260 ЩОДО ПИТАННЯ ПРО МОДЕЛЬ ІНСТИТУТІВ ВІКОВОЇ НЕОСУДНОСТІ, ОБМЕЖЕНОЇ ВІКОВОЇ ОСУДНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИЛ. Палюх

У статті розглянуто актуальні питання щодо впровадження у кримінальне законодавство України інститутів вікової неосудності, обмеженої (зменшеної) вікової осудності. Проаналізовано головні наукові підходи щодо побудови в законі моделей вікової неосудності, обмеженої вікової осудності, запропоновано передбачити в кримінальному законодавстві України норми, які б надавали змогу враховувати особливості розвитку неповнолітнього у вирішенні питання про його кримінальну відповідальність. На підставі аналізу законодавства, наукової літератури запропоновано розширити коло примусових заходів виховного характеру, передбачених у кримінальному законі, передбачивши можливість диференціювати ці заходи до неповнолітніх з відставанням у психічному розвитку.

Ключові слова: вікова неосудність, обмежена вікова осудність, примусові заходи виховного характеру, звільнення від кримінальної відповідальності.

Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх за законодавством України викликають зацікавленість до питання про введення у кримінальне законодавство України інститутів вікової неосудності та обмеженої вікової осудності. Останнім часом у вітчизняній юридичній науці дедалі частіше висловлюються пропозиції щодо введення у вітчизняне кримінальне законодавство положень, які б визначали інститути зменшеної (обмеженої) вікової осудності, вікової неосудності. Це питання більшою чи меншою мірою було предметом дослідження таких науковців, як В.М. Бурдін, Т.О. Гончар, О.О. Левендаренко, Н.С. Лейкіна, Г.М. Міньковський, B.C. Орлов, П.А. Прімачонка, О.О. Ямкова та ін. Його неодноразово піднімали також науковці, фахівці у галузі психології, психіатрії. При цьому висловлюють різні мірк

ування щодо доцільності введення у вітчизняне законодавство інститутів вікової неосудності та обмеженої вікової осудності, а також про можливі моделі відповідних норм. З огляду на це видається необхідним визначити, по-перше, чи доцільно вводити у вітчизняне кримінальне законодавство відповідні норми про вікову неосудність, обмежену (зменшену) вікову осудність, а також у разі потреби визначити, яка з цих моделей в законодавстві була б найбільш доцільною.

При визначенні мінімального віку, з якого може настати кримінальна відповідальність, за основу беруть рівень свідомості людини, її здатність розуміти характер вчинених нею дій, їхню суспільну небезпеку, тобто рівень соціально-психологічного розвитку особи. Водночас фахівці зазначають, що процес формування психіки в так званому перехідному віці характеризується значними особливостями і нерідко відбувається з відхиленнями від загальних закономірностей, зокрема, коли особа, яка формально досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, не досягає необхідного ступеня інтелектуального і вольового розвитку. При цьому відмінності у ступені соціальної зрілості підлітків можуть бути зумовлені індивідуальними особливостями (в межах норми) біологічного розвитку організму, наявністю соматичної і психічної патології, соціальними чинниками [1, с. 27]. Результати досліджень, проведених науковцями у галузі педагогіки, свідчать, що за рівнем деяких соціально-етичних знань підлітки 12–14 років нерідко є на рівні знань 3–4-річних дітей [2, с. 9]. Видається, що вказані особливості особи неповнолітнього, а саме – рівень його психічного розвитку, має бути врахований при вирішенні питання про його кримінальну відповідальність. Доцільно погодитися з тим, що в розгляненому випадку особа, яка формально досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, фактично не володіє достатньою морально-психологічною зрілістю, яка виправдовувала б покладення кримінальної відповідальності на неї за вчинене або у будь-якому випадку -повної міри такої відповідальності [3, с. 60].

Тому видається доцільним визначити можливі моделі інститутів обмеженої вікової осудності, вікової неосудності у кримінальному законодавстві України. А для цього передусім видається необхідним з’ясувати питання про те, чи є зазначене відставання у психічному розвитку неповнолітніх психічним захворюванням.

У міжнародній статистичній класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я, яка відповідно до Закону України „Про психіатричну допомогу” є обов’язковою для України, у підгрупі „Розлади психіки та поведінки” визначено таке захворювання, як розумова відсталість. Згідно з поширеною в медичній літературі позицією, цей вид психічного розладу, передбаченого у міжнародній статистичній класифікації, розглядається як синонім олігофренії. Тому можна зробити висновок, що цей вид розумової відсталості неповнолітніх – не спричинений наявністю психічної патології, а обумовлений соціальними чинниками, не належить до психічних розладів.

Відповідно до ст. 103 КК України, призначаючи покарання неповнолітньому, суд повинен, крім обставин, передбачених у ст. 65–67 КК, враховувати також умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього [підкреслення моє – Л.П.]. Однак у КК України не визначено чітко, як саме рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього впливають на призначення йому покарання. Окрім цього, у розгляненій статті йдеться лише про вплив зазначених обставин на призначення неповнолітньому покарання, а не на вирішення питання про його кримінальну відповідальність. У ч. 3 ст. 433 КПК України зазначено, що за наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з психічним захворюванням, має бути з’ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними. Водночас у кримінальному законодавстві України чітко не передбачено наслідки встановлення зазначеної у ч. 3 ст. 433 КПК України розумової відсталості або відставання неповнолітнього у розумовому розвитку, що не пов’язане з психічним розладом у вирішенні питання про його кримінальну відповідальність.. З цього приводу у п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 16 квітня 2004 р. „Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх” міститься роз’яснення, де зазначено: „Якщо санкцією закону, за якою засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан [підкреслення моє – Л.П.], не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, або відповідно до ст. 7 КПК закриває справу і звільняє його від кримінальної відповідальності, або постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від покарання” [4, с. 299]. У цьому випадку однак не вказано, що цим „станом” може бути саме відставання у психічному розвитку неповнолітнього.

Відставання неповнолітнього у психічному розвитку, про яке йшлося вище, не пов’язане з психічним розладом, не охоплюється медичним критерієм станів неосудності, обмеженої осудності, закріплених у ч. 2 ст. 19, ст. 20 КК України, хоч у цьому випадку і наявні юридичні критерії означених станів, тобто, коли особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними при неосудності або, відповідно, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними (при обмеженій осудності).

Отже, на сьогодні у кримінальному законодавстві України чітко не визначені наслідки встановлення зазначеного вище відставання неповнолітнього у психічному розвитку при вирішенні питання про його кримінальну відповідальність. Тому видається необхідним визначити їх у кримінальному законодавстві України. У таких випадках передусім видається необхідним визначити найоптимальнішу з нашого погляду модель вікової неосудності та зменшеної (обмеженої) вікової осудності у кримінальному законодавстві.

Науковці, які досліджували цю проблематику, пропонують різні моделі закріплення у кримінальному законодавстві інститутів вікової неосудності та зменшеної вікової осудності, у тому числі – не притягувати неповнолітніх, які відстають у психофізичному розвитку, до кримінальної відповідальності на тій підставі, що в їхніх діяннях немає вини, а, отже, і складу злочину [5, с. 143; 6, с. 56].

Інші вважають, що коли затримка у розвитку неповнолітнього є настільки великою, що позбавляє особу здатності усвідомлювати свою поведінку або керувати нею, то в такому разі доцільно говорити про недоумство або хворобливий стан психіки і розглядати його як неосудність; в інших випадках це повинно бути враховано як обставина, що пом’якшує відповідальність [7, с. 45–46; 8, с. 15, 16; 9, с. 3, 14].

У спеціальній літературі висловлені пропозиції передбачити у законодавстві таку підставу звільнення від кримінальної відповідальності або виключення кримінальної відповідальності, як недорозвиненість психіки неповнолітнього, внаслідок чого „фактичний вік” його менший за вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Відповідно до цього підходу у справі не встановлюється юридичний критерій неосудності, обмеженої осудності; у цьому випадку необхідно ставити питання щодо встановлення реального віку неповнолітнього [10, с. 55; 11, с. 141, 142; 12, с. 144–145; 13, с. 9; 14, с. 27; 15, с. 89; 16, с. 73; 17, с. 11]. Прихильники цього погляду Н.І. Фелінська, А.Н. Попов вважають: якщо встановлено, що підліток у віці 14 (16) років фактично не досягнув рівня розвитку того віку, з якого настає кримінальна відповідальність, то може бути зроблений висновок про те, що він був не в стані повністю усвідомлювати значення своїх діянь [16, с. 73; 18, с. 115].