222 Є. МаковецькаПОНЯТТЯ ВБИВСТВА ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ ТА РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА

З’ясовується суть поняття «вбивство» за чинним кримінальним законодавством України та Республіки Польща, аналізуються визначення цього поняття у доктрині українського кримінального права та кримінального права Республіки Польща, пропонується авторська дефініція з врахуванням типових ознак цього злочину.

Ключові слова: злочини проти життя, вбивство, умисне вбивство, поняття «вбивство».

Постановка проблеми. Кримінальне законодавство як України, так і Республіки Польща охороняє життя людини незалежно від її статусу та становища в суспільстві. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя та здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищими соціальними цінностями. В свою чергу, ст. 38 Конституції Республіки Польща гарантує кожній людині правову охорону її життя. При вбивстві, як правило, заподіюється значна моральна, деколи й матеріальна шкода широкому колу людей. Тож позбавлення людини її природнього права на життя є злочином, оцінка якого за соціально-біологічними ознаками та суспільною небезпекою особливих труднощів не викликає. Проте є очевидна кримінально-правова необхідність дати загальне визначення поняття цього протиправного посягання на найвищу цінність людини. У кримінально-правовому сенсі термін вбивство сприймається у більш вузькому значені, ніж його трактування в побуті, оскільки для настання кримінальної відповідальності за вбивство необхідна наявність певних ознак, які б свідчили про вчинення злочину.

У цьому зв’язку важливо дати визначення поняття та характеристику ознак вбивства за кримінальним правом України та Республіки Польща.

Стан дослідження. В українській теорії кримінального пр

ава нема єдиного зрозумілого трактування поняття «вбивство». Дехто з науковців вважає, що вбивство – це протиправне умисне чи з необережності позбавлення життя іншої людини [1, с. 6]. В.О. Навроцький визначає вбивство як протиправне винне насильницьке позбавлення життя іншої людини [2, с. 146], а М.П. Короленко – як «умисне протиправне позбавлення життя іншої особи, народженою людиною» [3, с. 37]. За визначенням Ю.В. Александрова та С.С. Яценка, це – «винне кримінально каране посягання на життя іншої людини, що заподіює їй смерть» [4, с. 132].

На думку Ю.В. Бауліна, доктринальне визначення вбивства може бути сформульоване як «протиправне умисне позбавлення життя іншої особи, вчинене суб’єктом злочину за відсутності обставин, що виключають протиправність такого діяння» [5, с. 18]. У КК України 2001 р. вперше дано законодавче визначення цього поняття. Відповідно до ч. 1 ст. 115 КК України вбивством є умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Порівняно з КК 1960 р. це визначення безумовно є крок уперед, однак не можна не звернути увагу на окремі недоліки та помилки, допущені при цьому законодавцем.

Виклад основних положень. Стаття 115 КК України має назву «Умисне вбивство». Виходячи з наведеного у диспозиції ч. 1 цієї статті визначення, вбивство – це завжди умисне діяння. Але законодавець сам собі суперечить, оскільки включив у КК ст. 119 під назвою «Вбивство через необережність». Таким чином, якщо підставити наведене в ч. 1 ст. 115 КК визначення в назву та диспозицію ч. 1 ст. 119 КК, то отримаємо: «умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, вчинене через необережність». Помилка є очевидною і на неї вже неодноразово звертали увагу науковці.

На думку В. Мамчура, вбивство має бути визначено в законі лише як умисне позбавлення життя іншої людини. А в тій статті КК, яка передбачає відповідальність за необережне позбавлення життя іншої людини, необхідно вжити формулювання «заподіяння смерті» замість терміна «вбивство» [6, с. 72]. Крім того, В.М. Мамчур констатує, що таке кримінально-правове формулювання суперечить правилам законодавчої техніки, оскільки не можна, визначивши вбивство як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, згодом використовувати цей термін для позначення необережного діяння [7, с. 7]. Погоджуючись у принципі з цим підходом, М.І. Хавронюк зазначає, що проблема тут полягає не стільки в правилах законодавчої техніки, скільки в різному правовому змісті двох зазначених кримінально-правових явищ. Для обох характерним є один вид суспільно небезпечного наслідку – смерті людини, але діяння, які призводять до нього, є істотно різними. Власне останнє, а не правила законодавчої техніки є визначальним у недопустимості позбавлення життя з необережності терміном «вбивство» [8, с. 652].

Натомість В.К. Грищук вбачає два можливі виходи з ситуації, що склалася через помилку законодавця: а) визначити в ч. 1 ст. 115 КК України вбивство як винне протиправне заподіяння смерті іншій людині, або б) змінити назву і текст ст. 119 КК України, виключивши з цього поняття «вбивство» та замінивши його на поняття «позбавлення життя», що, на думку вченого, видається доцільним. Тоді і в назві і в тексті ст. 119 КК буде використовуватися словосполучення «позбавлення життя через необережнсть», що цілком узгоджуватиметься з поняттям вбивства, закріпленим в ч. 1 ст. 115 КК України [9, с. 148].

М.П. Короленко радикальніше підійшов до цього питання і пропонує «з метою перешкоджання уникнення законного покарання особами, які будуть використовувати недосконалість нового КК України, виключити з нього ст. 119 «Вбивства через необережність» як зайву і шкідливу для розвитку правової держави» [3, с. 188].

На противагу українському в польському КК нема законодавчого визначення поняття вбивства. Не приділяється достатньої уваги дефініції цього поняття й в доктрині кримінального права. Вбивство визначається як умисне позбавлення життя іншої людини [10, с.424].

Такий висновок можна зробити, проаналізувавши диспозиції ст.ст. 148 та 155 КК РП. У ст. 148 КК передбачено відповідальність за просте вбивство, кваліфіковані його види та за вбивство в стані сильного душевного хвилювання. Усі ці суспільно небезпечні діяння можуть бути вчиненими умисно. А у ст. 155 КК РП передбачено відповідальність за заподіяння смерті з необережності. Таке діяння вбивством не називається. Звертається ува га на недоцільність використання терміну «умисне вбивство», оскільки вбивство передбачає умисність, а необережним може бути лише заподіяння смерті [10, с. 425].

На нашу думку, така позиція законодавця видається логічною та послідовною. Вона вірно відображає суб’єктивний критерій вбивства, вчинюваного з бажанням або свідомим допущенням настання смерті та дозволяє відмежувати вбивство від менш суспільно небезпечного діяння, яке полягає у заподіяння смерті особі з необережності.

Для того, щоб краще зрозуміти зміст будь-якого поняття, необхідно виділити та охарактеризувати його ознаки. Проаналізувавши наведенні визначення вбивства, вважаємо за необхідне виділити такі ознаки цього злочину: 1) вбивство може бути вчиненим як у формі дії, так і у формі бездіяльності; 2) вбивство є умисним діянням; 3) вбивство є протиправним діянням; 4) вбивство заподіює смерть іншій людині; 5) вбивство є посяганням на життя іншої людини.

Виділення цих ознак, на нашу думку, відповідає тим, що враховуються при характеристиці загального поняття злочину в теорії кримінального права.

Отже, вбивство є діянням, яке може бути вчинено як у формі дії, так і у формі бездіяльності. Ця позиція відстоюється і в українському і в польському кримінальнму праві [11, с. 622]. Як правило, вбивство вчинюється шляхом дії. Л.Д. Гаухман визначає дію як сукупність усіх рухів тіла, включаючи використання при цьому предметів зовнішнього світу, сил та закономірностей природи, а також при посередньому виконанні злочину дій інших осіб, що полягає у спрямованості і активному впливі на об’єкт злочину [12, с. 97–98]. А. Ґубінський визначає дію як рух або систему рухів, що характеризуються суспільною значимістю [13, с. 47–48]. При вчиненні умисного вбивства дії винної особи здебільшого фізичні і спрямовані на порушення анатомічної цілісності або функцій життєво важливих органів іншої людини (нанесення ударів, вогнепальних поранень, утримання під водою тощо). Тобто фізичне насильство передбачає суспільно небезпечний протиправний вплив на організм іншої людини. Такими діями можуть бути безпосередній фізичний вплив на організм потерпілого; вплив на організм потерпілого через будь-які фактори зовнішнього середовища тощо.

Вбивство може вчинюватися і шляхом психічного впливу на потерпілого. Наприклад, особі, що страждає на тяжку форму кардіологічного захворювання, надсилають неправдиву телеграму про смерть її близьких з розрахунку на те, що вона помре від серцевого нападу. Так нерідко й відбувається.

Психічний вплив матиме місце і у випадку схиляння особи, яка не розуміє значення і наслідків своїх дій, до спричинення собі смерті, або ж у разі гіпнотичного навіювання тощо [14, с. 37]. Дехто з польських науковців відносить до вбивства також так зване судове вбивство, коли особа, яка бере участь у кримінальному процесі, використовує можливості цього інституту для того, щоб спричинити смерть іншій особі [15, с. 90]. Однак це твердження дискутується [16, с. 383].

Щодо вбивства шляхом бездіяльності, то воно можливе лише в окремих випадках, коли винна особа повинна була вчинити певні дії й за конкретних обставин могла їх учинити, але вона їх умисно не здійснює. При цьому, на наш погляд, вбивством слід вважати лише таку бездіяльність, яка безпосередньо зумовила небезпечний для життя людини стан і зрештою призвела до загибелі людини. За цією ознакою вбивство шляхом бездіяльності відрізняється від залишення в небезпеці, якщо воно спричинило смерть особи (ч. 3 ст. 135 КК). Так, якщо мати із метою позбавити життя дитину протягом тривалого часу не дає їй їсти, то таку бездіяльність, якщо вона призвела до смерті дитини, на наш погляд, слід вважати вбивством. Якщо ж, наприклад, дитина несподівано тяжко захворіла і мати, сподіваючись на настання її смерті, не надає медичну допомогу або не повідомляє компетентних осіб, то, очевидно, таку бездіяльність, якщо вона призвела до смерті дитини, слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 135 КК. Подібної позиції дотримуються й польські кримінологи [17, с. 240].

Отже, вбивство – умисне діяння. С.В. Бородін зазначав, що для того, щоб відмежувати вбивство від правомірного позбавлення життя і випадкового заподіяння смерті за відсутності вини, необхідно при визначенні вбивства вказувати на його винність [18, с. 7–8]. Ця ознака дозволяє відрізнити вбивство від невинуватого заподіяння смерті (коли особа не передбачала настання відповідного наслідку у вигляді смерті людини, не повинна була і (або) не могла його передбачити), а також від необережного заподіяння смерті, що в чинному КК України називається «вбивством з необережності» (ст. 119 КК).

Зі змісту ст. 24 КК України випливає, що особа умисно позбавляє життя іншу людину у випадку, коли вона усвідомлює, що здійснює посягання на життя іншої людини, передбачає, що наслідком її діяння буде чи може бути смерть потерпілої особи, і бажає або свідомо допускає настання такого наслідку. Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 питання про умисел необхідно вирішувати, виходячи зі сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення немає [19].