Під насильством у ч. 2 ст. 150–1 КК слід розуміти фізичне насильство у формі завдання удару, побоїв, мордування, катування, заподіяння легкого тілесного ушкодження тощо. На відміну від насильства, передбаченого ч. 3 ст. 150–1 КК, насильство, так само як і погроза, про які йдеться у ч. 2 ст. 150–1 КК, можуть бути застосовані не лише до дитини, а й до інших осіб (зокрема до батьків дитини чи інших осіб, які намагаються протидіяти використанню дитини для заняття жебрацтвом). Якщо винна особа застосувала катування з метою примусити, наприклад, дитину до заняття жебрацтвом, то вчинене треба кваліфікувати тільки за ч. 1 або 2 ст. 127 КК, а якщо катування застосовувалось і під час використання дитини для заняття жебрацтвом, то додатково за ч. 2 ст. 150–1 КК. Якщо під час використання дитини для заняття жебрацтвом потерпілій особі (не дитині), яка, наприклад, протидіяла такому використанню дитини, були завдані середньої тяжкості, тяжкі тілесні ушкодження або смерть, вчинене слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 150–1 і за відповідною статтею розділу ІІ Особливої частини КК. Викрадення дитини з подальшим її використанням для заняття жебрацтвом треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 146 і ч. 2 або 3 ст. 150–1 КК. Водночас, тривале примусове утримання при собі малолітньої дитини під час її використання для заняття жебрацтвом не потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 146 – такі дії охоплюються ч. 2 ст. 150–1 КК.

Під погрозою застосування насильства у ст. 150–1 КК варто розуміти висловлення реального наміру негайно або в майбутньому заподіяти особі фізичну шкоду. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, поєднане з погрозою вбивством, повністю охоплюються ч. 2 ст. 150–1 і додаткової кваліфікації за ст. 129 КК не потребує. Проте таке саме діяння, поєднане з погрозою знищення чужого майна загальнонебезпечним способом, кваліфікується за відповідною частиною ст. 150–1 і за ст. 195 КК.

Під вчиненням злочину повторно у ч. 2 ст. 150–1 КК слід розуміти вчинення удруге діяння, передбачене будь-якою частиною цієї статті. Це може статися, наприклад, коли особа вчинила таке діяння після того, як вона була затримана і притягнута до кримінальної відповідальності за аналогічне діяння. Вчинення розгляненого злочину стосовно кількох (двох чи більше) дітей одночасно або в різний час слід розглядати як вчинення його повторно, оскільки у ст. 150–1 КК слово “дитина” використано в однині.

Повторність виникає незалежно від того, чи була винна особа, засуджена раніше за вчинення одного чи кількох злочинів, які є повторювальними. Згідно з ч. 4 ст. 32 КК злочин не повинен враховуватись як такий, що утворює разом з іншими злочинами повторність, лише якщо винного було звільнено від кримінальної відповідальності за цей злочин на підставі ст. 45–49 КК або на підставі акта амністії чи помилування, а так само у випадках, коли судимiсть за цей злочин було погашено або знято.

Відповідно до ч. 2 ст. 28 КК злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину (зокрема на стадії готування до нього), домовилися про спільне його вчинення. Домовленість повинна стосуватися спільності вчинення злочину – узгодження місця, часу, способу вчинення злочину, змісту виконуваних кожним із співвиконавців функцій (ролей) тощо.

Особливо кваліфікованими видами злочину (ч. 3 ст. 150–1 КК) є використання власної або чужої малолітньої дитини для заняття жебрацтвом з метою отримання прибутку: 1) вчинене організованою групою; 2) якщо внаслідок таких дій дитині спричинені середньої тяжкості або тяжкі тілесні ушкодження.

Відповідно до ч. 3 ст. 28 КК, злочин вважається вчиненим організованою групою за наявності таких ознак: а) наявність декількох осіб (трьох або більше); б) попередня їх зорганізованість у спільне об’єднання для готування чи вчинення двох чи більше злочинів або для готування чи вчинення одного злочину, якщо це потребує довготривалої підготовки; в) стійкість такої групи; г) об’єднаність злочинів єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану; д) обізнаність всіх учасників такої групи з цим планом.

Поняття середньої тяжкості і тяжких тілесних ушкоджень міститься у ст. 121 і 122 КК.

З урахуванням можливих труднощів у кваліфікації розгляненого злочину наведемо також наступні рекомендації.

Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, вчинене за відсутності незаконної угоди щодо неї, а так само без її переміщення, переховування, передачі, одержання, кваліфікується лише за ст. 150–1 КК. Вербування чи одержання малолітньої дитини і подальше використання її самим вербувальником (одержувачем) для заняття жебрацтвом з метою отримання прибутку слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 149 і частинами 2 або 3 ст. 150–1 КК. Так само кваліфікуються купівля малолітньої дитини або здійснення іншої угоди щодо неї, а також вербування, переміщення, переховування, передача і одержання такої дитини однією особою з подальшим використанням її для заняття жебрацтвом іншою особою.

Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150–1 КК) слід відмежовувати від втягнення дитини у заняття жебрацтвом, передбаченого ч. 1 ст. 304 КК, передусім за тією ознакою, що потерпілою від другого з цих злочинів може бути тільки дитина віком від 14 до 18 років.

Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150–1 КК) слід відмежовувати від втягнення дитини у заняття жебрацтвом, передбаченого ч. 2 ст. 304 КК, за такими ознаками: 1) таке втягнення не означає використання дитини самим втягувачем; 2) для втягування не є характерною мета отримання прибутку; 3) не можна кваліфікувати як втягнення у заняття жебрацтвом дитину-немовля або іншу дитину, яка не усвідомлює факту втягнення, а також випадки залучення малолітнього до жебрацтва шляхом обману.

Відповідно до Сімейного кодексу України (п. 5 ч. 1 ст. 164) повнолітні мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування. З позовом до суду про позбавлення батьківських прав у цьому випадку мають право звернутися один з батьків, опікун, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я, навчальний або інший дитячий заклад, орган опіки, прокурор, а також сама дитина – після того, як вона досягла 14-річного віку (ст. 165 СК України).