Одним з найбільш розповсюджених видів зв'язку дипломатичного представництва зі своїм центром і іншими представництвами своєї держави є дипломатична пошта. Віденська конвенція 1961 року передбачає доставку дипломатичної пошти дипломатичними кур'єрами (штатними і ad hoc) і безкур’єрну (за допомогою командира повітряного судна, що правами дипломатичного кур'єра не користається). На практиці безкур’єрна доставка здійснюється також за допомогою капітана морського судна і на основі угод між зацікавленими державами через звичайні канали зв'язку (поштові відомства). В усіх випадках, крім останнього, дипломатична пошта користається абсолютною недоторканністю і не обмежена вагомий чи кількістю місць. Якщо умови цих угод порушуються, дипломатична пошта може бути затримана і навіть розкрита.

Недоторканість особи дипломатичного працівника і членів його родини припускає підвищену відповідальність держави перебування за її забезпечення. 14 грудня 1973 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користаються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів (Росія - учасниця).

 У Конвенції підкреслюється, що відповідні особи мають право на спеціальний захист, а за поводження самих осіб, що користаються дипломатичною недоторканністю, несе відповідальність держава, що посилає.

Митні привілеї у відношенні дипломатичного багажу укладаються насамперед у тім, що він не обкладається митними зборами і т. ін., за винятком складських зборів, які можна розглядати як плату за конкретні види обслуговування. Однак багаж, адресований дипломатичному представництву, чи дипломату члену його родини, пропускається на загальних підставах, з оглядом.

Особистий же багаж дипломатичного чи працівника члена його родини користається недоторканністю. Правда, Віденська конвенція 1961 року передбачає, що він може бути доглянутий у присутності зацікавленої чи особи його представника, якщо є серйозні підстави думати, що він містить предмети, заборонені до чи увозу вивозу. Практика уточнила це положення:

якщо прийняте рішення про огляд, але нічого забороненого до чи увозу вивозу не виявлено, у дипломата з'являються підстави для приношення протесту з приводу порушення недоторканності його особистого багажу, тому що влади, що робили огляд, не змогли довести, що в них були для цього серйозні підстави.

В даний час у більшості країн авіакомпанії, посилаючись на необхідність забезпечення безпеки цивільної авіації, роблять огляд багажу дипломатів і членів їхніх родин і навіть їхній особистий огляд.

Необхідно відзначити, що член родини дипломата, що є громадянином держави перебування, не користається дипломатичними імунітетами і привілеями.

Обов'язку дипломатичного представництва і його співробітників у відношенні держави перебування

Віденська конвенція 1961 року називає два основні обов'язки дипломатичного представництва у відношенні держави перебування: використовувати свої приміщення тільки для офіційних цілей і вести всі офіційні відносини з державою перебування через відомство іноземних справ і інші відомства, у відношенні яких буде досягнута відповідна домовленість.

Обов'язки співробітників дипломатичного представництва полягають у тому, щоб поважати закони і постанови держави перебування і не втручатися в його внутрішні справи. Дипломату заборонено займатися в державі перебування професійною і комерційною діяльністю з метою особистої вигоди.

Дипломатичне право спеціальних місій

Спеціальні місії дипломатичного характеру можуть бути різними по своєму рівні, як відзначається в Конвенції про спеціальні місії 1969 року, у якій зафіксовані міжнародні порядки, що склалися в даній області. Її норми відносяться головним чином до місій, що посилається однією державою в інше за згодою останнього для розгляду визначених чи питань виконання визначеної задачі. Однак ст. 6 Конвенції трохи розширює сферу її дії, поширюючи її норми і на спеціальні місії, що можуть бути спрямовані в яку-небудь державу двома чи декількома державами для розгляду питання, що представляє загальний інтерес.

У ст. 21 Конвенції передбачається, що глава держави, що очолює спеціальну місію, а також глава уряду, міністр закордонних справ і інші особи високого рангу, що беруть участь у спеціальній місії, користаються в приймаючому чи державі третій державі привілеями і імунітетами, що визнаються за ними міжнародним правом. Практично Конвенція залишає регулювання міжнародних відносин, що виникають у зв'язку з виїздом зазначених осіб у складі спеціальних місій, за міжнародним порядком.

Чітких границь імунітетів і привілеїв глав держав і інших осіб високого рангу, що входять до складу спеціальних місій очолюваних ними, міжнародний порядок не визначає. Конкретизація відповідних питань, особливо в протокольній області, здійснюється шляхом узгодження між зацікавленими сторонами.

Можна, однак, констатувати, що зазначені особи в подібних ситуаціях мають практично повний імунітет не тільки від карної, але і від цивільної й адміністративної юрисдикції.

Митні привілеї також, судячи з практики, надаються зазначеним особам у повному обсязі, хоча дотепер спірним є питання про тім, чи робиться це на підставі міжнародного чи порядку ввічливості.

У тих випадках, коли в складі спеціальних місій дипломатичного характеру немає осіб високого рангу, статус цих місій у принципі аналогічний статусу відповідних категорій персоналу дипломатичного представництва.

Зрозуміло, функції спеціальної місії, її склад, імунітети і привілеї зв'язані з задачами, що перед нею поставлені. Зазначені питання звичайно узгоджуються між зацікавленими державами. Ця практика одержала відображення в Конвенції про спеціальні місії 1969 року.

Разом з тим у Конвенції закріплені деякі невиправдані обмеження імунітетів і привілеїв спеціальних місій. Зокрема, у ст. 25, що передбачає недоторканність приміщень, займаних спеціальною місією, допускається вступ у ці приміщення представників місцевої влади у випадку чи пожежі іншого стихійного лиха власне кажучи без згоди глави чи місії глави відповідного постійного дипломатичного представництва. Саме це положення з'явилося однієї з основних причин, по яких Радянський Союз не підписав Конвенцію.

Конвенція в ст. 31, присвяченої імунітетам від юрисдикції держави перебування членів дипломатичного персоналу спеціальної місії, установлює, що зазначеним особам можуть бути пред'явлені позови про стягнення збитків, заподіяних у результаті нещасливого випадку, викликаного транспортним засобом, використовуваним за межами їхніх офіційних функцій (поряд з тими випадками пред'явлення позовів, що допускає Віденська конвенція 1961 р. у відношенні членів дипломатичного персоналу представництва).

Дипломатичне право міжнародних організацій

Для того щоб міжнародна організація могла нормально функціонувати, вона повинна користатися визначеними привілеями і імунітетами. Представники держав - членів міжнародної організації і її посадових осіб також повинні користатися привілеями і імунітетами, необхідними для виконання ними своїх функцій.

Ці положення, що знайшли відображення в ст. 104 і 105 Статуту Організації Об'єднаних Націй і в статутних документах ряду інших міжнародних організацій, є в даний час загальновизнаними.

У розвиток положень ст. 105 Статуту Генеральна Асамблея ООН 13 лютого 1946 р. прийняла Конвенцію про привілеї і імунітети Об'єднаних Націй, у якій дані питання регламентуються більш конкретно. 21 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила Конвенцію про привілеї і імунітети спеціалізованих установ. Дана Конвенція застосовна до всіх спеціалізованих установ системи ООН з урахуванням деяких змін, передбачених в особливих додатках, що розробляються цими установами з метою відображення їхньої специфіки.

До цього варто додати, що ООН уклала угоди зі США і Швейцарією про штаб-квартири Організації на територіях цих двох країн (відповідно угоди від 19 квітня 1946 р. і від 26 червня 1947 р.), а спеціалізовані установи, у свою чергу, мають угоди з державами, на території яких розташовані їхні штаб-квартири (ЮНЕСКО - із Францією, ФАО - з Італією і т.д.). У цих угодах містяться положення про привілеї і імунітети представників держав і посадових осіб відповідних організацій.

Необхідно підкреслити, що імунітет представників держав у міжнародних організаціях значно ширше, повніше, ніж імунітет посадових осіб. Власне кажучи він аналогічний дипломатичному, що має під собою серйозні підстави. Головним тут є те, що, як і у випадку з дипломатичними представниками, в основі імунітетів і привілеїв представників держав у міжнародних організаціях і в органах цих організацій лежить насамперед право держав на міжнародне представництво. Звідси необхідність володіння цією категорією представників максимально можливими привілеями і імунітетами, що наближаються до дипломатичного чи аналогічними їм.

Разом з тим необхідно відзначити, що, на відміну від дипломатичних представників, ці представники не акредитовані при державах перебування і реалізують свої права на міжнародне представництво не перед ними, хоча в них і знаходяться, а в рамках міжнародної організації.

Аналогічне положення складається й у відношенні делегацій держав на міжнародних конференціях, що також не акредитовані при державі, на території якого проводиться конференція. Ніхто, зрозуміло, не може поставити за обов'язок державі стати країною перебування. Але коли швидка держава взяло на себе таку роль, воно зобов'язано забезпечити представникам держав у міжнародних організаціях і делегаціям на конференціях відповідні привілеї й імунітету, який, звичайно, вони повинні користатися сумлінно.

З того факту, що ці представники не акредитовані в державі перебування, а представляють свої держави в міжнародній організації (органі, на конференції), випливають щонайменше три правових наслідки:

• їхнє призначення не обумовлюється одержанням агремана від чи організації держави перебування;
• такі представники не можуть бути оголошені persona non grata no правилам, застосовуваним у двосторонній дипломатії;
• стосовно них держава перебування не може застосовувати принцип взаємності.

Згідно ст. IV Конвенції про привілеї і імунітети Об'єднаних Націй від 13 лютого 1946 р., представники держав-членів у головних і допоміжних органах ООН (делегати, їхні заступники, радники, експерти і секретарі делегацій) мають практично всі привілеї, імунітети і пільги, якими користаються дипломатичні представники, іноді, однак у деяких угодах привілею трохи звужені.

Так, угода ООН зі США про штаб-квартиру ООН, визнаючи в принципі за представниками держав в ООН і в спеціалізованих установах ООН право на дипломатичні привілеї і імунітети, у той же час дозволяє владі США збуджувати за згодою державного секретаря справи проти співробітників представництв і посадових осіб ООН з метою пред'явлення їм вимоги про виїзд зі Сполучених Штатів «при зловживанні своїми привілеями». Правда, в угоді обговорена, що така згода може бути дано державним секретарем США лише після консультації з відповідним державою - членом, ООН (коли справа стосується представника такої чи держави члена його родини) чи після консультації з Генеральним чи секретарем головною посадовою особою спеціалізованої установи, коли мова йде про його посадових осіб.

14 березня 1975 р. на конференції ООН, скликаної у Відні за рішенням Генеральної Асамблеї ООН, була прийнята Конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру.