257 О.М. ДуфенюкНЕДОЛІКИ ТЕРМІНОЛОГІЧНОГО АПАРАТУ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ

З’ясовуючи особливість дескрипції вживання юридичної термінології у сфері кримінально-правового захисту життя та здо­ров’я особи, авторка звертає увагу на необхідність всебічного та ґрунтовного аналізу виявлених прогалин права, а також на здійснення лінгвістичної, змістовної та логічної нормалізації терміносистеми відповідного розділу Кримінального кодексу України.

Ключові слова: термін, нормалізація, убивство, життя, аборт, спеціальна медична освіта, пацієнт, хворий.

Постановка проблеми. Істотним чинником, який впливає на коректність кваліфікації та якість розслідування злочинів проти життя та здоров’я особи, є адекватне розуміння термінономінацій, які вживаються у відповідних статтях КК України. Зважаючи на це, викликає занепокоєння той факт, що сучасному кримінальному за­конодавству властиві чи не усі відомі теорії вади термінологічного характеру.

Першопричиною недосконалості національної правничої термінології вчені вважають те, що Україна впродовж багатьох віків не мала реальної власної державності. Значних втрат вітчизняній юридичній терміносистемі завдано багаторічним домінуванням іноземних мов в усіх сферах суспільного життя, а єдиної державної політики у справі термінотворення як органічного елемента законотворчої політики, за словами учених, сьогодні взагалі нема [1, с. 88–89]. Цю відповідальну та трудомістку наукову працю О. Скакун пропонує сконцентрувати в науковому центрі з юридичної термінології, створеному при Академії правових наук України, і здійснювати на основі ретельно розробленої концепції узгодження термінології законодавства України з міжнародним правом. Крім того, терміни, що вживаються в усіх законах, не повинні залишатися довіл

ьною сукупністю, розкиданою між ними, їх потрібно систематизувати в одному документі, наприклад, у законі «Про юридичні терміни» [2, с. 105]. З огляду на це, слушною є думка про те, що вироблення стрункої та уніфікованої системи правничих понять та термінів являє собою не просто наукове дослідження, а є необхідною умовою і одним із пріоритетних напрямків правової реформи, оскільки тільки така система може забезпечити одностайне тлумачення правових приписів, а відтак одностайне та правильне застосування кожної правової норми [1, с. 94].

Крім того, необхідно зважити на висновки мовознавця Я. Яремка про те, що основним у структурі будь-якого значення є семантичний аспект, який своєю чергою складається із сигніфікативного (поняттєвого) та денотативного (предметного) компонентів, що діалектично поєднані між собою, оскільки відображають єдність класу предметів і поняття про цей предмет. Зміст поняття становить визначення терміна та впливає на діапазон варіювання цього значення; отже, поняття як категорія історична, динамічна може змінювати свій обсяг (екстенсіонал) і зміст (контенсіонал) [3, с. 54–55]. І справа не тільки у недосконалості існуючих норм-дефініцій, а в необхідності їх періодичного перегляду з огляду на нову наукову парадигму діапазону варіювання цих значень на концептуальне шліфування ядра поняття (інтенсіоналу) та його периферії. Таким чином, видається цілком обґрунтованою актуальність кожної наукової розвідки у царині критичного осмислення юридичної термінології вітчизняного законодавства.

Стан дослідження. У словотвірному аспекті юридичну термінологію, у тому числі й кримінально-правову, сьогодні досліджують учені-лінгвісти Н. Руколянська, Є. Неженець, Г. Онуфрієнко, О. Сербенська. Окремі недоліки термінологічного фон­ду кримінально-правового захисту життя та здоров’я особи розглядали В. Грищук, О. Пунда, Г. Лапко, Н. Болотіна, Р. Стефанчук, В. Ясеницький. Чи не найбільшим знавцем проблем понятійного апарату Особливої частини Кримінального кодексу України слід вважати З. Тростюк, яка у своїй ґрунтовній монографії репрезентувала резуль­тати критичного комплексного аналізу назв розділів, статей, послідовності позначення понять тощо [4]. Втім видається доцільною систематизація недоліків використання юридичної термінології не тільки за лінгвістичними критеріями, а й за предметною сферою пра­вового регулювання.

У цьому контексті наша мета полягає у висвітленні проблемних аспектів вживання і тлумачення низки термінів у розділі ІІ Особливої частини КК України «Злочини проти життя та здоров’я особи», а та­кож акцентуація уваги науковців, практиків та учасників процесу правотворення на необхідності унормування та стандартизації терміносистеми у цій сфері правового регулювання.

Виклад основних положень. Сучасні мовознавці-термінологи звертають увагу на багаторівневість системи норм та стандартів термінів української наукової мови та, наголошуючи на проблемах нормалізації науково-технічної термінології, виділяють лінгвістичну нормалізацію, яка стосується правильності творення та вживання термінів; змістову нормалізацію, що актуалізує про­блеми дефініції терміна, змістових відношень терміна та його ви­значення, загальної змістовної характеристики терміна; логічну нормалізацію, яка дотична до проблем формування понять, струк­тури понятійної бази термінології певної галузі, визначення понятійної точності терміна [5, с 136].

Ілюстрацію правових аномалій термінологічного фонду кримінально-правового захисту життя та здоров’я, які потребують усіх форм нормалізації, розпочнемо із критичного аналізу ч. 1 ст. 115 КК України, у контексті якої сформульовано визначення поняття «вбивство» - умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Відтак, слушним є висновок В. Грищука про те, що законо­давець, визначаючи вбивство лише як умисне діяння, у ч. 2 ст. 115 і наступних ст.ст. 116, 117, 118 КК України явно без потреби наголошує: «умисне вбивство». Як підсумок, нелогічною видається редакція ст. 119 КК України, в якій для визначення назви складу злочину, а також у диспозиціях кримінально-правових норм вживається словосполученні «вбивство через необережність», адже якщо викласти в цьому словосполученні поняття «вбивство» в тій редакції, що закріплена у ч. 1 ст. 115 КК України, то воно позначатиме «умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині через необережність» [6, с. 89]. У зв’язку з аналогічною заувагою А. Бай-лов пропонує у ст. 119 використовувати словосполучення: «заподіяння смерті через необережність» [7, с. 17].

Сьогодні нема однозначного підходу до розуміння моменту виникнення правової охорони життя людини. Як слушно зазначає О. Пунда, сучасне кримінальне право України не визнає, принаймні прямо, об’єктом правової охорони «майбутнє» життя – життя людини, яка ще не народилася, її у науковій літературі переважно розглядають як частину тіла матері, тому й захищають лише у зв’язку із захистом життя та здоров’я вагітної жінки [8, с. 40]. У більшості праць представників наукового товариства, які підтримують позицію законодавця, фактично відбувається підміна поняття «початок життя» на поняття «живонародження», визначення якого викладено у п. 1.2. «Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості», затвердженої наказом МОЗ України від 29 березня 2006 р. № 179: «Живонародження – вигнання або вилучення з організму матері плода, який після вигнання/вилучення (незалежно від тривалості вагітності, від того, чи перерізана пуповина і чи відшарувалась плацента) дихає або має будь-які інші ознаки життя, такі як серцебиття, пульсація пуповини, певні рухи скелетних м’язів». За словами А. Соловйова, головним критерієм у визначенні моменту виникнення людського життя є здатність до автономного існування, а тому за браком такої здатності в ембріона єдиною автономною біологічною одиницею залишатиметься мати, а моментом виникнення права на життя слід визнати народження людини [10, с. 23].

Опоненти цієї позиції будують свою аргументацію визнання початком життя момент зачаття у призмі таких основних аспектів: генетичний – існує відмінність генетичного матеріалу матері та ембріона (плода) людини, що обумовлює необхідність розглядати останнього не як частину тіла жінки, а як новостворену неповторну біологічну одиницю [11, с. 12–13; 12, с. 55]; анатомічний – через 18 днів вагітності у дитини б’ється серце; на 21-й день починає діяти її власна система кровообігу; у 6 тижнів вагітності дитина може здійснювати перші ру­хи; у 8 тижнів вміє смоктати палець, відчуває біль; у 10-11 тижнів у дитини вже можна зняти відбитки пальців; у 12 тижнів плід дихає, реагує на світло, тепло, шум, усі системи її органів повністю сформо­вано, а у наступний строк вже сформована людина тільки росте та розвивається [13, с 204]; еволюційний - внутрішньоутробний період існування людської істоти є передумовою її існування після народ­ження, тобто невід’ємним етапом розвитку людини, тому він повинен захищатись правом так, як і життя людини після народження [11, с 12; 13, с. 205; 14, с. 54-55]; потенційний - людський ембріон володіє особливим онтологічним статусом - він є «потенційною людиною», що обумовлює ту особливу значимість, яка створює підстави для її захисту кримінально-правовими засобами [8, с 40; 15, с. 186]; адаптаційний - здатність до автономного життя людини після народ­ження є відносною, оскільки потрапляючи у цілком нове середовище, де значно нижча температура, існує гравітація, численні звукові, тактильні, зорові, вестибулярні та інші подразники, адаптація новона­родженого до цих умов є складним процесом і, якщо вчасно не надати допомогу, дитина може загинути [16, с 39].

Відсутність на законодавчому рівні чіткого розуміння понят­тя «аборт» також обумовлює привід для констатації необхідності логічної та змістовної нормалізації згаданої категорії. Породжує еристику ототожнення термінономінацій «викидень» та «аборт», викладене у п. 1.5. «Інструкції з визначення критеріїв перинаталь­ного періоду, живонародженості та мертвонародженості», затвердженої наказом МОЗ України від 29 березня 2006 р. № 179: «Викидень (аборт) - народження плода до повного 22-го тижня вагітності менше 25 см та масою менше 500 г незалежно від наявності ознак життя» [9]. У контексті кримінального права такий конгломерат обумовлює порушення логічного зв’язку, адже якщо у ст. 134 КК України термін «аборт» буквально розуміти відповідно до визначення цієї норми-дефініції, виникає підстава вважати, що існує кримінальна відповідальність за незаконне «народження плода до повного 22-го тижня...», а не за незаконне знищення цього плода, вчинення умисних дій, які не допускають можливість його народження.

У п. 1.5. «Інструкції про порядок проведення операції штуч­ного переривання вагітності», затвердженої наказом МОЗ України від 20 травня 2006 р. № 508, викладено визначення терміну «небезпечний аборт» (процедура переривання небажаної вагітності спеціалістом, який не володіє необхідними навичками, або в умовах, які не відповідають медичним стандартам), а у п. 2.3. вживається термін «медикаментозний аборт» (медикаментозне штучне переривання вагітності) [17]. Про викидень у контексті цього нормативно-правового акту взагалі не йдеться. У зв’язку з цим пропонуємо розмежувати ці поняття, терміном «аборт» позначити «операцію штучного переривання вагітності» і викласти ст. 134 КК України у новій редакції, передбачивши кримінальну відповідальність за порушення правил (або незаконне) проведення операції штучного переривання вагітності.

Звертаємо увагу на те, що відсутність на законодавчому рівні терміну «аборт» дозволяє науковцям неоднозначно трактувати це поняття. Так, вважаємо дискусійним визначення, запропоноване О. Дудоровим у коментарі до ст. 134 КК України: «Проведення аборту – це протиправне штучне переривання вагітності жінки за наявності згоди на проведення операції» [18, с. 289]. Коректність такого формулювання ставить під сумнів той факт, що не всі аборти сьогодні в Україні є заборонені законом, а тому заздалегідь не можуть бути кваліфікованими як протиправні діяння.