209 ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СВОБОДИ ВІРОСПОВІДАННЯ: ПИТАННЯ НАСТУПНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИВ. Маркін

З’ясовано поняття наступності кримінального законодавства та на його основі досліджено наступність кримінального законодавства про злочини проти свободи віросповідання.

Ключові слова: наступність кримінального законодавства, наступність кримінально-правових норм, межі кримінально-правової охорони, обсяг кримінально-правової охорони.

Процес розбудови в Україні правової держави неможливий без перегляду та вдосконалення гарантій, що забезпечують правову охорону свободи віросповідання. Переосмислення значущості цих гарантій та формування їх цілісної системи є необхідною умовою забезпечення права „… сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність” [1], адаптації чинного законодавства до світових зразків.

З прийняттям Кримінального кодексу (далі – КК) 2001 р., система кримінально-правових гарантій забезпечення свободи віросповідання зазнала кардинальних змін. Так, до чинного КК включено три нові кримінально-правові норми (ст. 178, ст. 179, ч. 2 ст. 180), виділено кваліфіковані склади злочинів (ч. 2 ст. 181), змінено формулювання диспозицій статей, перебудовано їх санкції тощо. Ці та інші зміни потребують невідкладних наукових досліджень, які, з одного боку, виявлять недоліки аналізованих норм, а з іншого – покажуть шляхи увдосконалення кримінального законодавства.

Однак здійснення глибоких досліджень немислиме без використання історичного досвіду кримінально-правової охорони свободи віросповідання, у тому числі вивчення проблем наступності кримінального законодавства. Звернення до попереднього КК,

порівняння його положень з чинним КК не лише забезпечать уникнення негативного досвіду минулого і повторення власних помилок. Такі порівняння дають змогу побачити кримінальне законодавство «в динаміці», зрозуміти логіку законодавця при прийнятті нового закону.

Незважаючи на відносну поширеність поняття наступності як у науковій, так і в публіцистичній літературі, дослідженням цього правового феномена присвячено невелику кількість робіт. Це монографії Г.В. Швекова [2] та Н. Неновски [3], дисертаційні дослідження В.О. Рибакова [4], Т.В. Наконечної [5], О.В. Родіни [6], Л.В. Авраменко [7]. Питання наступності кримінального законодавства та права на сьогодні майже не досліджені, а чи не єдиною цілісною працею щодо цієї проблематики є монографія В.О. Навроцького [8].

Що ж стосується кримінального законодавства про злочини проти свободи віросповідання, то в українській кримінально-правовій літературі питання його наступності окремо не досліджені. Водночас необхідність такого дослідження є очевидною, адже воно дасть змогу: простежити зміну підходів законодавця щодо меж і способів кримінально-правової охорони свободи віросповідання, переоцінки ним суспільної небезпеки тих чи інших діянь; визначити законодавчий підхід щодо місця відповідних норм в системі Особливої частини КК тощо.

Перш ніж розпочати дослідження питань, пов’язаних з наступністю кримінального законодавства про злочини проти свободи віросповідання, потрібно з’ясувати, що ж собою становить наступність права та наступність кримінального законодавства.

Одним із перших спробував визначити поняття наступності соціалістичного права В.О. Рибаков. Упустивши ідеологічні моменти та дещо скоротивши наведене визначення, можна сказати, що автор зводить наступність права до об’єктивно існуючого зв’язку, що полягає у збереженні та використанні елементів попереднього правового розвитку [4, с. 11].

По суті, аналогічні формулювання ми знаходимо ще у двох дисертаційних дослідженнях.

Зокрема, О.В. Родіна розуміє наступність у праві, як об’єктивно існуючий зв’язок між етапами його розвитку, зміст якого виявляється у збереженні елементів попереднього розвитку права в наступному [6, с. 40].

Вказівкою на зумовленість наступності відрізняється визначення, запропоноване Т.В. Наконечною: „наступністю у праві є зв’язок між різними ступенями розвитку права, обумовлений діалектичною єдністю перервності і безперервності економічних та інших суспільних відносин та «власним» розвитком права” [5, с. 24].

Звичайно, можна полемізувати з авторами щодо повноти та точності запропонованих ними дефініцій, однак доводиться констатувати, що поняття наступності у праві трактують майже однозначно. Передусім, наступність – це генетичний, внутрішньо притаманний праву зв’язок між певними стадіями його розвитку. Сутність його полягає у збереженні, перенесенні й використанні окремих елементів попередньої стадії розвитку права в наступній.

Загалом варто погодитись з таким підходом до розуміння наступності, адже він відображає базові, ключові риси цього явища. Щоправда, варто зазначити, що наступність – поняття багатогранне. Тому теоретично її можна розглядати як сам процес запозичення, пристосування окремих елементів права, або ж як результат такого процесу. Крім того, важко заперечувати і той факт, що наступність – це також універсальна закономірність права.

Що ж потрібно розуміти під наступністю кримінального законодавства ?

На думку В.О. Навроцького, це такий зв’язок між двома законами, які визначають злочинність і караність діяння та інші його кримінально-правові наслідки, за якого в новому нормативному акті зберігаються основні ознаки, які визначають змістовну і формальну характеристику кримінального закону [8, с. 29].

Загалом ми підтримуємо запропоноване науковцем трактування наступності у кримінальному законодавстві. Річ навіть не в тому, що таке визначення залишається єдиним з відомих автору визначень цього явища у кримінально-правовій літературі.

Приваблює інше: наведене визначення акумулює в собі найсуттєвіші ознаки цього правового феномена. До позитивів запропонованої дослідником дефініції потрібно зачислити: її інформативність, доступність формулювання; вказівку на те, що наступність у кримінальному законодавстві можлива між нормативними актами однакової юридичної сили; вказівку на види наступності – змістовну і формальну.

Водночас, вважаємо за необхідне дещо уточнити і доповнити наведене автором визначення. Для цього пропонуємо звернути увагу на такі моменти.

По-перше. На сучасному етапі розвитку кримінального законодавства його наступність може виявлятися лише в положеннях КК України. Тому, так би мовити, предметом наступності кримінального законодавства на сьогодні треба вважати КК України в цілому. Такий висновок можемо зробити не тільки з ст. 3 КК 2001 р., але й він зумовлений існуючими на сьогодні в правовій доктрині України підходами до систематизації законодавства. Інші нормативно-правові акти, окремі положення яких фактично змінюють межі кримінальної відповідальності за ті чи інші діяння, не можуть бути предметом наступності кримінального законодавства.

По-друге. Сама суть наступності будь-якої галузі законодавства передбачає, що зіставлят, порівнювати можемо лише положення, які або є чинними, або ж були чинними. Порівняння положень, які ніколи не діяли, а отже і не становили законодавства, не повинно включатися і в поняття його наступності. Саме тому поняттям наступності кримінального законодавства не охоплюється наявність зв’язку, спільних рис між КК, який набув чинності, та його попередніми проектами, між вже чинним КК та проектами нового, пропозиціями щодо його вдосконалення. Такий зв’язок може входити до більш широкого за обсягом поняття наступності кримінального права.

По-третє. Крім відомих правовій літературі „формального” та „змістовного” видів наступності ми пропонуємо виділяти третій її вид – „змістовно-формальний”. До цього виду наступності кримінального законодавства потрібно зачислити, зокрема, наступність у назвах розділів Особливої частини (формально – це назва структурної одиниці КК, а змістовно така назва відображає родовий об’єкт розміщених у розділі злочинів); наступність у розміщенні статей (їх груп) між окремими розділами Особливої частини тощо.

І, по-четверте. Очевидно, що „змістовний” вид наступності кримінального законодавства виявляється, насамперед, у наступності кримінально-правових норм. Проте, зведення наступності кримінального законодавства лише до наступності конкретних кримінально-правових норм необґрунтовано звужує межі досліджуваного явища, ототожнює різні за змістом та обсягом поняття.

Видається, що в кримінальному законодавстві можлива і так звана „негативна” наступність, про яку свого часу писав Г.В. Швеков [2, с. 5]. З метою обґрунтування своєї позиції звернемось до прикладу. Відомо, що ст. 178 КК „Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків” не мала аналога в КК 1960 р. Чи означає це, що в частині кримінальної-правової охорони релігійних споруд і культових будинків у положеннях КК 1960 р. та чинного КК не має елементів наступності? Мабуть, це не так. Аналіз обох кодексів дає підстави констатувати, що практично усі випадки зруйнування чи пошкодження релігійних споруд або культових будинків (про які йдеться у ст. 178 КК 2001 р.) охоплювалися і нормами КК 1960 р. Приймаючи КК 2001 р., законодавець вирішив змінити спосіб кримінально-правової охорони релігійних споруд і культових будинків, увівши до кодексу ст. 178. Водночас, межі і обсяг кримінально-правової охорони цих об’єктів не змінилися. З огляду на наведене, ми схильні вважати, що у цьому випадку наявні елементи наступності кримінального законодавства.

Отож, можна говорити, що наступність у кримінальному законодавстві можлива і в обсязі кримінально-правової регламентації тих чи інших суспільних відносин. В Особливій частині КК це може виявлятися у збереженні меж і обсягів кримінально-правової охорони певних суспільних відносин при зміні способу такої охорони. Коли ж спосіб також не зазнає змін, елементи наступності потрібно шукати, насамперед, у кримінально-правових нормах.

Беручи до уваги вищенаведене, можна дійти висновку, що наступність кримінального законодавства – це об’єктивно існуючий зв’язок між чинним КК та кримінальним законодавством, що втратило чинність, який виявляється у збереженні, перенесенні й використанні у новому КК основних змістовних, формальних або ж змістовно-формальних елементів попереднього кримінального законодавства. Наступність змістовних елементів може проявлятися як у наступності окремих кримінально-правових норм чи їх груп, так і в збереженні меж та обсягів кримінально-правової регламентації суспільних відносин.

Спробуємо дослідити питання наступності кримінального законодавства щодо злочинів проти свободи віросповідання.

Як було зазначено, КК 1960 р. не містив окремої статті, яка б передбачала кримінальну відповідальність за пошкодження чи зруйнування релігійних споруд чи культових будинків. Не містив він і статті про незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь. Тому щодо наступності норм ст. ст. 178 і 179 КК 2001 р. говорити не доводиться. Її елементи (йдеться про наступність) потрібно шукати у межах і обсягах кримінально-правової охорони релігійних споруд, святинь і культових будинків обома КК. З огляду на це, треба визначити ті норми КК 1960 р., якими охоплювалися, а також статті, за якими могли кваліфікуватися діяння, передбачені ст. ст. 178 і 179 КК 2001 р.