Розглянуто кримінально-правове значення психічного захворювання особи, яке мало місце після вчинення нею злочину. Розмежовано стан неосудності з психічним станом особи після вчинення нею злочину. Зроблені відповідні пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства.

Ключові слова: злочин, неосудність, осудність, психічний стан.

На сьогодні в теорії кримінального права загальновизнаним є положення, згідно з яким питання про осудність чи неосудність особи вирішується виключно стосовно вчиненого особою злочину або суспільно небезпечного діяння, відповідно. Детально розглядаючи цю проблему, ми уточнювали, що вирішення питання про осудність чи неосудність особи має відбуватися на момент початку вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України [1, с. 92–93]. У контексті досліджуваної проблеми ми звертали увагу і критикували позицію окремих вчених, які вважали за можливе говорити про осудність будь-якої особи безвідносно до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння. По суті така сама дискусія протягом певного часу відбувалася і стосовно поняття неосудності. Окремі науковці вважали, що неосудною необхідно визнавати також ту особу, яка під час вчинення злочину була осудною, проте після вчинення злочину через психічний розлад втратила можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою [2, с. 64]. Потрібно зазначити, що така позиція вчених мала певне законодавче підґрунтя. Адже вже в одній і ті й самій ст. 14 Керівних начал з кримінального права 1919 р. водночас містилося положення і про неосудність, і про осіб, які після вчинення злочину через психічний розлад втратили можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. Згодом аналогічні

Аналізуючи в цьому відношенні кримінальне законодавство 1919–1926 рр., Г.В. Назаренко зазначає, що фактично законодавець замінив поняття неосудності сурогатним еквівалентом “некараність психічно хворих”, що призвело до цілої низки теоретичних та практичних недоліків. За такого підходу в судово-психіатричній практиці та в ході судового розгляду по справах психічно хворих зникла різниця між неосудними особами, які вчинили суспільно небезпечні діяння, та особами, які вчинили злочини, але які захворіли на психічну хворобу до моменту постановлення вироку. Унаслідок цього неосудність фактично ототожнювали з некараністю психічно хворих. Вчений цілком правильно зазначає, що заперечення класичної доктрини неосудності та заміна її сурогатною категорією некараності суперечили об’єктивним тенденціям розвитку кримінального права. Нові кримінально-правові терміни явно не відповідали суті явищ, що ними позначалися, а лише відображували ідеологічні установки радянських юристів, які будували соціалістичне кримінальне право на протиставленні основним положенням класичної школи [3, с. 101–104]. В цьому відношенні доцільно нагадати, що Основи 1924 р. та КК УРСР 1927 р. взагалі відмовилися від поняття покарання, використовуючи нове родове поняття “заходи соціального захисту”, яке охоплювало заходи судово-виправного, медичного та медико-педагогічного характеру. При цьому застосування всіх цих заходів передбачало досягнення однакових цілей. Отож, за такого підходу, справді не було потреби у розмежуванні неосудності і психічного захворювання особи, яке мало місце після вчинення нею злочину.

Одним з перших, хто вказав на неприпустимість ототожнення правового становища неосудної особи та особи, яка вчинила злочин в стані осудності, але після цього захворіла на психічне захворювання, що позбавляє її можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, був український вчений В.С. Трахтєров [4, с. 47]. Згодом його позиція була підтримана і на практиці. Зокрема, у 1952 р. ЦНДІ судової психіатрії ім. В.П. Сербського видав методичні рекомендації, які орієнтували судову практику на розмежування стану неосудності під час вчинення суспільно небезпечного діяння та хворобливого стану психіки осудної особи після вчинення злочину. На думку Г.В. Назаренко, теорія в цьому відношенні випереджувала кримінальне законодавство, яке в частині, що стосувалася неосудних, тривалий час залишалося без змін. Тільки Основи кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік 1958 р. вперше на законодавчому рівні, зазначає він, диференціювали неосудність як обставину, що виключає кримінальну відповідальність, та неможливість застосування покарання до особи, яка вчинила злочин в стані осудності, але до моменту постановлення вироку захворіла на психічну хворобу [5, с. 104; 3, с. 105].

Ми не можемо погодитися з Г.В. Назаренко в тій частині, в якій він вважає, що саме Основи 1958 р. почали чітко розмежовувати правове становище неосудних та осіб, які після вчинення злочину захворіли на психічну хворобу. Адже справа в тому, що і Основи 1958 р., а згодом і КК УРСР 1960 р., хоч і відійшли від старої ідеологічної термінології, зокрема повернулися до терміну покарання, проте положення про неосудність особи та некараність осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину, знову ж таки як і в раніше чинному кримінальному законодавстві розміщувалися поруч в одній статті, що продовжувало бути підґрунтям для припущень про їхню сутнісну тотожність. Законодавець не вирішив по суті питання про необхідність, розмежування різних за своїм кримінально-правовим значенням понять, що і надалі зумовлювало слушну критику цих положень. Свого часу ще В.С. Трахтєров акцентував на необхідності виділення в самостійній статті положень про кримінально-правове значення психічного захворювання особи, яке мало місце після вчинення нею злочину [4, с. 47]. Згодом пропозиції про необхідність розмежування в окремих статтях положень про неосудність і психічне захворювання, що позбавляє особу можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, але яке мало місце після вчинення злочину, висловлювали й інші вчені, критикуючи в цій частині кримінальне законодавство, що приймалося вже після Основ 1958 р. [6, с. 14; 7, с. 127–128; 3, с. 107]. Не змінює структурно розміщення цих положень законодавець і в КК України 2001 р.. Щоправда, якщо раніше вони були розміщені в ст. 12 КК УРСР 1960 р. під назвою “Неосудність”, то в чинному КК України законодавець в межах однієї ст. 19 “Осудність” водночас формулює поняття осудності, неосудності, а також в окремій частині вказує на кримінально-правові наслідки психічного захворювання, що було виявлене вже після вчинення особою злочину. Фактично назва ст. 19 КК України неадекватно позначає її зміст і, крім того, містить різні за своїм кримінально-правовим значенням поняття.

В науковій літературі по-різному розглядають правову природу та кримінально-правові наслідки психічного захворювання особи, яке виключає її можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, що сталося після вчинення нею злочину, але до постановлення щодо неї обвинувального вироку суду. Одні вчені вважають, що в таких випадках має йтися про звільнення особи від покарання [7, с. 127–128; 3, с. 111; 8, с. 140–141]. Такий погляд певною мірою пов’язаний і з частиною 3 ст. 19 КК України, де зазначено, що особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, не підлягає покаранню. Інші науковці уточнюють, що в таких випадках йдеться не лише про звільнення від покарання, а про фактичне звільнення особи від кримінальної відповідальності [9, с. 155; 10, с. 589].

На наш погляд, жоден з наведених поглядів не може бути визнаний правильним. Річ у тому, що по відношенню до особи, яка ще тільки перебуває на стадії досудового слідства чи судового розгляду справи, неправильно використовувати поняття “звільнення від покарання” або “звільнення від кримінальної відповідальності”, оскільки, як зазначає сам законодавець, щодо неї ще не постановлено обвинувального вироку. Питання про звільнення від кримінальної відповідальності взагалі або тільки від покарання вирішується тільки щодо особи, вина якої у вчиненні злочину доведена. Тому у частині 3 ст. 19 КК України йдеться не про кримінально-правові інститути звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання, а про обставини, які перешкоджають процесуальному порядку провадження у справі. Адже психічне захворювання, про яке йдеться в частині 3 ст. 19 КК України, не впливає на зміст матеріального кримінального правовідношення, не змінює його суті. Ми не можемо погодитися з Ю.М. Ткачевським, який вважає, що особи, які втратили можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою після вчинення злочину, можуть визнаватися неосудними, оскільки вони також не підлягають кримінальній відповідальності [11, с. 54–55]. На нашу думку, вчений допускає помилку. Адже особа, яка вчинила злочин у стані осудності, підлягає кримінальній відповідальності, звісно, якщо у вчиненому нею діянні є всі ознаки складу злочину. Інша справа, що після вчинення нею злочину можуть виникнути обставини, які перешкоджатимуть покладенню на особу такої відповідальності, але їх виникнення не змінює суті кримінального правовідношення.

З огляду на викладене, неточною видається і вказівка законодавця на те, що особа, яка після вчинення злочину захворіла на психічне захворювання, не підлягає покаранню. Втрата особою після вчинення злочину можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, не означає, що така особа перестала бути суб’єктом кримінально-правового відношення, яке виникло внаслідок вчинення нею злочину. Зазначений факт може бути тільки підставою, яка тимчасово перешкоджає доведенню її вини відповідними процесуальними засобами і відповідному процесуальному оформленню накладення на неї кримінальної відповідальності. Цілком слушно вважають окремі психіатри, що в тих випадках, коли психічний розлад стався після вчинення злочину, йдеться не про можливість усвідомлювати та керувати якоюсь конкретною поведінкою як це є при неосудності, а йдеться про неможливість усвідомлювати та здійснювати свої права як підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, правильно сприймати дані досудового та судового слідства та активно користуватися цими даними [12, с. 35]. Інакше кажучи у цьому випадку йдеться про тимчасову процесуальну недієздатність особи, яка перешкоджає розслідуванню кримінальної справи. Варто зазначити, що аналогічні положення ми таки знаходимо в КПК України. Так, відповідно до п. 2, частини 1 ст. 206 КПК України, досудове слідство в кримінальній справі зупиняється, коли психічне або інше тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження по справі. Водночас, відповідно до частини 3 ст. 208 КПК України після видужання обвинуваченого слідство відновлюється і закінчується провадженням на загальних підставах. Згідно з частиною 2 ст. 249, а також частиною 2 ст. 280 КПК України аналогічно вирішується питання і у випадку, коли факт захворювання обвинуваченого чи підсудного було встановлено на стадії попереднього розгляду справи або судового розгляд,у відповідно. У таких випадках на стадії попереднього розгляду справи суддя, а на стадії судового розгляду суд припиняють розгляд справи до видужання обвинуваченого або підсудного. Ще одним аргументом на користь того, що зазначений факт захворювання не змінює змісту кримінального правовідношення, є той, що воно не впливає на сплив строків давності, в межах яких на особу може бути накладено кримінальну відповідальність. Тому, якщо у період зупинення розслідування кримінальної справи спливуть строки давності, передбачені в ст. 49 КК України, кримінальна справа підлягає закриттю.