200 ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ ПРЕДМЕТА ЗЛОЧИНУ У ЗЛОЧИНАХ, ЩО ПОСЯГАЮТЬ НА ПРАВА СПОЖИВАЧІВА. Цюра

У статті досліджено питання, що стосуються теоретичних ознак предмета злочину, а також проаналізовано проблему відповідності таким ознакам матеріалізованого виразу споживчих відносин у випадку посягання на них.

Ключові слова: кримінальна відповідальність, предмет злочину, недоброякісна продукція.

Дослідження в теорії кримінального права предмета злочину як конструктивної ознаки складу злочину зумовлене тією обставиною, що предмет злочину є факультативною ознакою загального поняття про склад злочину. Тому у тих випадках, коли предмет передбачено як системну ознаку конкретного складу злочину у КК, правильне встановлення її на практиці має таке ж рівноцінне значення як і визначення ознак будь-якого іншого елемента складу злочину.

Питання щодо наявності чи відсутності предмета злочину у злочинах, що посягають на права споживачів є спірним у науці кримінального права. Так Б.О. Кирись, у праці в якій досліджено окремий злочин проти прав споживачів, не розглядав питання про недоброякісну продукцію у тій частині роботи, яка стосується об’єкта злочину. Натомість це питання науковець з’ясовував у частині дослідження, що стосується об’єктивної сторони складу злочину (ймовірно він притримується міркування, що недоброякісна продукція – це засоби злочину) [1, с. 34–39]. Тому з’ясуванню правової природи предмета злочину, а також відповідності матеріалізованого виразу споживчих відносин при порушенні цих відносин до ознак предмета злочину допоможе з’ясувати основне питання у статті: чи можна вважати продукцію, наділену якісно негативними ознаками (оскільки така продукція створює загрозу для прав споживача), предметом у злочинах проти прав споживачів?

align: justify;">З метою правильного визначення предмета злочину у злочинах проти прав споживачів неабияке значення має визначення тієї концепції предмета злочину, через призму якої і шукатимемо відповідну ознаку складу злочину. Як відомо, КК України не містить жодних положень з приводу досліджуваного поняття або правил його встановлення у конкретних складах. Пленум Верховного суду України (далі – Пленум ВСУ), використовуючи поняття „предмет злочину” у своїх постановах, не розкриває його змісту, а лише наводить переліки того, що необхідно визнавати предметом злочину у відповідних складах. Тим не менше, аналізуючи такі переліки, все ж можна опосередковано визначити критерії, які використовує Пленум ВСУ, а тому і одержати визначення предмета злочину, яким керується Пленум ВСУ у роз’ясненні окремих положень кримінального законодавства [2].

У науці кримінального права з’ясуванню питання предмета злочину приділено чимало уваги як у рамках Загальної частини у з’ясуванні змісту цього поняття, так і в Особливій частині при визначенні предмета конкретних складів. Тим не менше, погляди щодо цього питання серед науковців не є одностайними.

Зацікавлення питанням про предмет злочину у науці кримінального права, а саме – розгляд концепцій предмета, запропонованих окремими науковцями, зумовив дослідження предмета злочину у порядку вирішення таких питань:

предмет злочину – ознака якого елемента складу злочину?

що утворює матеріалізований вираз (зміст) предмета злочину?

які функціональні особливості предмета злочину?

чи має значення негативність якісних ознак матеріалізованого вираження суспільних відносин у визнанні його предметом злочину в конструкції деяких складів злочинів?

Видається, що вирішення зазначених питань допоможе чітко виявити ознаки певної концепції предмета злочину, на засадах якої і спробуємо встановити, чи навпаки, спростувати наявність предмета злочину у злочинах проти прав споживачів.

1. Питання щодо предмета злочину А.Н. Трайнін досліджував без обґрунтування місця у рамках частини своєї роботи, яка стосувалася факультативних ознак, що характеризують об’єктивну сторону злочину [3, с. 178– 181]. Інший вчений Є.А. Фролов зазначав, що оскільки ті або інші злочини вчиняються шляхом впливу на предмет злочину, то фізичні (природні) ознаки у багатьох випадках визначають зовнішню форму злочинних наслідків, а водночас можуть свідчити про тяжкість (розміри) шкоди, заподіяної об’єктові (наприклад, при крадіжці – вартість викраденого). З огляду на це, предмет стосується не лише сфери об’єкта посягання, але й об’єктивної сторони злочину, слугуючи отже своєрідним „перехідним містком” між ними [4, с. 224].

Усе ж ця проблема в науці кримінального права видається вирішеною на користь висновку про те, що предмет злочину – факультативна ознака об’єкта [5, с. 210]. Головним аргументом для такого висновку слугує теза про те, що предмет – це всього лиш окрема складова частина суспільних відносин як об’єкта злочину у тих випадках, коли останні вміщують окрім учасників та соціальних зв’язків, ще і матеріалізований вираз, який часто є або приводом до виникнення відповідних суспільних відносин, або ж підтверджує наявність таких суспільних відносин. Специфіка механізму заподіяння шкоди такому суспільному відношенню полягатиме у тому, що шкода йому заподіюється шляхом вилучення, знищення його матеріалізованого вираження, фактично впливаючи на нього, виконуючи дію над ним. У зв’язку з цим матеріалізоване вираження суспільного відношення визнають предметом злочину і розглядають як ознаку саме об’єкта злочину, а не об’єктивної сторони. Тому висновок, який зробили автори курсу кримінального права, видається слушним, що предмет посягання – це елемент об’єкта посягання, впливаючи на котрий злочинець порушує або намагається порушити суспільне відношення [6, с. 303]. Схожий висновок зробив і Б.С. Нікіфоров, який зазначав, що предмет злочину – це лише складова частина об’єкта злочину – суспільного відношення [7, с. 229]. Звичайно, при визначенні предмета злочину в жодному випадку не заперечується роль цієї ознаки об’єкта у визначенні якісних та кількісних ознак злочинних наслідків як ознаки об’єктивної сторони складу злочину.

Іншого погляду з цього питання дотримується В.Я. Тацій, який стверджує, що предмет злочину є самостійною ознакою складу злочину і завжди стоїть поряд з об’єктом, утворюючи при цьому самостійний елемент складу злочину [8, с. 47, 56]. Щоправда, таку позицію в науці було визнано дискусійною та відповідно підтримано висновок про те, що предмет – це частина суспільних відносин, а отже й об’єкта [9, с. 69]. Науковці надають перевагу позиції, згідно з якою, предмет злочину є складовою об’єкта злочину та нерозривно пов’язаний із суспільними відносинами, які охороняються кримінальним законом [14, с. 11].

Якщо керуватися поглядом, що предмет злочину – це складова частина об’єкта злочину, спробуємо піддати аналізу споживчі відносини як об’єкт злочину і, відповідно, встановити наявність у них матеріалізованого вираження як окремої та необхідної складової споживчих відносин.

Відносини, у яких споживачі реалізують закріплені за ними законодавством права, складаються з приводу набуття продукції, виконання робіт, а також надання послуг з метою забезпечення побутових потреб споживача. Кримінальним правом охороняються споживчі відносини з приводу виготовлення та реалізації продукції, а також виконання робіт або надання послуг, які є якісними, безпечними для життя або здоров’я споживача, його майна, навколишнього природного середовища тощо. Небезпека порушення прав споживача виникає у випадку реалізації йому недоброякісної, небезпечної продукції, надання послуг або виконання робіт, які не відповідають вимогам, що встановлюються окремими законами та підзаконними нормативно-правовими актами [16]. Здійснення суб’єктами підприємницької діяльності такої поведінки на споживчому ринку зумовлює виникнення споживчих відносин, які не відповідають вимогам, що встановлені відповідними нормативно-правовими актами. Приводом до виникнення та існування таких відносин є товари, роботи, послуги, які не відповідають вимогам, що до них ставляться. Така недоброякісна продукція є головним чинником, що зумовлює порушення зв’язків споживчого відношення, котре виникає з приводу виготовлення та реалізації зазначеної продукції споживачеві. Порушення зв’язків фактично ж означає порушення прав споживача, які нормально можуть бути реалізовані за умови непорушності зв’язків споживчого відношення. Охороняє потенційних споживачів від виникнення та розвитку на ринку споживчих відносин, які не відповідають вимогам нормативно-правових актів, зокрема, і кримінальне право. Оскільки порушення прав споживачів призводить до створення загрози або і заподіяння істотної шкоди найвищим соціальним цінностям, закріпленим та гарантованим ст. 3 Конституції України – життю та здоров’ю особи, власності тощо.

Отже, виникнення охоронюваного кримінальним правом споживчого відношення зумовлює наявність у ньому окремої та водночас необхідної складової – продукції, яка може задовольнити певні потреби споживача. Споживче відношення як об’єкт кримінально-правової охорони, без такої складової, як продукція, виникнути не може. Відповідно споживче відношення виникає і одночасно стає об’єктом кримінально-правової охорони за наявності трьох складових: 1) учасники відношення; 2) зв’язки між учасниками відношення; 3) продукція – привід до виникнення споживчого відношення і водночас його матеріалізоване вираження. З’ясувати ж роль конструктивної ознаки складу злочину, яку виконує матеріалізоване вираження споживчого відношення у випадку його кримінально-правової охорони, спробуємо у подальшому розгляді запропнованих у цій статті питань.

2. Питання про те, що утворює предмет злочину як ознаку складу, є на сьогодні вирішене в науці кримінального права. Науковці спершу висунули тезу про те, що предмет – це речі матеріального світу, з приводу яких виникають охоронювані кримінальним правом суспільні відносини або речі, які посвідчують існування суспільних відносин (документи) [4, с. 221–222]. Така позиція, хоч і була сприйнята в науці, проте повною мірою не відобразила переліку усього того, що визнається предметом злочину у конструкції складу злочину в рамках Особливої частини КК. Очевидно, що таке визначення не охоплює тих випадків, коли предметом злочину визнають, наприклад: відомості, що містять державну таємницю (ст. 111, 114 КК України); конфіденційну інформацію про особу (ст. 182 КК України); відомості про екологічний стан (ст. 238 КК України) тощо. Тому цілком слушно предметом злочину, окрім речей матеріального світу, визнано у науці кримінального права і процеси та явища, через вплив на які заподіюється шкода об’єктам кримінально-правової охорони [7, с. 132]. Роз’яснюючи таку позицію, її автор зазначав, що відносини між людьми в суспільстві часто містять різні стани і процеси, предмети матеріального і нематеріального світу – знаряддя і засоби праці, її предмет і результати, документи, відомості та ін. [7, с. 132].

Окремі науковці висунули і спробували довести тезу про те, що не лише вищеперелічені елементи утворюють зміст предмета злочину, а до таких потрібно зачислити і людей [10, с. 89]. Ще далі у своєму висновку пішов один з авторів курсу кримінального права, зазначаючи, що предметом є той елемент суспільного відношення як об’єкта кримінально-правової охорони, на який безпосередньо впливає злочинець [6, с. 303]. Але наведені висновки виявились спірними, оскільки містять до колізію таких понять, як „предмет злочину” та „потерпілий”.

Існують і новітні інтерпретації питання про те, що утворює зміст предмета злочину. Наприклад, Є.В. Лащук пропонує визнавати предметом злочину матеріальні цінності, що фіксуються органами чуття людини або спеціальними технічними засобами [14, с. 11]. Видається, що визначаючи предмет злочину без зазначення переліку конкретних форм, у яких наявне матеріальне вираження суспільного відношення, ми позбавляємо це поняття чітких, однозначно визначених критеріїв, що, відповідно, може слугувати приводом для неоднозначного вирішення питання про предмет злочину на практиці.