450 Н.М. ПлисюкЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАСТОСУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗАСОБІВ ПРОТИДІЇ УМИСНИМ ВБИВСТВАМ ПРИ ПЕРЕВИЩЕННІ МЕЖ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ АБО У РАЗІ ПЕРЕВИЩЕННЯ ЗАХОДІВ, НЕОБХІДНИХ ДЛЯ ЗАТРИМАННЯ ЗЛОЧИНЦЯ

Аналізується досвід правоохоронних органів ряду європейських країн, а також США і Японії, окремих країн СНД застосування кримінально-правових засобів протидії умисним вбивствам при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, а також особливості застосування покарання при скоєнні такого вбивства.

Ключові слова: вбивство, законодавство, необхідна оборона, затримання особи, перевищення меж, заходи, злочинець.

Постановка проблеми. Інститут необхідної оборони та заподіяння шкоди особі, яка вчинила злочин при її затриманні, в кримінальному праві зарубіжних країн має свої особливості, що обумовлено специфікою істо­ричного розвитку їх правових систем. У кримінальному законодавстві більшості зарубіжних держав нема достатньо чіткої системи обставин, що виключають злочинність діяння. Винятком можна вважати лише КК Франції. Крім того, такі обставини називаються або виправдувальними обстави­нами – „оборонами” (Англія та США), або виправдувальними фактами, які звільняють від кримінальної відповідальності (Франція), або обста­винами, що виключають протиправність або вину (Німеччина). Юридична природа цих обставин також має свою специфіку.

Актуальність питання про зарубіжний досвід застосування кри­мінально-правових засобів протидії умисним вбивствам при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, полягає в тому, що безпека людини, що виходить передусім з ідеї справедливості включає право на безпечне життя людини в суспільстві. Але жодна держава в сві

ті не в змозі повною мірою власними силами гарантувати безпеку людині, тому громадянам надається право самостійно захищати свої права та життєво важливі інтереси через інститут необхідної оборони та затримання особи, що вчинила злочин. Для досягнення мети найбільш повної реалізації безпеки особи потрібно щоб необхідна оборона та затримання особи, що вчинила злочин, як кримінально-правові категорії максимально відповідали своєму соціальному призначенню, щоб суспільство і держава могли забезпечити інтереси громадян при їх застосуванні.

Стан дослідження. Проблеми необхідної оборони, затримання особи, яка вчинила злочин, та перевищення їх меж у вітчизняному та зарубіжному законодавствах досліджувалися такими вченими-криміналістами, як П.П. Андрушко, Ю.В. Баулін, С.В. Бородін, В.І. Бояров, І.М. Гатаулін, Г.В. Діденко, М.І. Загородников, А.Ф. Істомін, В.Ф. Кириченко, Ю.І. Ляпу­нов, В.В. Меркур’єв, Н.А. Огурцов, В.В. Орєхов, М.М. Паше-Озерський, Л.М. Підкоритова, А.А. Піонтковський, І. С. Тишкевич, В.І.Ткаченко, Т.Г. Шавгулідзе, М.І. Якубович. У їх працях інститут необхідної оборони, перевищення меж необхідної оборони, затримання особи, яка вчинила злочин, та перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, а також умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця піддавалися глибокому дослідженню, хоча багато аспектів цієї проблеми все ще дискусійні, потребують подальшого наукового аналізу. Враховуючи це, ми поставили мету висвітлити деякі питання кримінальної відповідальності за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, у законодавствах різних зарубіжних держав, з’ясувати особливості визначення покарання за такий злочин, а також певним чином відтворити історію розвитку законодавства про умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, у різних законодавчих системах світу.

Виклад основних положень. Заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин, розглядалося як обставина, що виключає злочинність діяння, ще римським правом. Право на таке заподіяння шкоди, існувало у рамках права на недоторканність приватної власності. Римські юристи вважали, що право на необхідну оборону є природженим. І навпаки, Гроцій Гуго обмежував право необхідної оборони особами, на які покладено обов’язок оберігати інших від насильства (члени конвою в дорозі).

Римські юристи і письменники залишили багато визначень права на необхідну оборону, але якоїсь чіткої теорії, системного вчення ці визначення не склали. Римське право не визначало, в чому полягає невинність у діях необхідної оборони, але встановлювало, що якщо людина чинить у відомих обставинах так, як у подібних обставинах чесна і свідома людина повинна чинити, то незважаючи на будь-які наслідки її дій, її не можна визнати винною. У Стародавньому Римі необхідна оборона визнавалася природнім правом, притаманним людині.

В одному із найдревніших законодавств - законах Ману (1200-200 рр. до н.е.) вже зустрічається поняття необхідної оборони, де зазначено, що „всякий может без колебания убить нападающего на него убийцу, будет ли yто его учитель, дитя, старик или сведущий в Ведах брахман. Убиение человека, решившегося на убийство публично или тайно, никогда не делает виновнuм в убийстве” [1, с. 350-351].

За єгипетськими законами оборона була не тільки правом, а й обов’язком відносно третіх осіб. За цими законами смертна кара призначалася тому, хто бачив убивство і не захистив, маючи на те можливість. У випадку неможливості допомогти потерпілому він повинен був донести про це судовій владі, при невиконанні чого підлягав тілесному покаранню - триденному позбавленню їжі.

Єврейське законодавство (П’ятикнижжя - близько 400 р. до н.е.), крім захисту життя, припускало також оборону майна, а біблійне законодавство дозволяло вбити злодія тільки в нічний час, „якщо хто застане злодія і вдарить його так, що той помре, то кров не вернеться йому. Але якщо зайшло над ним сонце, то вернеться йому кров” [2, с 40].

Поняття про необхідну оборону в законодавстві середньовіччя суттєво відрізняється від поглядів римських юристів на необхідну оборону. Найбільш детально право на необхідну оборону розглядалося в Німеччині. Стародавнє німецьке право під необхідною обороною розуміло неосудне, некаране вбивство або нанесення ран.

Найдревніша із варварських правд - „Салічна правда”, збірник законів франкського королівства (Німеччина, Бельгія, частина Франції), які існували на початку VІ ст., широко підтримувала кровну помсту, а втручання влади у відносини між особою, яка вчинила злочин, і потерпілим було обмеженим. Лише під кінець середніх віків суспільна влада починає набувати необхідної для неї сили, з’являються збірники законів, в яких говориться про необхідну оборону. Німецьке право не ототожнювало поняття необхідної оборони з поняттям самозахисту, як це робили римські юристи. Необхідна оборона визначалась як неосудне, каране вбивство або нанесення поранень. Такий погляд середньовічних німецьких юристів на необхідну оборону характерний для усіх законодавчих пам’яток Німеччини і панував до прийняття Кароліни.

В історії російського та українського кримінального права необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння, вперше згадується в „Уложении царя Алексея Михайловича” [3, с. 38].

Подальший розвиток права необхідної оборони в Німеччині отримало в Уложенні імператора Карла V, названому Кароліною (1532 р.). Цей кодекс дає розгорнуте право на необхідну оборону. На відміну від варварських правд, Кароліна допускала необмежено необхідну оборону життя, честі та майна [4, с. 33].

З половини ХVІ ст. у Німеччині практикувалися намагання всяке право обмежувати різними формальностями. У цьому сенсі особливо постраж­дало право на необхідну оборону. В обороні почали вбачати прояви саморозправи, посягання на основні державні права.

До 30-х рр. ХІХ ст. майже всі законодавства Європи визнавали обмежувальні умови необхідної оборони (рівність захисту від нападу, втеча від нападника і т.п.), які суперечили самому поняттю необхідної оборони і звільняли це право від обмежень.

Досі західні учені проводять дискусії відносно характеру обставин, що виключають злочинність діяння. Так, виділяються обставини виправдувального характеру та обставини вибачального характеру. До перших відносять ті, що основуються на запереченні протиправності діяння. Обставини вибачального характеру передбачають відсутність вини суб’єкта.

Сучасне законодавство зарубіжних держав завжди підкреслювало корисність оборонних дій. Практично у всіх є норми про необхідну оборону та перевищення її меж. А КК Австрії, Польщі та ФРН закріплено ряд цікавих положень. Законодавець не визнає злочином заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони, що обумовлене страхом або збудженням [5].

Норм про відповідальність за заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони у КК багатьох держав нема. Питання про відпо­відальність вирішується, виходячи із загальних правил.

Особливістю німецького кримінального законодавства є те, що проблема оцінки дій як перевищення меж необхідної оборони досі дискусійна. Різні автори називають два види такого перевищення: 1) невідповідність способів, засобів захисту – тяжкості нападу та 2) порушення принципу наявності посягання (передчасний або запізнілий захист).

Особливий інтерес викликають трактування правомірності заподіяння будь-якої шкоди при необхідній обороні, які містяться в кримінальному законодавстві Франції та США. Конкретнішим тут є принцип співрозмірності. В сучасному зарубіжному законодавстві він визначається у двох законодавчих формах: 1) за допомогою перелікової казуальної системи; 2) за допомогою простої вказівки на певну співрозмірність якихось ознак захисту та посягання [6, с. 31].

Розгорнута норма, яка визначає межі необхідної оборони, є у кри­мінальному законодавстві США. Американські законодавці, визначаючи умови правомірності необхідної оборони, акцентують на деталізації меж застосування насильства з метою оборони. При визначенні інтенсивної межі захисту використовується перелікова система. Зокрема, всі посягання поділяються на дві групи. При захисті від першої групи, яка чітко визначена в законі, можна застосовувати „смертельну фізичну силу”, а при обороні від другої групи дозволяється застосовувати будь-яку фізичну силу, за винятком „смертельної”. Закон визначає посягання і дозволяє вико­ристовувати фізичну силу того чи іншого ступеню тяжкості на підставі принципу співрозмірності. У межах дозволеного громадяни самі, виходячи із конкретних обставин вчинюваного посягання, використовують обумовлений цими обставинами посягання той чи інший спосіб захисту. Окрему норму американське законодавство присвячує визначенню меж застосування насильства з метою захисту власності та житла. Причому проводиться розмежування захисту рухомого та нерухомого майна [7, с 91-92].

Загалом із характеристики зарубіжного законодавства видно, що в ньому перевага надається переліковій (казуальній) системі визначення інтенсивної межі необхідної оборони, заснованій на принципі спів розмірності.

Часова межа необхідної оборони в сучасному зарубіжному законодавстві здебільшого встановлюється в самому законі. Як правило, особливо акцентується на початковому моменті захисту. Оскільки закріплене ще Кароліною положення, яке допускає оборону не тільки в момент початку посягання, а і при його безпосередній загрозі, забезпечує гарантії здійснення ефективного захисту. Це положення збережене і в сучасному зарубіжному законодавстві. Зокрема, у КК Японії допускається оборона „від безпосередньо загрожуючого неправомірного заподіяння шкоди якомусь праву…” (ст. 36) [8, с 302]. Американський закон також має досвід законодавчого регулювання застосування так званих оборонних механізмів і засобів [7, с. 93].