Розглядається суть понять «джерела кримінального права» та «джерела кримінального законодавства», визначається співвідно­шення між цими поняттями на основі загальних положень теорії держави та права з врахуванням думок учених.

Ключові слова: галузь права, галузь законодавства, джерела права, судова практика.

Постановка проблеми. В юридичній літературі наведено багато визначень поняття «джерело права», але уніфікованого єдиного визначення нема. Як вважає, О.А. Назаренко, багатопланове та багатостороннє тлумачення поняття джерел права представниками різних наукових шкіл не зменшує інтересу до проблеми, а спонукає до розробки цієї теми не тільки на загальнотеоретичному рівні, а й на рівні окремої галузі національного права [1, с. 162].

В теорії держави та права під джерелом права розуміють вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообо­в’язкового значення [2, с. 308]. С.С. Алексєєв вважав, що юридичне джерело права – це той єдиний «резервуар», в якому знаходяться юридичні норми. С.Л. Зівс і Д.А. Керімов зазначали, що джерело права – це форма встановлення та вираження правових норм [1, с. 164].

Проте, буквальне перенесення цих понять у галузь кримінального права неможливе. Адже у ч. 1 ст. 3 КК України зазначено: «Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загально­визнаних принципах і нормах міжнародного права». Це спонукає до проведення дослідження для з’ясування змісту понять «джерела кримі­нального права» та «джерела кримінального законодавст

Стан дослідження. Цій проблематиці присвятили публікації В.П. Коняхін, Г.Т. Пудовочкін, М.Д. Шаргородський. Окремі аспекти джерел права розглядали у своїх працях А.В. Грищенко, Б.В. Ма-лишев, Д.Ю. Хорошковська та ін. Серед порівняно недавніх дослід­жень з цієї проблематики – публікації О.Н. Бибика, В.О. Навроцького. Та усе ж необхідно підкреслити, що в українській кримінально-правовій літературі, на жаль, ґрунтовних досліджень обмаль, тому проблема розмежування понять «джерела кримінального права» та «джерела кримінального законодавства» не отримала належного висвітлення і розв’язання.

Щоб якимось чинном заповнити цю прогалину, ми поставили мету дати загальну характеристику джерел кримінального права, з’ясу­вати суть розмежування згаданих понять.

Виклад основних положень. Л. Корчевна зазначає, що європейська правова традиція ніколи не змішувала право і закон і не стверджувала, що одне лише вивчення закону дозволяє дізнатися, що таке право. Право не міститься лише у законодавчих нормах [3, с. 20].

У межах системи джерел права можна виокремити систему нормативно-правових актів, а в межах останньої - систему законодавства [4, с 46].

Система права і система законодавства не співпадають за колом джерел, в яких вони виражені: система законодавства втілена у законодавстві, інших нормативно-правових актах; система права - не тільки в позитивному праві, а й відображена у звичаєвому праві, неписаних принципах права і аксіомах, міжнародно-правових актах, які мають рекомендаційний характер, договорах нормативного змісту, судових прецедентах і навіть у правосвідомості [5, с 223].

Відповідно до положень теорії держави та права, законодавство -це сукупність нормативно-правових актів, виданих вищими органами державної влади й управління з метою регулювання суспільних відносин або одного з їхніх видів [6, с 179]. Аргументованою є позиція Г.О. Христової, яка зазначає, що законодавство - це лише одна з форм права, оскільки вона охоплює тільки закони та інші нормативно-правові акти. Це дає підстави вважає, що по-перше, невизнання певного юридичного акта актом законодавства не означає, що він не є формою (джерелом) права, адже він може належати до інших форм права; по-друге, визнання певного юридичного акта формою (джерелом) права не обов’язково означає його належність до системи нормативно-правових актів [7, с 6-7].

Визначившись із загальними положеннями щодо розмежування понять «право» та «законодавство», перейдемо до встановлення спів­відношення понять «кримінальне право» та «кримінальне законодавство», а вже потім до проблеми їх джерел. Слід визнати слушною позицію В.О. Навроцького, який виділяє такі відмінності між кримінальним правом та кримінальним законом: кримінальний закон є інструментом держави, а право - суспільства; кримінальний закон завжди має форму нормативно-правового акта; кримінальне ж право зовні виражається ширшим колом джерел; закон складається із статей, а також глав, розділів, частин, а право - з норм; кримінальний закон може містити положення, які суперечать вимогам права (може бути неправовим); злочинність і караність діяння можуть бути встановлені тільки за законом; право ж уточнює і конкретизує положення закону [8, с 119-120].

В сучасній українській юридичній літературі питання джерел кримінального права вирішується по-різному. Одні вчені до джерел кримінального права відносять чинний КК, міжнародні правові акти, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України, та

Конституцію України. Крім того, відповідно до ст. 152 Конституції України джерелами кримінального права можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів [9, с. 21].

В.К. Грищук до джерел кримінального права як галузі права (у широкому розумінні поняття «джерела») відносить: Кримінальні кодекси України 1960 та 2001 р., Конституцію України, міжнародно-правові угоди, ратифіковані Верховною Радою України, норми права інших галузей права України (бланкетні норми КК України), опосеред­ковані джерела, рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України [10, с. 21].

А.В. Савченко до джерел кримінального права, крім КК України 2001 р., відносить Конституцію України 1996 р., некримінальні закони, міжнародні нормативно-правові акти, підписані та ратифіковані державою, рішення Конституційного Суду України та постанови Пленуму Верховного Суду України [11, с. 243].

Російський науковець О.Н. Бибик вважає, що всупереч думці, яка склалася, КК РФ не є єдиним джерелом норм кримінального права Росії. Джерелами кримінального права виступають Конституція РФ, джерела, які містять загальновизнані норми і принципи міжнародного права, ратифіковані міжнародні договори РФ, рішення, прийняті на референдумі РФ, кримінальне законодавство РФ, окремі акти інших галузей законодавства РФ, в тому числі законодавства РФ військового часу, рішення Конституційного Суду РФ, постанови Пленуму Веховного Суду РФ [12, с. 207–208].

Вихідні положення для визначення кола джерел кримінального законодавства України закріплені на нормативному рівні. Виходячи з п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами визначаються діяння, які є злочинами, і відповідальність за них. У ч. 3 ст. 3 КК України закріплено, що злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим кодексом. На цій основі більшість українських вчених стверджують, що КК є єдиним джерелом кримінального законодавства України.

В.О. Навроцький зазначає, що значення норми, відповідно до якої єдиним джерелом кримінального законодавства України є лише Кримінальний кодекс, можна оцінити лише в порівнянні: наскільки у більш вигідному становищі опиняються юристи України, коли доводиться визначати наявність чи відсутність кримінально-правової заборони [13, с. 22].

Відтак, для розв’язання проблеми насамперед доцільним буде визначити значення Конституції України та міжнародно-правових актів для системи кримінального законодавства України. Дехто з науковців переконує, що не будучи формальним джерелом кримі­нального права, Конституція служить тим матеріальним джерелом, з якого кримінально-правові норми черпають свій зміст. Таким же джерелом виступають загальновизнані принципи і норми міжнарод­ного права [14, с 26].

На думку Н. Ніколаєнка, законодавство про кримінальну відповідальність являє собою один кодифікований закон, а саме -Кримінальний кодекс України, що є єдиним джерелом кримінального права в державі [15, с 92].

Дискусійним є питання, як може один Кримінальний кодекс утворювати систему кримінального законодавства. О.Н. Бибик вказує, що говорити про будь-яку систему кримінального законодавства неможливо, бо нема системоутворюючих елементів [12, с 76]. Існує декілька точок зору на поняття «законодавство». При всій неоднозначності його у загальній теорії права під ним розуміється все ж певна множина нормативно-правових актів - законів і підзаконних нормативно-правових актів [12, с 78].

Однозначно стверджувати, що законодавство про кримінальну відповідальність становить лише КК, не можна. Так, В.О. Дрючин зазначає, що хоча КК являє собою систематизацію законів про кримінальну відповідальність, однак перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком, як чинний акт не внесено до КК України 2001 р. Також поряд із чинним кодексом застосовуються Закони України «Про застосування амністії в Україні», «Про амністію», які мають яскраво виражений кримінально-правовий характер. Нормативні приписи Загальної частини, прикінцевих та перехідних положень КК, що стосуються зворотної сили закону в часі, давності притягнення до кримінальної відповідальності, свідчать про продовження чинності кримінальних законів 1960 р. [16, с 163].

А. Савченко зауважує, що у широкому розумінні кримінальне законодавство включає не тільки чинний КК, а й Конституцію України, окремі некримінальні закони, чинні для України міжнародні договори та рішення Конституційного Суду України [17, с 91].

Отож, узагальнюючи вищенаведене, вважаємо, що: джерела кримінального законодавства та джерела кримінального права співвідносяться, як частина і ціле; до джерел кримінального законодавства слід відносити Кримінальні кодекси 2001 та 1960 р., Конституцію України, норми інших галузей права України, міжна­родно-правові угоди; до джерел кримінального права слід відносити Кримінальні кодекси 2001 та 1960 р., Конституцію України, міжнародно-правові угоди, норми права інших галузей права України, рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верхов­ного Суду України.

Актуальним питанням в цьому аспекті залишається юридична природа і місце в системі джерел кримінального права судової практики загалом і постанов Пленуму Верховного Суду України зокрема.

Акцентуючи увагу на тому, що судова практика є «давнім джерелом права» і що «за переважною, хоча і не загальновизнаною думкою» практика незмінно займає досить важливе місце у системі інших джерел права, в науковій юридичній літературі вона ніколи не розумілася і не визначалася однаково [20, с. 357].

Н.В. Неледва зазначає, що дискусія з приводу визначення поняття «судова практика» ведеться у трьох напрямах. Представники першого виключають зі змісту будь-яку діяльність суду та його результати, не пов’язані з розглядом конкретних справ. Так, Н. Невська відносить до неї лише діяльність судів з вирішення конкретних кримінальних справ. Й.С. Іоффе, не визнаючи судову практику джерелом права, доводив, що керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду СРСР мають нормотворчу силу через відокремлення останніх від судової практики.