320 Є.М. БлажівськийОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ, ЯКІ ВСТАНОВЛЮЮТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВТРУЧАННЯ У ДІЯЛЬНІСТЬ, ЗА ЧИННИМ КК УКРАЇНИ

Аналізується об’єктивна сторона складів злочинів, які встанов­люють кримінальну відповідальність за втручання у діяльність, за кримінальним законодавством України, обґрунтовується пропозиції, спрямовані на вдосконалення кримінального законодавства України.

Ключові слова: об’єктивна сторона складу злочину, втручання у діяльність, перешкоджання.

Постановка проблеми. Наділяючи своїх представників великими повноваженнями, держава, з одного боку, висуває до них високі вимоги, та у необхідних випадках застосовує і суворішу, у тому числі і кримі­нальну, відповідальність за вчинення протиправних діянь, а з іншого – забезпечує своїх представників посиленою охороною, щоб вони могли безперешкодно, без будь-якого стороннього впливу виконувати свої функції та були незалежними при прийнятті рішень. Для цього держава встановлює кримінальну відповідальність за втручання у діяльність ви­значених категорій осіб, які діють від її імені і в її інтересах.

Д речі, судова статистика констатує по одинокі випадки засуд­ження винних за злочини, що полягають у втручанні у діяльність, тоб­то широкого практичного застосування ст.ст. 343, 344, 376 КК України тощо, не мають, хоча доволі часто у ЗМІ ми так чи інакше натрапляємо на звинувачення осіб у вчиненні дій, які слід кваліфікувати як втру­чання у діяльність. Однією з причин виникнення подібних ситуацій може бути недосконалість статей КК, які встановлюють відповіда­льність за такі діяння.

Стан дослідження. Безперечно, аналіз складів злочинів, які пе­редбачають відповідальність за втручання у діяльність певних осіб, зроблено у всіх науково-практичних коментаря

х КК та підручниках з Особливої частини кримінального права України. Натомість у науковій літературі ця проблема, на жаль, не отримала комплексного дослідження. Лише деякі її аспекти розглядали ще в радянські часи Л.А. Андреєва, В.А. Владіміров, В.А. Клименко, Ю.І. Ляпунов, В. Ма­льцев та ін. У сучасній українській кримінально-правовій літературі питання відповідальності за втручання у діяльність працівників право­охоронних органів, державних діячів, судових органів тощо досліджувалися лише окремо. Наприклад, питання відповідальності на основі положень чинного КК України: за втручання у діяльність працівника правоохоронного органу вивчалося В.І. Осадчим, І.М. Заляловою; питання втручання у діяльність судових органів – працях С.А. Аскеров, О.О. Кваша; питання відповідальності за втручання у діяльність державного діяча – В.І. Осадчий, питання відповідальності за втручання у діяльність захисника чи представника особи – С. Штогун, В. Сміх тощо. Проте системно всі норми, які встановлюють відпові­дальність за втручання у діяльність не розглядалися. Ці та інші обстави­ни обумовлюють актуальність теми нашого дослідження.

Виклад основних положень. Об’єктивна сторона складу зло­чину являє собою сукупність юридично значущих ознак, які характеризують зовнішнє вираження злочинного діяння. Специфіка кожного складу злочину, як правильно зауважив А.Н. Трайнін, полягає голов­ним чином в об’єктивній стороні, що включає: зовнішню сторону суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), суспільно небез­печний наслідок, причинний зв’язок між діянням і суспільно небез­печним наслідком, місце, час, спосіб, а також обстановку вчинення злочину [1, c. 183]. Водночас, ознаки об’єктивної сторони складу зло­чину, як правило, належать до диспозиції кримінально-правової нор­ми. За слушним твердженням М.І. Бажанова, структура диспозиції має величезне значення у правозастосовній діяльності, оскільки диспозиція визначає ознаки конкретного злочину, відмежовує його від суміжних деліктів і правопорушень [2, c. 32].

Усі ознаки об’єктивної сторони складу злочину з погляду їх опису (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК розділені на дві групи: обов’язкові (необхідні) й факультативні. До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини не може бути вчинений жоден злочин. Діяння або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, стає обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення оз­нак такого діяння є обов’язковим.

Предметом нашого аналізу є об’єктивна сторона складів злочи­нів, які встановлюють відповідальність за втручання у діяльність за чинним КК України. Відповідно до ч. 4 ст. 157 КК України втручання службової особи у здійснення виборчою комісією чи комісією з рефе­рендуму їх повноважень з об’єктивної сторони характеризується таки­ми ознаками: 1) суспільно небезпечне діяння - втручання; 2) час -період здійснення виборчою комісією чи комісією з референдуму своїх повноважень; 3) спосіб - незаконна вимога чи вказівка.

Очевидно, склад аналізованого злочину має місце лише тоді, коли втручання має незаконний характер, а саме коли перешкоджається здійсненню передбачених законом повноважень виборчої комісії чи комісії з референдуму і способом його вчинення є незаконна вимога чи вказівка. Відповідно для з’ясування характеру втручання необхідно у кожному конкретному випадку з’ясувати два моменти: а) чи була закон­ною здійснювана виборчою комісією чи комісією з референдуму діяльність, втручання в яку мало місце з боку службової особи; це передбачає звернення до відповідного виборчого закону чи закону про референдум, який визначає статус відповідної комісії; б) чи вийшла служ­бова особа, яка втрутилася у здійснення повноважень виборчою комісією чи комісією з референдуму, за межі своїх повноважень і чи носить пред’явлена нею вимога або дана нею вказівка незаконний характер.

Під вимогою у цьому складі злочину слід розуміти висловлене службовою особою до виборчої комісії чи комісії з референдуму про­хання (побажання) щодо прийняття нею відповідного рішення, яке не припускає заперечень і підлягає виконанню комісією. Вказівка як спосіб незаконного втручання у здійснення повноважень виборчою комісією або комісією з референдуму полягає у дачі службовою особою такій комісії керівної настанови, яка передбачає неухильне слідування їй комісією при прийнятті нею відповідного рішення. Незаконною визнається вимога чи вказівка, яку службова особа не могла пред’являти (давати) комісії, виходячи зі своїх повноважень [3, c. 373–374].

Відповідно до ч. 1 ст. 343 КК України «Втручання в дія­льність працівника правоохоронного органу» з об’єктивної сторони характеризується однією обов’язковою ознакою – суспільно небез­печним діянням, а саме впливом у будь-якій формі на працівника правоохоронного органу.

Науковці з цього приводу зазначають, що вплив може проявля­тися в умовлянні, шантажуванні потерпілого, погрозі відмовити у наданні законних благ, а також у будь-якій іншій формі. Він може здійснюватися усно, письмово (у тому числі й анонімно), за допомо­гою засобів масової інформації (публікацій у газетах, виступах по радіо, телебаченню тощо), як особисто, так і шляхом використання інших осіб [4, c. 455]. Не заперечуючи цього, звернемо увагу на те, що, врахуючи назву ст. 343 КК України, можна констатувати, що втручан­ня у діяльність працівника правоохоронного органу можливе лише шляхом вчинення конкретних активних дій. Здебільшого науковці та­кож вважають, що діяння, передбачене аналізованою нами статтею, означає активну поведінку, спрямовану на перешкоджання виконанню службових обов’язків або на те, щоб добитися незаконних рішень. Такої позиції дотримуються Л.В. Дорош, Г.В. Андрусів, В.А. Клименко, В.О. Навроцький [5, c. 899; 6, c. 182; 7, c. 547–548].

Відтак маємо в КК України ситуацію, що назва статті не співпадає з викладом її змісту, діяння «вплив» як ознака об’єктивної сторони не узгоджується з назвою злочину «втручання…». Очевидно, в такій ситуації слід міняти або назву статті, або приводити її зміст у відповідність до назви. На наш погляд, правильним є другий варіант.

Наступне питання, яке необхідно з’ясувати для встановлення змісту об’єктивної сторони аналізованого складу, - що саме слід розуміти під поняттям «діяльність працівника правоохоронного органу». До розряду працівників правоохоронних органів закон відносить працівників органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митних органів, органів охорони державного кордону, органів державної податкової служби, органів і установ виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони тощо. Також до статусу працівників правоохоронних органів прирівнюю­ться співробітники кадрового складу розвідувального органу Міні­стерства оборони України, службовці Антимонопольного комітету України та уповноважені особи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції, а саме беруть участь у розгляді судових справ у всіх інстанціях; провадженні і розслідуванні кримінальних справ та справ про адмініст­ративні правопорушення; оперативно-розшуковій діяльності; охороні громадського порядку і громадської безпеки; виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокурорів; контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і мит­ний кордон України; нагляді і контролі за виконанням законів.

Розглянемо детальніше зміст діяльності окремих працівників пра­воохоронних органів. Відповідно до Закону України «Про прокуратуру» функції прокурора полягають у: 1) підтриманні державного обвинувачен­ня в суді; 2) представництві інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляді за додержанням законів органа­ми, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляді за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також застосування інших заходів при­мусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи грома­дян. Слідчі прокуратури провадять попереднє слідство у справах про діяння, що містять ознаки злочину, віднесені законом до їх підслідності, а також в інших справах, переданих їм прокурором.

Проте у Законі України «Про прокуратуру» визначається не зміст діяльності прокуратури, а повноваження працівників прокурату­ри (наприклад, ст.20, 35 вказаного Закону) [8].

Основними завданнями міліції відповідно до Закону України «Про міліцію» є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпе­ки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; вико­нання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у ме­жах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

А відповідно до ч. 1 ст. 25 цього Закону працівник міліції у ме­жах повноважень, наданих цим Законом (виділено нами. – Є.Б.) та іншими законодавчими актами, самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну чи кримінальну відповідальність[9].

Вже з наведенного можна зробити висновки, що: