародні інстанції в організації виникає з моменту винесення арбітражним судом рішення першої інстанції.

Наступним за ефективністю правозахисним державним механізмом є прокуратура. Хоча її діяльність рідко асоціюється в громадян із захистом прав людини, відповідно до п.2 ст.4 Закону України “Про прокуратуру” одним із завдань її діяльности є “захист від протиправних зазіхань на гарантовані Конституцією, іншими законами України і міжнародними правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи людини і громадянина”. Прокуратура наділена низкою повноважень, які дозволяють вирішувати поставлене завдання. Зокрема, прокурор чи його заступник мають право вносити протести на незаконні акти, дії чи рішення органів чи посадових осіб (протест припиняє дію рішення чи акту і підлягає розглядові упродовж десяти днів, у разі його відхилення прокурор може звернутися до суду). Прокурор чи його заступник можуть також вносити розпорядження у разі очевидних правопорушень, що можуть заподіяти істотну шкоду правам і свободам громадян. Розпорядження підлягає негайному виконанню, але може бути оскаржене в суді. Крім того, у прокурора і його заступника є право вносити подання про ліквідацію правопорушень, причин їх вчинення й умов, які їм сприяли. Подання розглядають упродовж місяця, у прокуратуру повідомляють про результати розгляду. Зрештою, прокурор може порушувати кримінальні справи, справи про адміністративні і дисциплінарні провини, якщо виявляє ознаки цих правопорушень у діях посадових осіб, які порушують права людини.

Прокурорський нагляд, безсумнівно, відповідає критерію доступности: прокурор зобов’язаний винести відповідне рішення по кожній скарзі, що надійшла на його ім’я, нехай навіть це буде рішення про відмову в прокурорському реаґуванні. Дії прокурора можна вважати навіть до певної міри ефективнішими, аніж суддівські, позаяк вони не вимагають тривалого і дорогого судового розгляду. Однак, прокуратура не може приймати остаточного рішення в справі, це привілей суду, самі санкції, як і відмова в їх застосуванні, можуть бути оскаржені в суді. Тому звертання за допомогою в прокуратуру не зашкодить жертві порушення, але самих по собі дій прокурора чи відмови їх застосувати недостатньо для вичерпання національних засобів захисту права, а звертання в прокуратуру не обов’язкове для їх вичерпання.

Ще один, зовсім новий для України засіб захисту прав – омбудсмен, чи Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Цей інститут “виростає з держави і громадянського суспільства на певній стадії їх розвитку і виступає противагою громадянського суспільства на розширення і зміцнення сфери державного втручання” [12] .

Діяльність омбудсмена спрямована на охорону прав і свобод людини, поінформованість громадян про порушення органами держави, посадовими особами їхніх прав і свобод. З іншого боку, у результаті правозахисної діяльности омбудсмена підтримується віра людей у справедливість, нейтралізується обережне ставлення особистости до влади, пом’якшуються конфлікти між державою, її органами і громадянами. Особливе значення в діяльності Уповноваженого має його незалежність від інших органів і посадових осіб держави, ба більше, його діяльність не може бути припинена чи обмежена у зв’язку із розпуском Верховної Ради, яка його обрала, а також запровадження військового чи надзвичайного стану.

Омбудсмен розглядає скарги на порушення прав людини, нерідко після того, коли вичерпані всі законні шляхи для їх відновлення, і своїм авторитетом сприяє поновленню розгляду справи. Однак усі важелі впливу омбудсмена (як органу, межового між державою і громадянським суспільством) розраховані, насамперед, на моральний вплив Уповноваженого, і тому обмежені лише загальноконтрольними повноваженнями – присутність на засіданнях всіх органів влади, доступ до документації, у т.ч. таємної, подання про порушення прав і свобод, які повинні бути розглянуті органами, у які вони внесені, у місячний термін тощо. (ст.13 Закону України від 27.12.97 р. “Про Уповноваженого Верховної Ради України з права людини”). Отже, звертання до омбудсмена теж не є обов’язкове для вичерпання внутрішніх засобів захисту права, як до органа, що не відповідає формальному критерію ефективности, хоча він може бути цілком ефективним на практиці.

Що ж стосується Конституційного Суду, то його повноваження щодо захисту прав людини не відповідають обом критеріям. Згідно із ст.40 Закону України від 16.10.96 р. “Про Конституційний Суд” звернутися з поданням у Конституційний Суд (тобто оскаржити конституційність закону чи іншого акту) можуть тільки Президент України, не менш ніж 45 депутатів Верховної Ради, Верховний Суд, Верховна Рада Республіки Крим і Уповноважений з прав людини, тобто повноваження суду не відповідають критерію доступности. Громадяни ж можуть представляти в суд тільки звертання – прохання витлумачити Конституцію чи Закон України (ст. 43 Закону), у цьому випадку Конституційний Суд не може визнати Закон неконституційним. Крім того, Конституційний Суд не може вирішити справу, бо, власне кажучи, – це прерогатива судів загальної юрисдикції, отже, його повноваження не відповідають критерію ефективности національних засобів захисту права.

Література:

[1] Новицкий М. Что такое права человека. Справочник для правозащитных организаций. – Варшава: Изд-во Хельсинкской федерации прав человека, 1997. – С. 17;

[2] English К., Stapleton А. A Practical Guide to Monitoring Human Rights. – HR Centre, University of Essex, 1995. – Р. 4;

[3] М. Новицкий. Указ. соч. – С. 21;

[4] Там само;

[5] Бирюков П.Н. Международное право. Учебное пособие. – М.: Юрист, 1998, с.12;

[6] Докладніше про це: Лукашук И.И. Нормы международного права в международной нормативной системе. – М.: Спрак, 1997, с. 240-246;

[7] D’Amato. International Law: Process and Prospects. – N.Y.: West Publ. Comp, 1987. p.142;

[8] Maxime T. The Right to Individual Complaint to the United Nation for Violations of Human Rights // International Human Rights Law. Theory and Practice. – Montreal: The Canadian HR Foundation, 1992. – Р.403;

[9] Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2000, №1. – С. 178;

[10] Права человека. Учебник для вузов. /Под ред. Е.А. Лукашева/ – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998, с. 305;

[11] Таку думку підтверджує Визначення Европейського суду прав людини у справі Кучеренко проти України. (Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2000, №1. – С. 176-179);

[12] Марцеляк О.В. Статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. – Харків: 1998. – С. 9.