154 ОСУДНІСТЬ ТА НЕОСУДНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТВ. Бурдін

Досліджено розвиток кримінального законодавства в частині, що стосується понять осудності та неосудності. Виділено основні історичні етапи становлення цих понять. Ключові слова: злочин, неосудність, осудність.

Розглядаючи методологічні засади досліджень кримінально-правових явищ, не буде помилкою, якщо стверджувати, що практично у кожному дослідженні використовується історичний метод або якщо бути точнішим – згадується його використання. При цьому це не є просто традицією, яка підкреслює відповідність того чи іншого дослідження до загальновизнаних методологічних позицій, і, звісно, що використання цього методу наукового пізнання не відбувається виключно з метою прикрасити те чи інше дослідження або надати йому більшої значимості. Обґрунтовуючи необхідність гармонічного використання історичного та логічного методів наукового пізнання, Д.А. Керімов вказує, що використання одного лише логічного у пізнанні правових явищ та процесів дозволяє з’ясувати їхню сутність в статичному стані, визначити загальну схему їх руху та розвитку відповідно загальних закономірностей соціального буття. Проте використання історичного методу дозволяє показати специфіку, неповторність, яка характеризує ці явища та процеси. Логічна схема (модель) права, вважає він, мертва до ти, доки в неї не вдихнули живий струмінь повітря реальності правового розвитку. Але з іншго боку, без логічної схеми ідеального образу права цей розвиток буде становити собою хаотичне нагромадження правових норм, фактів, подій, ситуацій, не пов’язаних між собою та незалежних одне від одного [1, с. 115].

Звісно, що не потрібно гіперболізувати значення історичного методу. Так, за твердженням С.В. Хилюк, в окремих дослідженнях спостерігається абсолютизація історичного мето

ду без урахування різниці соціальних, економічних, культурних умов життя [2, с. 8]. Заради справедливості зазначимо, що останнім часом перебільшується значення не тільки історичного, але й порівняльно-правового методів наукового дослідження. На наш погляд, такій тенденції є цілком логічне пояснення. Адже саме використання названих методів дозволяє робити прямі запозичення кримінально-правових норм або навіть окремих кримінально-правових інститутів. Інакше кажучи, сутність цих методів полягає в тому, що їхнє застосування пов’язане із використанням вже готової кримінально-правової норми, яка втратила чинність, або існує в кримінальному законодавстві зарубіжних держав. Отож дослідник може обрати шлях найменшого опору, коли шукає вже готове вирішення певної кримінально-правової проблеми у минулому або ж у зарубіжному законодавстві. Не можна не погодитися з С.В. Хилюк в тій частині, коли вона стверджує, що використання національного історичного досвіду, а також досвіду зарубіжних держав повинно відбуватися з урахуванням існуючих соціально-правових реалій, адже в іншому випадку використання історичного та порівняльно-правового методу фактично перетворюється на один з способів плагіату.

Водночас, ми можемо констатувати, що при дослідженні кримінально-правових проблем осудності та неосудності відбувається процес, протилежний до абсолютизації історичного методу. Йдеться про те, що використання історичного методу при дослідженні вказаних проблем, як правило, обмежується простою констатацією в хронологічному порядку відповідних положень нормативно-правових актів, які були чинними в різні історичні періоди. Ми спробуємо довести, що розвиток законодавчих положень, які стосуються осудності та неосудності, відбувається без належного врахування принципу спадковості кримінального законодавства, що фактично призвело до втрати накопиченого позитивного досвіду і однобічного погляду на вказані проблеми.

Аналіз давніх пам’яток руського права до середини ХVІІ ст. дає підстави зробити висновок про те, що питання суб’єкта злочину у них по суті не вирішувалося. З огляду на це нормативно-правові акти того часу не дають можливості з’ясувати, як саме вирішувалося питання про осудність та неосудність особи і чи вирішувалося воно взагалі. Зрозумілим було лише те, що суб’єктом злочину визнавалася, як правило, лише фізична особа – людина. Щоправда, є відомості, що на теренах слов’янських держав відбувалися процеси над предметами та тваринами, проте вони не зазнали поширення, на відміну від окремих зарубіжних держав [3, с. 28–29, 32, 34]. У період середньовіччя психічні захворювання змішувалися з чаклунством, що призводило до того, що психічно хворих визнавали такими, що одержимі нечистою силою, та застосовували до них дуже жорстокі покарання. Це був час катувань та процесів над відьмами, коли кількість психічно хворих, що були спалені, обчислювалася мільйонами. Загалом у цей період простежується певна непослідовність у ставленні до психічно хворих, які вчинили суспільно небезпечні діяння. Так, з одного боку, вони могли не підлягали кримінальній відповідальності за окремі злочини, проте з другого – їх притягували до кримінальної відповідальності у випадку посягання на інтереси держави чи церкви [4, с. 8–9; 5, с. 78–79].

Пояснюється такий підхід до суб’єкта злочину загалом і до кримінальної відповідальності осіб з різного роду психічними розладами зокрема панівними у період середньовіччя містичними поглядами на природу злочину. Вважалося, що злочин – це ніщо інше, як прояв злої диявольської волі на землі, яка може знаходити своє об’єктивування не тільки у поведінці будь-якої людини незалежно від її віку і стану здоров’я, але й у тваринах, рослинах чи навіть предметах. Саме цим пояснюється тогочасна практика притягнення до кримінальної відповідальності психічно хворих, дітей, а поряд із ними і тварин, рослин та предметів. Тільки починаючи з ХVІІ–ХVІІІ ст. з розвитком медицини, накопиченням психіатричних спостережень психічні захворювання стають предметом лікарських спостережень та лікування. Суттєвий внесок у захисті психічно хворих осіб зробив французький психіатр Ф. Пінель. Він, зокрема, демонстративно зняв ланцюги з психічно хворих у паризькій лікарні Сальпетриєр [6, с. 5; 7, с. 251–252].

Поступово змінилися і містичні погляди на природу злочину. Злочин поступово почали розглядати як прояв свідомо-вольового акту людської поведінки. Починаючи з кінця ХVІІ ст. законодавець намагається виключити зі сфери кримінальної відповідальності тих осіб, які в силу різних причин не мали можливості робити свідомо-вольовий вибір поведінки у кримінально-значимих ситуаціях вибору. Звісно, що на початку такі виключення робилися без спеціальних досліджень в основному на основі емпіричних спостережень. Так вирішувалося питання про кримінальну відповідальність психічно хворих в “Новоуказанних статтях про татебні, розбійні та вбивчі справи” 1669 р., де вказувалося, що до біснуватих, які вчинили вбивство, смертна кара не застосовувалася [8, с. 26–27; 4, с. 9–10]. Суттєвий крок у диференціації причин, які виключали кримінальну відповідальність особи, було зроблено у Військовому артикулі Петра І. Так, в арт. 195 Військового статуту вказувалося, що покарання за крадіжку пом’якшується або ж особа взагалі не підлягає кримінальній відповідальності, якщо була вчинена крадіжка продуктів харчування під впливом тривалого голоду, або крадіжку вчинила особа, позбавлена розуму, чи дитина, яка може бути передана батькам для покарання різками [9, с. 321–322, 363]. Отже, вже у Військовому статуті простежується позиція про те, що впливати на інтелектуально-вольову діяльність особи можуть не тільки різного роду психічні розлади, але й інші чинники. Крім того, саме у Військовому статуті чи не вперше законодавець почав розрізняти причини, які призводять до втрати вже досягнутого особою певного рівня інтелектуально-вольового розвитку, і причини, які зумовлюють недосягнення особою такого розвитку. У Військовому статуті Петра І простежуються і певні зародки обмеженої осудності. Так, в арт. 152 вказувалося на особливий психічний стан людини, який пом’якшував відповідальність винного: “ежели кто другого не одумавшись в сердцах или опамятовась бранными словами выбранит – за это прощение просить перед ним.” В інших випадках, за відсутності такого психічного стану, цей злочин тягнув за собою піврічне ув’язнення [9, с. 322, 354–355].

Враховуючи те, що психічні захворювання могли бути підставою звільнення від кримінальної відповідальності, а також від виконання різних обов’язків, вже на початку ХVІІІ ст. відомі випадки симуляції таких розладів та зловживань при вирішення питання щодо їх наявності. Вказані факти послужили своєрідним проводом для подальшого розвитку судової психіатрії і, відповідно, законодавства. Так, унаслідок ухилення дворянських дітей від навчання та проходження державної служби під приводом юродства та слабоумства від народження, Перо І 1722 р. видав указ “Про огляд дурнів у Сенаті” [10, с. 301– 302]. Згодом 6 грудня 1723 р. був виданий ще один указ, яким встановлювалася не лише форма та спосіб огляду, але й були дані критерії оцінки психічного стану піддослідного [4, с. 14–15].

Указом Анни Іоанівни 1734 р. “Права, названі Маґдебурзькі та Саксонські статути, за якими судиться малоросійський народ”, було зобов’язано перевести на російську мову та звести в єдиний кодекс. Результатом став проект Кодексу 1743 р., який хоч так і не дістав офіційного затвердження, проте дає змогу зрозуміти, яке саме право застосовувалось на території України в ті часи та як вирішувалося питання про осудність та неосудність особи. Такими джерелами відповідно до зносок, що містить Кодекс, були: Литовський статут в редакції 1588 р., німецьке право, звичаєве право, поточне гетьманське законодавство та російське законодавство [11, с. 8]. В п. 2 арт. 44 Кодексу 1743 р. було зазначено, що особи, які втратили розум, а також вроджені дурні у випадку заподіяння ними каліцтва чи вбивства, не підлягають страті. Водночас, в таких випадках вказані особи могли бути ув’язнені на строк до півтора року, а їхні родичі чи опікуни повинні були відшкодувати завдані збитки. Згідно п. 6 арт. 44 такі самі правові наслідки застосовували і до тих осіб, які вчинили зазначені діяння у стані гарячки чи іншого захворювання [12, с. 383–384]. В кодексі не було деталізовано, які саме захворювання і чому вони можуть виключати кримінальну відповідальність особи, проте із змісту цих пунктів доходимо висновку, що йдеться про різного роду психічні захворювання, які впливають на інтелектуально-вольову діяльність особи. Можна зробити висновок, що направлення психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, до тюрем, в яких відбували покарання звичайні злочинці, було призначено винятково для їхньої тимчасової ізоляції і, відповідно, тимчасового захисту від них суспільства. Адже у вказаний період психіатрія тільки починала зароджуватися і не існувало спеціальних лікарень саме для надання психіатричної допомоги.

Загалом можна стверджувати, що таке ставлення до психічно хворих було досить репресивним, оскільки вони хоч і звільнялися від страти за певні діяння, але все ж таки підлягали ізоляції в загальних місцях відбування покарання. Крім того, в п. 3 арт. 44 було передбачено, що якщо така особа вдруге вчинить таке ж саме діяння, вона підлягає довічній ізоляції незалежно від її подальшого одужання [12, с. 384]. Варто зазначити, що у розгляненому кодексі чітко розріняють правові наслідки психічного стану особи під час вчинення злочину і психічний стан особи після його вчинення. Так, відповідно до п. 4 арт. 44, якщо особа захворіла на психічні захворювання після вчиненого нею вбивства чи спричиненого каліцтва, вона підлягала старті, проте страта виконувалася тільки після її одужання [12, с. 384]. Цими положеннями дуже чітко проведено різницю між станом осудності у теперішньому його розумінні і психічним станом особи під час відбування нею кримінальної відповідальності.