433 ХАРЧЕНКО В.Б.,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри права Сумського державного університету

КОМЕРЦІЙНЕ НАЙМЕНУВАННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ЗЛОЧИНУ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Перспективи входження України в європейський простір, приєднання нашої держави до СОТ, подальша розбудова громадянського суспільства, набуття чинності постанов Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Порядку сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності» [30] та «Про затвердження положення про Координаційну раду з питань захисту прав інтелектуальної власності УЄФА та складу Координаційної ради» [32] обумовлює необхідність оновленого погляду на систему охорони комерційного найменування, і перш за все – на кримінально-правову охорону зазначеного об’єкта права інтелектуальної власності. Це зрозуміло, так як володіння правами на найважливіші технології і фундаментальні концепції забезпечує майнові права інтелектуальної власності, засади громадянського суспільства та міцність конкурентних позицій бізнесу в набагато більшому ступені, ніж виробництво товарів і послуг, та має наразі найвищу цінність.

У зв’язку з цим актуальним є питанням визначення змісту суспільних відносин права інтелектуальної власності на комерційне найменування як об’єкта злочинного посягання, обґрунтування місця відповідного злочину в системі Особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК) [16], обсягу та змісту комерційного найменування як предмету злочину, передбаченого ст. 229 КК України.

Дослідженням проблем кримінально-правової охорони комерційного найменування як окремого об’єкта права інтелектуальної власності присвячені праці В.Б. Волженкіна [5], О.І. Перепелиці [23], С.В. Максимова [6], А.С. Нерсесяна [19], О. Крижного [13] та ін. Також важливе зна

чення для вирішення цього питання мають праці вчених-цивілістів О.А. Підопригори, О.А. Пушкіна, В.І. Жукова, Р.Б. Шишки, О.М. Мельник, О.В. Піхурець, В.М. Крижної та ін. Але в сучасних умовах питання кримінально-правової охорони комерційного найменування набуло особливої актуальності і значущості для систематизації внутрішнього національного законодавства та становлення України як правової демократичної держа-ви європейського типу.

Саме тому метою даної статті є з’ясування змісту суспільних відносин права інтелектуальної власності на комерційне найменування, виявлення його структури, царини, в яких відбувається його оборот, а також змісту та обсягу комерційного найменування як предмету злочину.

Майже одночасно з прийняттям Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. [22, с. 341-364] з права промислової власності виокремилася група об’єктів, які створюють окрему групу прав – права на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту товарів і послуг. Саме до цієї групи належить право на комерційне найменування. Слід зауважити, що маркування свого промислу, товарів та результатів своєї діяльності у вигляді букв, групи букв або словесних позначень відомі з давніх часів [2, с. 17]. Ювенал писав, що роки і бруд стирали позначення виробника з багатьох пляшок, а в Помпеї було знайдено вивіски м’ясника, молочника та пекаря із відповідними зображеннями, які використовувалися ними для самоідентифікації [43, с. 68]. Але, безумовно, стверджувати про існування в ті часи відповідних об’єктів інтелектуальної власності і тим більше про наявність відповідної системи їх правової охорони неможливо.

Особливістю права інтелектуальної власності на комерційне найменування є мета зазначеного об’єкта – виокремити учасників цивільного обороту, їх товари та послуги з-посеред інших. Це зазначає специфіку змісту вказаного об’єкта як такого, що не є результатом творчої діяльності і, відповідно, не обумовлює наявності особистих немайнових прав інтелектуальної власності. Саме тому, на нашу думку, назва Розділу VII частини 4 Цивільного кодексу Російської Федерації «Права на результати інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації», яка фактично відокремлює засоби індивідуалізації від результатів індивідуальної творчої діяльності, є більш вдалою, ніж назва відповідної книги Цивільного кодексу України [44] (далі – ЦК), про що раніше неодноразово наголошувалося [42, с. 72].

Кримінально-правова охорона засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу в Кримінальному кодексі України 1960 р. була передбачена як частина прав промислової власності ст. 137 КК «Порушення прав промислової власності». Але в подальшому, незважаючи на ґрунтовні наукові пропозиції щодо необхідності деталізації кримінально-правової охорони окремих об’єктів права інтелектуальної власності [41], Законом України від 05 квітня 2001 р. № 2362-III «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності» [26] вказана стаття була виключена з кримінального закону, а порушення права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг було віднесено до ст. 136 КК як одного із злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (Глава IV Особливої частини КК України 1960 р.).

Перша редакція ст. 229 КК України 2001 р. «Незаконне використання товарного знака» передбачала кримінальну відповідальність за незаконне використання чужого знака для товарів чи послуг, фірмового (зареєстрованого) найменування або маркування товару. Але вже на той час, тобто на час прийняття нового КК України, вказана норма не відповідала положенням Закону України від 15 грудня 1993 р. № 3689-XII «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [36]. Тому цілком обґрунтовано Законом України від 22 травня 2003 р. № 850-IV «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності» [27] ст. 229 КК була викладена в новій редакції і встановлювала підстави кримінальної відповідальності за незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару або інше умисне порушення права на ці об’єкти. В подальшому зазначена норма ще двічі змінювалася, але ці зміни стосувалися обчислення розміру матеріальної шкоди [29] та знищенням контрафактної продукції, знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення [28].

Але і зараз слід вказати на певну невідповідність термінологій, що використовуються в кримінальному, цивільному та господарському законодавстві України. За чинним законом про кримінальну відповідальність предметом злочину, передбаченого ст. 229 КК, є: 1) знак для товарів і послуг; 2) фірмове найменування; 3) кваліфіковане зазначення походження товару. Такі визначення обумовлені тим, що зазначена норма була сформована в КК України на підставі положень законів України «Про підприємництво» [37], «Про підприємства в Україні» [38], «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [36], «Про захист від недобросовісної конкуренції» [33], «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [35] та «Про захист економічної конкуренції» [34]. Окремі із вказаних нормативних актів зараз вже втратили чинність. Але 16 січня 2003 р. був прийнятий новий ЦК України, який набув чинності з 1 січня 2004 р. і застосовується до цивільних відносин, що виникли після цієї дати. Згідно з положеннями ЦК України до об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: комерційне найменування (гл. 43); торговельна марка (гл. 44); географічне зазначення (гл. 45).

Відповідно до п. 3 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України Кабінет Міністрів України до 1 квітня 2003 р. повинен був підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України перелік законодавчих актів та їх окремих положень, до яких слід внести зміни у зв’язку з набранням чинності ЦК. Незважаючи на те, що в чинному ЦК ці об’єкти права інтелектуальної власності визначаються одночасно і як комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг) та географічні зазначення, назва предметів злочину, передбаченого ст. 229 КК України, потребує уточнення, про що вже йшлося в юридичній літературі [12, с. 42; 40, с. 87].

Визначаючи основний безпосередній об’єкт злочину, передбаченого ст. 229 КК «Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару», більшість авторів зазначає його як засади добросовісної конкуренції у сфері господарської діяльності [18, с. 571]. Право інтелектуальної власності розглядається лише як додатковий обов’язковий безпосередній об’єкт. Водночас комерційне найменування, торгівельна марка та географічне зазначення є перш за все об’єктами права інтелектуальної власності, і саме ці чинники повинні визначати місце зазначеного посягання в системі кримінально-правової охорони. Намагання окремих вчених прив’язати реалізацію прав на об’єкти інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації виключно до економічної сфери або до підприємницької діяльності є не лише безпідставними, а й такими, що руйнують систему цього інституту цивільного права [45]. Безумовно, питання управління правами власності на інтелектуальний продукт на сьогодні вийшли за межі юриспруденції, але це не може засвідчувати їх повного переходу до економічної сфери.

На нашу думку, проблеми визначення основного безпосереднього об’єкту незаконного використання комерційного найменування знаходяться у царині цивільного та господарського права. Окремі науковці стверджують, що цей об’єкт права інтелектуальної власності знаходяться у цивільному обороті [11, с. 84], інші – що комерційне найменування присутнє лише на товарному ринку, тобто у господарському обороті [8, с. 109]. Виходячи із такої невизначеності царини комерційного найменування виникає помилкове ставлення до цього об’єкту права інтелектуальної власності і в науці кримінального права України та віднесення злочинних посягань щодо нього як предмету злочину до розділу VII «Злочини у сфері господарської діяльності» Особливої частини КК.

Для правильного визначення місця права інтелектуальної власності на комерційне найменування в системі кримінально-правової охорони слід визнати, що злочин завжди спрямований на спричинення шкоди об’єктивно існуючим суспільним відносинам. Теза, що саме суспільні відносини є об’єктом злочину, не тільки переважає в науці кримінального права, але і знайшла своє безпосереднє закріплення в законі. При цьому структура суспільних відносин являє собою цілісну систему елементів, які її утворюють, мають взаємозв’язок та взаємодію між собою. У філософській і правовій науці структурними елементами суспільних відносин визначаються: 1) суб’єкт відносин; 2) предмет, з приводу якого ці відносини існують; 3) соціальний зв’язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин [39, с. 27].

Цивільне законодавство України серед суспільних відносин, які складають право інтелектуальної власності, окремо зазначає відносини права інтелектуальної власності на комерційне найменування. Відповідно до ст. 489 ЦК правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводити в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. Як справедливо було зазначено В.М. Крижною, основною функцією комерційного найменування є індивідуалізація суб’єктів – учасників цивільного обороту [25, с. 401] (курсив автора – В.Х.).

Виходячи із цього, суб’єктом суспільних відносин права інтелектуальної власності на комерційне найменування є особа, яка першою використала це найменування незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки. Але доречно звернути увагу, що як у відповідній главі (гл. 43), так і в цілому в ЦК України відсутня будь-яка вказівка, хто саме є суб’єктом зазначених прав і в якій площині або при здійсненні якої діяльності може використовуватися комерційне найменування.