239 ДОСЯГНЕННЯ ВІКУ, З ЯКОГО НАСТАЄ КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, ЯК ЗАГАЛЬНА ОЗНАКА СПЕЦІАЛЬНОГО СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНУР. Максимович

Стаття з’ясовує таку загальну ознаку спеціального суб’єкта злочину, як вік, по досягненні якого може наставати кримінальна відповідальність. Проаналізовано особливості цього питання стосовно конкретних видів спеціальних суб’єктів злочинів.

Ключові слова: спеціальний суб’єкт, вік, склад злочину.

Дослідження проблеми віку, по досягненні якого особа може бути визнана спеціальним суб’єктом злочину, надзвичайно важливе. У доктрині кримінального права воно може сприяти зменшенню існуючих суперечок, а на практиці – прийняттю законного рішення при розслідуванні кримінальної справи, адже однією з головних цілей діяльності науковців є полегшення роботи для працівників правоохоронних і судових органів.

Питання визначення віку як загальної ознаки спеціального суб’єкта злочину в різний час вивчали у своїх працях такі вчені як: Л.П. Брич, В.О. Навроцький, В.Г. Павлов, О.Я. Свєтлов, та ін. Проте наявність деяких змін у законодавстві, і привернення уваги до не врахованих раніше аспектів дають змогу по-новому підійти до його вирішення. Саме тому метою даної публікації є з’ясування на основі чинного законодавства та правової літератури питання про те, з якого віку особа може бути визнана спеціальним суб’єктом злочину.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Кримінального кодексу (далі – КК) України, спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Загальновідомо, що окрім спеціальних ознак, наявність яких дає підставу визнати особу розглядуваним суб’єктом злочину, вона наділена і загальними. Однією

із загальних ознак є досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Під віком людини розуміють тривалість життя людини, тварини, рослини // період, ступінь у рості, розвитку людини // відрізок життя людини від зрілого періоду до смерті [1, c. 187], певний етап її розвитку, який характеризує ступінь формування її особистості [2, c. 102], період часу від народження людини до будь-якого моменту відліку, певного періоду її життя, що відображає анатомо-фізіологічний стан організму та ступінь формування її особистості [3, c. 76].

За загальним правилом кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вчинення злочинів, вичерпний перелік яких міститься у ч. 2 ст. 22 КК. У кримінальному законі прямо нічого не сказано про мінімальний вік з якого може наставати відповідальність за вчинення злочину спеціальним суб’єктом. Варто зазначити, що автор цих рядків вже розглядав питання стосовно змісту цієї ознаки щодо службової особи [4, с. 97–110]. З огляду на це оминемо цей вид спеціального суб’єкта злочину. Зосередимо увагу у даному контексті насамперед на тих спеціальних суб’єктах, стосовно мінімального віку яких існують певні особливості.

У деяких випадках може бути так званий знижений вік. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 22 КК, за вчинення умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини, передбаченого в ст. 117 КК, суб’єктом якого є жінка-мати. Це ж саме стосується і зґвалтування (ст. 152) – безпосереднім виконавцем злочину має бути особа протилежної статі стосовно потерпілої особи.

У низці складів злочинів спеціальним суб’єктом є медичний працівник (ст. ст. 131, 132, 134 (ч. 2), 139–142, 143 (ч. 1,2), 144, 145, 151, 168 (ч. 2). В Україні загальний строк навчання у вищому медичному закладі становить шість років. Водночас, відповідно до п. 1.1 Положення про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти III – IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів, яке затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 вересня 1996 року № 291, обов’язковою формою післядипломної підготовки випускників всіх факультетів медичних і фармацевтичних закладів освіти III – IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів незалежно від підпорядкування та форми власності є інтернатура. Строк навчання в інтернатурі залежить від виду спеціальності (див. Перелік спеціальностей та строки навчання в інтернатурі випускників медичних і фармацевтичних вищих навчальних закладів, медичних факультетів університетів, які затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 23 лютого 2005 року № 81). Мінімальний же строк становить один рік. Отож якщо особа вступає до вищого навчального закладу у сімнадцять років, то тільки по досягненні нею двадцяти чотирьох років присвоюється кваліфікація лікаря – спеціаліста певного фаху.

Проаналізуємо в цьому контексті склади злочинів, у яких потерпілими є неповнолітні, законним правам, інтересам і нормальному розвитку яких заподіюється шкода. Суб’єктом у цих випадках є батько, мати, вітчим, мачуха, опікун чи піклувальник, особа, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього (ч. 2 ст. 155, ч. 2 ст. 156, ч. 2 ст. 304, ч. 2 ст. 323), батько, мати, усиновитель (ст. ст. 150–1, 164, 166), опікун чи піклувальник (ст. ст. 166, 167), особа, яка є кровною дитиною або була усиновлена (ст. 165), тренер (ч. 2 ст. 323). Відповідно до частини 1 ст. 22 Сімейного кодексу (далі – СК) України шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка – у вісімнадцять років [5]. У частині 2 ст. 23 СК зазначено, що за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Проте, як вже зазначалося вище, з чотирнадцятирічного віку особа підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення вичерпного переліку злочинів. Тому батько, мати, вітчим чи мачуха може бути суб’єктом розглядуваних злочинів з шістнадцятирічного віку. Згідно із частиною 1 ст. 211 та частиною 1 ст. 244 СК України усиновлювачем, опікуном, піклувальником дитини може бути повнолітня дієздатна особа. Частина перша ст. 208 СК України передбачає, що усиновленою може бути дитина. Відповідно до ст. 6 СК України та ст. 1 Закону України,,Про громадянство України’’ [6] дитиною вважається особа до досягнення вісімнадцятирічного віку. На нашу думку, відсутні підстави, які перешкоджали б особі бути тренером з шістнадцятирічного віку.

У деяких складах злочинів суб’єктом є особа, яка засуджена до певних видів покарань. Йдеться про частину 1 ст. 389 – особа засуджена до покарання у вигляді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, частина 2 ст. 389 – особа засуджена до покарання у вигляді громадських робіт чи виправних робіт, ч. 1,2 ст. 390 – особа засуджена до покарання у вигляді обмеження волі, ч. 3 ст. 390 – особа засуджена до покарання у вигляді позбавлення волі, ст. 391, 392 – особа, яка відбуває покарання у вигляді обмеження волі чи позбавлення волі, ст. 393 – особа, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі або арешту чи перебуває в попередньому ув’язненні. Варто уточнити, що у ст. 393 під особами, які перебувають у попередньому ув’язненні, згідно із ст. 1 Закону України,,Про попереднє ув’язнення’’ треба розуміти обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, та засудженого, вирок щодо якого не набув законної сили [7]. Відповідно до ст. ст. 57, 60, 61, 98, 100 і 101 КК з усіх вказаних видів покарань до особи з 14-річного віку може бути застосовано тільки штраф і позбавлення волі на певний строк. Водночас, у кримінально-правовій літературі цілком слушно зазначено, що у неповнолітніх віком від 14 до 16 років переважно немає ні майна, на яке могло б бути звернене стягнення, ні заробітку, що унеможливлює застосування до такого неповнолітнього покарання у вигляді штрафу [8, c. 318]. На перший погляд може видатися, що особи, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, можуть підлягати відповідальності з 14-ти років за вчинення відповідних злочинів. Проте не слід забувати про положення частини 2 ст. 22 КК. Відповідно до частини 3 ст. 61, обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, а тому такі особи не можуть вчинити відповідні склади злочинів, передбачені у частині 1,2 ст. ст. 390, 391 і 392. Відповідно до ст. ст. 100, 101, 132–135 Кримінально-виконавчого кодексу України лише вісімнадцятирічні, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі за порушення вимог режиму відбування покарання, можуть бути піддані протягом року стягненню у вигляді переведення у приміщення камерного типу (одиночної камери) або переведення на більш суворий режим відбування покарання. Саме тому тільки повнолітні здатні вчинити суспільно–небезпечні дії, зазначені у ст. 391. На тих самих підставах потрібно вирішувати питання про вік особи, стосовно якої є постанова судді про направлення її на примусове лікування до спеціалізованого лікувального закладу – суб’єкта складу злочину, передбаченого в ст. 394.

Суб’єктом складу злочину, який передбачений у ст. 395, є вісімнадцятирічна особа, щодо якої встановлено адміністративний нагляд, оскільки останній, відповідно до ст. 3 Закону України ,,Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі’’, встановлюється щодо повнолітніх [9].