247 І.Б. Газдайка-ВасилишинОЗНАКИ СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНУ У СКЛАДАХ НЕКОРИСЛИВИХ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

Аналізуються норми чинного кримінального закону в частині, що стосується суб’єктів некорисливих злочинів проти власності, досліджуються окремі питання, пов’язані з цією тематикою, пропо­нуються способи їх вирішення.

Ключові слова: кримінальне право України, некорисливі злочи­ни проти власності, суб’єкт злочину.

Постановка проблеми. Вивчення суб’єкта злочину в рамках до­сліджуваних нами складів некорисливих злочинів проти власності перед­бачає встановлення його загальних юридичних ознак та є необхідною пе­редумовою можливості притягнення особи до кримінальної відповідаль­ності за вчинене нею суспільно небезпечне діяння.

Стан дослідження. Ознаки суб’єкта некорисливих злочинів проти власності зазвичай виступають предметом наукового аналізу в межах дослідження усіх суспільно небезпечних посягань на власність. Окремі аспекти цієї проблематики знайшли своє відображення у пра­цях А.І. Бойцова, В.А. Владімірова, Л.Д. Гаухмана, М.Й. Коржанського, Н.О. Лопашенко, Ю.І. Ляпунова, П.С. Матишевського, В.О. Нав-роцького, В.І. Плохової, С.О. Солодовнікова. Аналіз вказаних питань на базі норм чинного кримінального закону здійснюється переважно на рівні підручників та науково-практичних коментарів.

Нашою метою є встановлення та аналіз ознак суб’єкта зло­чину у складах некорисливих злочинів проти власності, а також висунення і обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення норм чинного законодавства.

Виклад основних положень. З усіх елементів складу злочину, як відомо, лише суб’єкт злочину – законодавчо визначене поняття. У ст. 18 КК України зазначено, що суб’єктом злочину є фізична осудна осо­ба, що вчинил

а злочин у віці, з якого відповідно до цього кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Отож для констатування наявності такого елементу складу злочину як суб’єкт необхідно, щоб суспільно небезпечне діяння було вчинене: а) фізичною особою; б) осудною особою; в) особою, що досягла законодавчо встановленого віку. Ці три ознаки є загальними і обов’язковими для суб’єкта будь-якого складу злочину (це ознаки так званого «загального» суб’єкта злочину).

У більшості складів некорисливих злочинів проти власності суб’єкт злочину є загальним. Розглянемо детальніше ознаки цих суб’єктів. Значення такої ознаки суб’єкта злочину, як осудність важко переоцінити. Осудність слугує підґрунтям для постановки питання вини, а загалом – питань кримінальної відповідальності і покарання. Вина особи як одна з обставин, що підлягають доказуванню, може бути встановлена відповідними органами лише після вирішення питання про її осудність [1, с. 111]. Неосудна особа не може бути винною і відповідно до ч. 2 ст. 19 КК України не підлягає кримінальній відповідальності.

Осудність як основна категорія у проблемі суб’єкта злочину впер­ше отримала законодавче визначення у КК України 2001 р. (раніше на рівні закону визначалося лише поняття неосудності). Із змісту ч. 1 ст. 19 випливає, що осудність – це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. При цьому, внутрішній зміст поняття осудності як і поняття неосудності розкри­вається за сукупністю двох критеріїв – юридичного та медичного.

Юридичний критерій осудності зрештою характеризується інтелек­туальною та вольовою ознаками. Інтелектуальна ознака розглядається як здатність особи у момент вчинення злочину усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність вчинюваних дій (бездіяльності); а вольова – як здатність особи під час вчинення злочину керувати волею за своїм внутрішнім переконанням і бажанням.

Медичний критерій осудності повинен розглядатися не ізольовано, а в сукупності із юридичним, адже він характеризує психічний стан особи під час вчинення нею суспільно небезпечного діяння. При цьому йдеться про такий стан особи, коли вона перебуває у здоровому глузді і розуміє свої дії, навіть за наявності незначних психічних розладів, що не виключають осудності. У зв’язку з цим чинний КК вперше на законодавчому рівні у ст. 20 закріпив поняття обмеженої осудності - нездатність особи повною мірою усвідо­млювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними через наявність у неї під час вчинення злочину психічного розладу. Слід зазначити, що обмежена осудність є видом осудності, а тому особа, визнана судом обмежено осудною, підлягає кримінальній відповідальності. Правови­ми наслідками вчинення злочину в стані обмеженої осудності є можливість застосування до обмежено осудної особи примусових заходів медичного характеру та врахування цього стану судом при призначенні покарання. Хоча кримінальний закон не вказує, як саме суд повинен враховувати стан обмеженої осудності під час призначен­ня покарання, на наш погляд, цілком логічною є пропозиція визнати цей стан обставиною, що пом’якшує покарання [2, с 497].

За статистичними даними щороку суди застосовують примусові заходи медичного характеру в середньому до однієї тисячі неосудних осіб. З-поміж суспільно небезпечних діянь, які утворюють склади не­корисливих злочинів проти власності, найчастіше неосудними особами вчиняються знищення або пошкодження чужого майна шляхом підпалу. Нездатність керувати своїми діями характерна для так званих «піроманів» - осіб, які страждають паталогічним потягом до підпалів і пожеж [3, с 54]. Розуміючи суспільно небезпечний характер своїх дій, такі особи через хворобливий потяг, що не піддається зусиллям волі, не можуть стриматися від вчинення підпалу. На відміну від звичайного підпалу, що вчиняється із низьких мотивів та з конкретною метою, при «піроманії» хворого цікавить лише загальна картина пожежі та процес горіння. Нерідко підпали вчиняють особи, які страждають іншими психічними захворюваннями (шизофренією, епілепсією, алкогольними психозами). Так, за підрахунками І.І. Коваленка, 10,3% підпалів чужо­го майна вчиняють особи з хронічними психічними захворюваннями [4, с 56]. І хоча показовість цих підрахунків доволі умовна (оскільки вони обмежені часовими та територіальними рамками), проте особливої уваги в зазначених випадках заслуговують такі фактори:

1) осудність - нормальний стан фізичної особи, який презюмується; питання про неосудність постає лише в тих випадках, коли наявні сумніви щодо цього, ст. 204 КПК України закріплює обов’язок слідчого призначити судово-психіатричну експертизу у випадку, «коли в справі є дані, які дають підстави вважати, що обвинувачений під час вчинення суспільно-небезпечного діяння був у неосудному або обмежено осудному стані», такі сумніви щодо осудності обвинуваченого можуть виникати з різних причин; переважно це його дивна, безглузда поведінка як у момент вчинення підпалу, так і під час гасіння пожежі, в ході затримання, допиту чи вчинення інших процесуальних дій за його участю; інколи підозри щодо наявності у особи психічного розла­ду можуть виникнути через неясність мотивів підпалу чи мотивів зни­щення (пошкодження) майна іншим способом;

2) при встановленні факту вчинення підпалу (чи іншого суспільно небезпечного діяння) неосудною особою обов’язково слід з’ясувати, чи не діяв неосудний під впливом іншої особи (осіб), наділеної усіма обов’язковими ознаками суб’єкта злочину, адже у такому випадку йдеться про посереднє (опосередковане) виконання злочину.

Статистичні дані засвідчують, що в середньому третина усіх злочинів вчиняється особами у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння. Нерідко ці особи стверджують, що не пам’ятають, як і чому вони вчинили злочин. У зв’язку з цим постає питання про осудність особи, яка вчинила злочин у стані алкогольного сп’яніння. Згідно із ст. 21 ККУ «особа, що вчинила злочин у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності». Зважаючи на підвищену суспільну небезпечність таких осіб, кримінальний закон відносить цю обставину до тих, що обтяжують покарання (п. 13 ст. 67 ККУ). Це пояснюється тим, що при звичайному (фізіологічному) сп’янінні відсутній медичний критерій неосудності. Проте на практиці зустрічаються випадки, коли на ґрунті алкоголізму виникають тяжкі психічні захворювання (біла гарячка, алкогольний галлюциноз, алко­гольний параноїд, алкогольні енцифалопатії) [5, с. 225] або ж настають серйозні розлади психіки (паталогічне сп’яніння). Як відомо, медич­ний критерій неосудності характеризується наявністю хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (ч. 2 ст. 119 КК України). У цих випадках з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи особа визнається неосудною та не підлягає кримінальній відповідальності.

Наступною загальною ознакою суб’єкта злочину є вік фізичної особи, з досягненням якого кримінальний закон пов’язує настання кримінальної відповідальності. Встановлюючи вікову межу кримінальної відповідальності законодавець враховує дані медицини, психології, педагогіки; виходить із типових умов розвитку підлітків, формування їх особистості на різних життєвих стадіях; враховує загальні історичні умови розвитку суспільства і кримінальної політики держави.

Чинний кримінальний закон України передбачає, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці з 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за певні види злочинів, вичерпний перелік яких міститься у кримінальному законі (ст. 22 КК). До цього переліку віднесені суспільно небезпечні діяння, вчиняючи які неповнолітні у віці 14 років можуть контролюва­ти свою волю і свою поведінку [1, с 84]. З-поміж усіх некорисливих злочинів проти власності до цього переліку законодавцем віднесений лише кваліфікований склад умисного знищення або пошкодження майна. Насамперед, це пов’язано із підвищеним ступенем суспільної небезпечності як способу вчинення злочину, так і заподіяних злочин­них наслідків, а також з відносно значною поширеністю такого роду діянь серед неповнолітніх осіб, які не досягли 16-річного віку. На­приклад, згідно із статистичними даними за ч. 2 ст. 194 КК було за­суджено: у 2006 р. - 177 осіб, з них 17 (9,6%) - неповнолітні, в тому числі 2 особи (1,13%) - у віці від 14 до 16 років; у 2007 р. - 185 осіб, з них 18 (9,72%) - неповнолітні, в тому числі 6 осіб (3,24%) - у віці від 14 до 16 років; у 2008 р. - 192 особи, з них 20 (10,41%) - неповнолітні, в тому числі 7 осіб (3,64%) - у віці від 14 до 16 років.

Із наведених статистичних даних видно, що рівень злочинності (ч. 2 ст. 194 КК України) протягом останніх років зростає як серед неповнолітніх, так і серед осіб у віці від 14 до 16 років. Ця тенденція посилюється тим фактом, що загальний рівень злочинності неповнолітніх протягом зазначеного періоду зменшується. Так, протя­гом 2007 р. за вчинення злочинів у неповнолітньому віці засуджено 11,2 тис. (з них у віці від 14 до 16 років - 2,7 тис. осіб), що на 19,9% менше порівняно з 2006 р., протягом 2008 р. - 10,1 тис. осіб (з них у віці від 14 до 16 років - 2,4 тис. осіб).

Така поширеність кваліфікованого складу умисного знищення або пошкодження майна серед неповнолітніх пояснюється психологічними особливостями цієї вікової категорії. Зокрема, досліджуючи тип особис­тості молодих людей, що вчинили підпал чужого майна, І.І. Коваленко зазначив, що «представники цього типу вирізняються постійною потре­бою пошуку гострих відчуттів, пов’язаних з небезпекою, перебування в емоційно збудливих ситуаціях; прагнення брати участь у різних операціях, контактах; виношування почуття помсти за раніше нанесену образу; прагнення звернути на себе увагу та протиправним шляхом заро­бити гроші тощо» [4, с. 55].