На відміну від інших документах по імунітету держави, у проекті Комісії міжнародного права виділені ще дві категорії власності, до яких не можуть застосовуватися примусові міри: власність, "частина культурного надбання", "державні архіви", не виставлена на продаж власність, "складова частина виставки об'єктів наукового, культурного чи історичного значення", не виставлена на продаж.

Режим недоторканності державної власності тісно зв'язаний з міжнародно-правовою доктриною "акту держави", відповідно до якого суди однієї держави не повинні виносити рішення щодо актів уряду іншої країни, зроблених на її території. Якщо держава, придбала власність на основі акта, прийнятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обговорювати правомірність приналежності власності. Імунітет власності виявляється в тому, що, якщо майно знаходиться у володінні держави, що заявило, що воно йому належить, то ніякі органи іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього факту.

Принцип імунітету власності іноземного суверена сформульований у Дайсі в такий спосіб: "Суд…не має юрисдикції у відношенні розгляду чи позовів прийняття інших процесуальних дій проти якого-небудь іноземного суверена.  Чи позов процесуальна дія у відношенні власності такого суверена вважається стосовно до даного правила чи позовом процесуальною дією проти такого суверена". "Ніяка позовна чи вимога інша процесуальна дія не може мати місця в британському суді проти іноземного суверена, власність іноземного суверена не може бути піддана чи арешту піддана стягненню, навіть якщо мова йде про судно, зайнятому торгівлею…" Далі Дайсі розрізняє два випадки:

• власність іноземної держави знаходиться в руках представника цієї держави, і останній користається судовою недоторканністю;
• власність іноземної держави знаходиться в руках третьої особи, що не користається судовою недоторканністю (імунітетом).

"Навіть в останньому випадку ця власність користається недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки буде доведено, що вона належить суверенній державі…"

Імунітет угод держави

Оскільки держава в силу імунітету вільна від примусових заходів для здійснення іноземних законів, адміністративних розпоряджень і ін., то з цього випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема, угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними чи юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці.

Незважаючи на те, що надалі дане правило, як і інші правила імунітету, зазнавало обмежень і сумнівів, воно існує дотепер і знаходить закріплення в міжнародних договорах. Найбільш важливим підтвердженням є Вашингтонська конвенція про порядок дозволу інвестиційних суперечок між державами й іноземними особами 1965 р. Згідно ст. 42 інвестиційна суперечка за участю держави розглядається на основі права, обраного сторонами; при відсутності такого вибору – застосовується право держави, що виступає як сторону в суперечці.

Використана література

• Афанасьев Е. М. Международное право. - . М.: Издательство "Норма", 2001;
• Белов А. П. Международное предпринимательское право: Практическое пособие. – М.: Юридический Дом "Юстицинформ", 2001;
• Богуславский М.М. Международное право: Учебник. – М.: Юристъ, 2001;
• Богуславский М. М. Иммунитет государства. – М., 1962;
• Галстян Рубен. Иммунитет иностранного государства от принудительных мер // Белорусский журнал международного права и международных отношений № 3, 1999;
• Звеков В. П. Международное частное право. Курс лекций. – М.: Издательство НОРМА, 2001;
• Лунц Л. А. Курс международного частного права. Особенная часть. Глава III. М., "Юридическая литература", 1975. С. 75;
• Международное частное право. Курс лекций / под ред. Ермолаева В. Г. и Сивакова О. В. М.: Издательство "Былина", 1999;
• Международное частное право. Учебник / под ред. Г. К. Дмитриевой. М.- ПБОЮЛ Гриженко Е. М. (Проспект), 2001.