Слідчий, прокурор під час розслідування кримінальної справи зобов'язані встановити всі суттєві для справи обставини, зібрати і перевірити всі необхідні докази, не ставлячи з'ясування тієї чи іншої обставини, отримання того чи іншого доказу в залежності від прохання про це зацікавленої особи і не залишаючи той чи інший факт не з'ясованим лише з тих мотивів, що особи, які беруть участь у справі, не заявили про це клопотання.

Розглядаючи кримінальну справу по суті, суд не повинен обмежуватись дослідження доказів, які зібрані на попередньому слідстві, а за власною ініціативою зобов'язані збирати і досліджувати додаткові докази для встановлення істини по справі, винесення законного і обґрунтованого вироку або іншого рішення.

Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на захист підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч.2 ст.63 Конституції)

Забезпечення даним суб'єктам права на захист відповідно до п.6 ч.З ст.129 Конституції є одним із основних принципів судочинства. Він закріплений в ст.21 КПК.

Під правом на захист розуміється сукупність процесуальних прав, які закон надає підозрюваному і обвинуваченому для заперечення висунути проти них підозр і обвинувачень, поданні доказів, що виправдовують їх або пом'якшують відповідальність, а також для захисту інших законних інтересів в кримінальній справі. Не слід зводити поняття права на захист до права підозрюваного і обвинуваченого мати захисника.

Зміст першого значно ширший. Право мати захисника - це один із виявів права на захист, його складова частина.

Зміст принципу забезпечення права підозрюваному і обвинуваченому на захист полягає в наступному:

• Підозрюваний і обвинувачений як суб'єкти кримінального судочинства на кожній його стадії наділяються такою сукупністю процесуальних прав, яка дозволяє їм особисто захищатись від висунутих проти них підозр і обвинувачень у вчиненні злочину і відстоювати свої законні інтереси в кримінальній справі (ст. ст.43,43,142,263 КПК).
• Закон надає вказаним особам можливість користуватись допомогою професійного захисника, а в деяких випадках визнає можливим здійснення правосуддя по справі без його участі (ст. 45,ч.З ст.46 КПК).

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при б.вирішенні справ у судах та інших органах в Україні діє адвокатура (ч.2 ст.59 Конституції).

Право на захист невід'ємне від його здійснення. Відповідно до ч.2 ст.21 КПК України особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Суб'єкти, що здійснюють провадження в справі, зобов'язані роз'яснити особам, які беруть участь у справі, в тому числі підозрюваному і обвинуваченому, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав (ст.53 КПК). Про виконання даних дій робиться відмітка в протоколі затримання, постанові про притягнення особи, як обвинуваченої, у протоколі ознайомлення підозрюваного і обвинуваченого з постановою про призначення експертизи, протоколі судового засідання.

Суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, зобов'язані встановлювати по кожній справі, поряд з обставинами, що викривають підозрюваного і обвинуваченого, також обставини, що виправдовують або пом'якшують їх вину (ст.22 КПК), незалежно від того виявлені вони захистом чи ні.

Всі клопотання підозрюваного і обвинуваченого, їх захисника, спрямовані на оспорювання підозри або обвинувачення, отримання доказів, що виправдовують або пом'якшують відповідальність особи, повинні розглядатись і вирішуватись у встановленому законом порядку. Відмова в задоволенні таких клопотань повинна бути мотивована відповідною постановою (ст.129 КПК).

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист виявляється також і в забороні повороту до гіршого в кримінальному процесі.

Суд при розгляді кримінальної справи по суті не може вийти за межі того обвинувачення, яке було сформульовано на попередньому слідстві і за яким обвинувачений був відданий до суду.

Касаційна і наглядна інстанції при скасуванні вироку не вправі посилити міру покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Поворот до гіршого означає грубе порушення права на захист і тому в кримінальному процесі не допустимий.

Обвинувачений є суб'єктом права на захист на всіх стадіях кримінального процесу. Право на захист - не тільки гарантія інтересів особи, а й гарантія інтересів правосуддя. Тому обмеження права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист є істотним порушенням кримінально-процесуального законодавства, яке тягне повернення кримінальної справи на додаткове розслідування (підпункт б п.13 постанови № 3 Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 року "Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, яке регулює повернення справ на додаткове розслідування"), а також на безумовне скасування вироку (ст.370 КПК).

Принцип вільної оцінки доказів

Даний принцип полягає в тому, що суд, прокурор, слідчий і особа, що провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК).

Зокрема, показання підозрюваного і обвинуваченого, в яких вони визнають свою вину у вчиненні злочину, не є вирішальним доказом.

Закон передбачає, що будь-які показання підозрюваного й обвинуваченого підлягають перевірці; визнання ними своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (ч.2 ст.73, ч.2 ст.74 КПК).

Навіть такий авторитетний, науковий доказ, як висновок експерта, теж не є обов'язковим для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду (ч.4 ст.75 КПК).

Якщо вони переоцінюють доказове значення визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини, висновку експерта, не критично ставляться до них, це призводить до слідчих і судових помилок, неправильного прийняття рішення по справі, яке підлягає зміні або скасуванню.

Вільна за внутрішнім переконанням оцінка доказів слідчими органами, прокурором і судом не означає їх сваволі. Вона є контрольованою. Закон передбачає, що їх внутрішнє переконання повинно ґрунтуватися на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, і керуватись вони повинні законом; всі рішення приймають в справі, повинні бути мотивованими і ґрунтуватись на аналізі всіх доказів, що є в справі, а не на враженнях, міркуваннях, припущеннях, цих органів.

Принцип вільної оцінки доказів (іноді в юридичний літературі його називають принципом оцінки доказів за внутрішнім переконанням, що є менш точним) діє у всіх стадіях кримінального процесу і поширюється не тільки на державні органи та особи, які ведуть процес, а й інших кримінально-процесуальної діяльності.

Принцип безпосередності дослідження доказів

Принцип безпосередності означає, що суд першої інстанції при розгляді справи зобов'язаний безпосередньо дослідити докази в справі а саме:

• допитати підсудних, потерпілих, свідків; - заслухати висновки експертів;
• оглянути речові докази;
• оголосити протоколи та інші документи (ч.І ст. 257 КПК).

Лише у випадках, передбачених законом, допускається відступ від й цього принципу.

Зокрема, дозволяється оголосити показання підсудного і свідка, які були дані під час дізнання, попереднього слідства або на суді, при наявності істотних суперечностей між показаннями, які вони, дали на суді і під час попереднього розслідування; коли підсудний відімовився дати показання на судовому слідстві або справа розглядається В його відсутності; коли явка свідка в судове засідання з тих чи інших причин неможлива; якщо при відкладенні розгляду справи свідок був допитаний, то при розгляді цієї справи в тому ж складі суду повторний виклик свідка необов'язковий і його показання може бути оголошено (ст.ст. ЗО1, 306 КПК).

Принцип безпосередності дослідження доказів діє і в стадії попереднього розслідування, але, наприклад, при передачі справи органами дізнання слідчому (ст. 104 КПК), від одного слідчого іншому (п.9 ч.І ст.227 КПК), при розслідуванні справи кількома слідчими за окремим дорученням слідчого, в провадженні якого знаходиться справа (ст. 118 КПК), дія даного принципу обмежується.

В обмеженому обсязі діє принцип безпосередності дослідження доказів у стадіях касаційного і наглядного провадження, бо там суд не вправі допитати свідків, потерпілих, засудженого і виправданого, призначити і допитати експерта, але він може оглянути речові докази, оголосити показання, протоколи слідчих дій, інші документи.

Порушення цього принципу є підставою для скасування вироку або ухвали суду.

Усність процесу - це усна форма спілкування суду і учасників судового розгляду, усне обговорення всіх обставин кримінальної справи, заявлення клопотань, усне давання показань обвинуваченим, потерпілим, свідками, експертами, оголошення документів, що є у справі.

Таке ведення судового процесу робить його доступним для присутніх у залі судового засідання, для інших людей, якщо використовується радіо, відеозапис, магнітофон.

Не суперечить принципу усності право свідка, даючи показання в суді, мати при собі нотатки в тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які важко тримати в пам'яті (ч.І ст.305 КПК), оскільки і в цьому випадку показання даються усно.

На попередньому слідстві теж широко діє принцип усності, але клопотання можуть заявлятись письмово, обвинуваченому і свідку, коли вони того просять, надається можливість написати свої показання власноручно, про що робиться відмітка в протоколі допиту (ст. 146, ч.З ст.170 КПК).

ВИСНОВОК

Нормативні властивості принципів, імператив, закладений у них, визнаються в юридичній літературі усіма авторами. Але залишаються розбіжності з приводу способів нормативного закріплення принципів. Продовжуються дискусії про те, чи можна вважати принципом таке загальне положення, яке не одержало окремого формулювання в законна нормативний його зміст закріплений у низці норм.

Кримінально-процесуальний закон не містить конкретних вказівок щодо того, які з його положень є принципами судочинства. Це дозволяє будувати систему принципів, враховуючи ті чи інші приписи процесуального закону. При цьому, виходячи з нормативного характеру принципів процесу, необхідно враховувати, що форма закріплення їх в законі може бути різною. Одні принципи безпосередньо виражені в конкретних правових нормах, наприклад, здійснення  правосуддя виключно судом (ст. 124 Конституції України, ст. 15 КПК), гласність судового розгляду (ст. 20 КПК, ст. 129 Конституції України), інші можуть випливати з ряду процесуальних норм, наприклад, публічність процесу (статті 4, 29, 45, 47 КІІК та ін. ), законність (статті 1, 2, 5, 25.КПК).

Думається, розбіжності в прийомах законодавчого закріплення не положення принципом права. Погляди деяких авторів на те, що не можна вважати закріпленими положення, які в ньому як такі не сформульовані, а випливають з ряду норм, спростовуються аналізом чинного законодавства.