117 МЕТОДОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІА. Бойко

Викладено головні положення методології пізнання економічної злочинності. Проаналізовано різні концептуальні підходи методології наукових досліджень та їх можливості у дослідженні економічної злочинності. Визначено головні методологічні проблеми дослідження економічної злочинності.

Ключові слова: кримінологія, методологія кримінологічної науки, економічна злочинність, методологія пізнання економічної злочинності.

Постановка проблеми. Питання методології дослідження є актуальними для будь-якої науки, у тому числі і для кримінології, особливо у сучасну епоху, коли активно змінюється рівень, структура та характер злочинності, суттєво ускладнюються соціальні процеси, що їх обумовлюють і відповідно ускладнюються завдання, які необхідно вирішувати кримінології як науці. Саме тому зростає значення тих засобів, форм та методів пізнання, якими вона користується. Вимагає відповідного удосконалення і методологія пізнання економічної злочинності, зважаючи на зростання економічної злочинності та ускладнення форм її проявів. Тож шлях до правильного розуміння природи та сутності економічної злочинності, особливостей її відтворення лежить через оволодіння сучасним методологічним арсеналом дослідження економічної злочинності.

Стан дослідження. На сьогодні ціла низка питань методології кримінологічної науки вимагає глибоких теоретичних розробок, зважаючи на появу нових концептуальних підходів до методології наукового пізнання загалом, а також концепцій і доктрин у окремих наукових галузях: економіці, соціології, психології, політології, методологічний арсенал яких використовує кримінологія. До вагомого наукового доробку на якому базується сучасна методологія вітчизняної кримінологічної науки необхідно віднести праці

І.М. Даньшина [1; 2, с. 26–49; 3, с. 292–295], А.П. Закалюка [4, с. 89–121], А.Ф. Зелінського [5]. Проте, цілий ряд питань ще вимагають подальших досліджень, особливо щодо методології досліджень окремих видів злочинної діяльності. Якщо зупинитись на питаннях методології дослідження економічної злочинності, то тільки О.Г. Кальман звернувся до методологічних засад вивчення кримінологічної детермінації економічної злочинності [6, с. 104–113], всі інші питання методології пізнання економічної злочинності залишаються поза увагою науковців.

Виклад основних положень. Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду питань методології дослідження економічної злочинності, необхідно уточнити, що взагалі прийнято розуміти під методологією.

Термін „методологія” походить від двох грецьких слів methodos – пізнання і logos – вчення, тож у буквальному розумінні – це вчення про пізнання. З точки зору свого змістовного навантаження, методологія сьогодні розглядається як вчення про наукове пізнання; принципи і способи організації наукової діяльності; сукупність методів, які застосовуються у науці чи науковому дослідженні.

Якщо не вдаватись до аналізу полярних позицій, то у сучасній вітчизняній науці найбільш поширеною є концепція про багаторівневий характер методології наукового дослідження. Такий підхід був запропонований свого часу В.А. Лекторським та В.С. Швирєвим і удосконалений Е.Г. Юдіним, які вважали, що методологія пізнання складається з чотирьох рівнів: філософської методології, загальнонаукових принципів і форм дослідження, конкретно-наукової методології, методики і техніки наукового дослідження [7, с. 36; 8, с. 40–44].

Загальнофілософська методологія – як концептуальний підхід наукового дослідження – базується на загальнофілософських законах та категоріях і визначає загальну стратегію дослідження та інтерпретацію його результатів. Використання евристичних і прогностичних компонентів філософського осмислення природних та соціальних процесів і явищ є необхідною умовою конкретно-наукового пізнання. Саме філософська методологія становить категоріальну основу наукового пошуку і слугує передумовою оптимального спрямування наукового дослідження, забезпечуючи оперування теоретичною базою пізнання складних предметних структур, які ще не досліджені чи недостатньо досліджені у соціальній практиці.

Будь-яке наукове пізнання здійснюється у відповідності з певною системою категорій, які фіксують певний спосіб розчленування світу і синтезу його об’єктів. Дослідження складних системних об’єктів вимагає категоріальної основи, у відповідності з якою відбувається розвиток конкретно-наукових понять, які і характеризують елементи структури та поведінки цих об’єктів. Зокрема без таких філософських категорій як частина і ціле, необхідне і випадкове, реальне і можливе, причина і наслідок тощо важко уявити собі будь-які конкретно-наукові дослідження. Без використання відповідної категоріальної структури неможливо розкрити сутнісні характеристики досліджуваного об’єкта. Опрацювання категоріальних структур, які можуть забезпечити осмислення досліджуваного об’єкта, багато у чому вирішується завдяки філософському пізнанню.

Крім основних категорій філософської методології, важливе значення для наукового дослідження має також використання її загальних принципів. Серед них: принцип єдності теорії і практики; принцип об’єктивності; принцип всебічності дослідження; принцип єдності історичного і логічного; принцип системності; принцип детермінізму; принцип діалектичного розвитку; принцип достовірності [9, с. 96–99].

Наведені положення стосуються класичної методології пізнання, яка базується на позиції про існування вічних і універсальних законів природи і про можливість повного і точного відтворення у свідомості людини об’єктивних закономірностей існування зовнішнього світу.

Крім класичної методології, необхідно виділити і некласичну та постнекласичну методологію

Некласична методологія охоплює собою неопозитивістку методологію, феноменологію і методологію герменевтики. Зокрема, позитивізм актуалізував проблему об’єктивності і доведеності наукових суджень. Особливо проблему доведеності, у частині залежності результатів дослідження від обраних засобів і методів. Неопозитивісти за основу своєї методології взяли принцип верифікації, тобто вимоги зведення теоретичних суджень до сукупності протокольних пропозицій, які фіксують емпіричні дані [10, с. 30].

Феноменологія виділяє суб’єктивний аспект у процесі пізнання (зв’язок пізнавальних процедур з життєвою практикою того, хто пізнає) і наголошує на особливостях сприйняття (об’єктивному значенні емоцій і свідомості у процесі пізнання) [9, с. 117–118]. Феноменологічний підхід досить активно використовується в етиці, соціології, психології, тобто у дослідженнях, де приділяється значна увага сфері ментального, але практично не використовується у правових дослідження, хоча в кримінології у дослідженнях механізму індивідуальної злочинної поведінки без врахування емоцій, відчуттів неможливо зрозуміти природу протиправної поведінки.

Герменевтика – це наука про інтерпретацію тексту, яка звертається до такого компонента пізнання як знак і, відповідно, до тексту як універсального носія знаків, значень і смислу. Методи герменевтики спрямовані на встановлення сутності і значення понять щодо поведінки індивідів, а не кількісної об’єктивації соціального, коли інтерпретуються як сам текст, так і його автор, а також конкретно-історична ситуація. Не дивлячись на евристичну цінність методів герменевтики, необхідно зауважити, що вони можуть використовуватись тільки в окремих кримінологічних дослідженнях.

Постнекласична методологія – це сучасні системи критичних уявлень про існуючі у класичній та некласичній філософії поняття істини, сутності, об’єктивної реальності, тощо. Постнекласична методологія охоплює постмодернізм, деконструктивізм, філософію дискурсивних практик та синергетичну методологію.

У подальшому ми зупинимося тільки на аналізі основних положень методології постмодернізму та синергетичної методології, які можуть мати значення для кримінологічних досліджень.

У найбільш загальних рисах концептуальний підхід постмодернізму полягає у цілком іншому пізнанні істини, а саме: істина перестає розумітись у зв’язку з деякою метафізичною реальністю, а стає предметом суспільної згоди (прагматизм). З позиції постмодернізму необхідно виходити не з того, що істинно, а з того, що вважається прагматично прийнятним, не з семантики, а з прагматики [11, с. 178]. Проблема об’єктивності знання також набуває відносного характеру (відповідність знання об’єктивній дійсності). Результати наукового пізнання співвідносяться з прийнятою у науковому співтоваристві філософією, етикою, тощо. Реальність у розумінні постмодернізму перестає бути об’єктивною, а співвідноситься з нашими почуттями, відносинами, традиціями і досвідом. Реальність не може бути сприйнята поза контекстом пануючої у відповідну епоху системи цінностей. Для методології постмодернізму також особливо актуальною є критичність знання. Критичному переосмисленню підлягають як підходи концептуального характеру, так і фундаментальні ідеологічні постулати попередніх епох [9, с. 181–183].

В останні роки все активніше починають говорити про синергетичний підхід у науці та методології. Синергетика (від грецького sinergia – спільна дія) становить собою науку про самоорганізацію складних систем. Мова іде про еволюційні процеси самовпорядкованості з утворення структур із хаосу, тобто – самоорганізацію. Найперше процеси самоорганізації були показані у природних системах. Але на сьогодні, згідно зі синергетичним уявленням, еволюціонують всі системи – фізичні, хімічні, біологічні, соціальні, у тому числі і правові.

У філософській літературі загальне пояснення процесів самоорганізації зводиться до того, що деякий час система може еволюціонувати у певному руслі. Але такий процес невідворотно супроводжується досягненням критичних станів, за яких система переходить у нестійкий стан. Найменші збудження виводять систему із цього стану і призводять до біфуркації (від латинського bifurcus – роздвоєний). Після цього наступають перехідні процеси, які можуть призвести до виникнення відносно стійких структур – аттракторів (від латинського attrahere – притягувати), для яких характерні певні параметри впорядкованості, що домінують над всіма іншими ступенями свободи систем. Чим менше у системи параметрів впорядкованості, тим легше нею управляти. Аттрактором може бути і хаос. Хаос інтерпретується не як абсолютно деструктивне начало, а в якості невпорядкованої складності, яка здатна до впорядкованості [11, с. 266–267].

На сьогодні методологічний потенціал синергетики використовується у багатьох науках. Деякі дослідники навіть вважають, що синергетика є єдиною теорією еволюції [12]. Проте такі висновки передчасні, особливо, якщо йдеться про пізнання соціальних процесів. У літературі з цього приводу висловлені досить критичні міркування, зокрема зазначається, що не можна використовувати за аналогією однакові підходи для пізнання глибинних процесів живого і неживого, а тим більше процесів, що відбуваються у соціумі: це не тільки не продуктивно, але й небезпечно [13, с. 141].

Ми навели тільки окремі, найбільш основні світоглядні підходи пізнання у різних філософських системах. Зрозуміло, що кожний дослідник вимушений опиратись на певне філософське спрямування, яке дає можливість, використовуючи її базові постулати, а також ідеї і принципи, які допомагають сформувати евристику наукового пошуку, а також обґрунтувати отримані результати.

Філософську методологію не слід ототожнювати з філософією загалом. Філософія покликана здійснювати аналіз і визначати шляхи вирішення основоположних проблем буття. Філософська методологія використовує тільки основні ідеї та принципи для визначення шляху пізнання, формування його методів і засобів.