Основи кримінального законодавства Союзу РСР та Союзних Республік 1958 р. зробили певний крок уперед порівняно з попереднім кримінальним законодавством в частині, що стосується кримінально-правового значення неосудності та психічного стану особи після вчинення нею злочину, який унеможливлює застосування до неї заходів кримінальної відповідальності. В Основах положення про неосудність та згаданий психічний стан особи хоч і були розміщені в межах однієї статті, проте у різних частинах, що підкреслювало їхню різну правову природу. Наприклад у в ч. 1 ст. 11 Основ вказувалося, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто, не могла віддавати собі звіт у своїх діях чи керувати ними внаслідок хронічного душевного захворювання, тимчасового розладу душевної діяльності, недоумства чи іншого хворобливого стану. До такої особи суд міг застосувати примусові заходи медичного характеру. В ч. 2 ст. 11 йшлося про те, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіла на душевну хворобу, яка позбавляє її можливості віддавати собі звіт у своїх діях чи керувати ними. До такої особи суд міг застосувати примусові заходи медичного характеру, а після її одужання вона могла підлягати покаранню [24]. Основи кримінального законодавства Союзу РСР та Союзних Республік 1958 р. звужували можливість визнання стану сильного душевного хвилювання як обставини, що пом’якшує кримінальну відповідальність, порівняно з КК УРСР 1922, 1927 рр. та Основними началами 1924 р. Адже в п. 4 ст. 33 Основ 1958 р. серед обставин, що пом’якшують кримінальну відповідальність, вказувалося на вчинення злочину в стані сильного душевного хвилювання, тільки якщо такий стан був викликаний неправомірними діями потерпілого.

КК УРСР 1960 р. з деякими термінологічними уточненнями в ст. 12 по суті дублював наведені положення Основ 1958 р. Якщо в ст. 11 Основ йшлося про неможливість особи віддавати собі звіт у своїх діях, то в ст. 12 КК УРСР 1960 року законодавець вже вказував на неможливість особи усвідомлювати свої дії. Так само в п. 4 ст. 40 КК УРСР 1960 р. серед обставин, що пом’якшують кримінальну відповідальність, вказувалося на стан великого душевного хвилювання, що був викликаний неправомірними діями потерпілого. Крім того, в ст. 95 та ст. 103 КК УРСР 1960 р. було передбачено кримінальну відповідальність за умисне вбивство, а також умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, вчинені у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого [25]. До неосудних, а також до осіб, які після вчинення злочину захворіли на психічне захворювання за рішенням суду могли застосовуватися примусові заходи медичного характеру, до яких в ч. 1 ст. 13 належали: 1) направлення до психіатричної лікарні загального типу; 2) направлення до психіатричної лікарні спеціального типу; 3) передання на піклування родичам чи опікунам з обов’язковим лікарським наглядом. Проте Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 лютого 1988 р. система цих заходів була змінена. До цих заходів почали зачислювати: 1) направлення до психіатричної лікарні зі звичайним наглядом; 2) направлення до психіатричної лікарні з посиленим наглядом; 3) направлення до психіатричної лікарні з суворим наглядом [26]. Формально була залишена можливість передання на піклування родичам чи опікунам, проте це вже не розглядалося як примусовий захід медичного характеру.

Завершальним етапом розвитку союзного кримінального законодавства стали Основи кримінального законодавства Союзу РСР та Республік 1991 р., які з певних причин так і не набули чинності. Незважаючи на всю прогресивність Основ 1991 р. порівняно з попереднім законодавством вони традиційно підходили до поняття неосудності, яке нічим не відрізнялося від цього поняття у КК УРСР 1960 р. Щоправда, в ст. 12 Основ 1991 р., в якій розкривалося поняття неосудності, вже не було положень про психічний стан особи після вчинення нею злочину. В ст. 15 Основ уперше в історії розвитку радянського кримінального законодавства було формалізовано поняття обмеженої осудності, яке сьогодні практично без змін використане законодавцем в ст. 20 КК України 2001 р. [27, с. 27].

Отож, радянський період розвитку кримінального законодавства в частині, що стосується осудності та неосудності, відзначається, з одного боку, відсутністю у ньому спадковості положень дореволюційного законодавства, а, з іншого боку, чіткою спадковістю радянського законодавства. Починаючи з 1918 р. законодавець відмовився від диференціації причин неосудності, гіперболізуючи в цьому відношенні значення різного роду психічних розладів. На далі увага законодавця по суті була зосереджена лише на цій одній причині, що в окремих випадках призводило до ототожнення неосудності з психічним розладом. Незважаючи на те що ще до початку 20-х років минулого століття інститут обмеженої осудності активно досліджувався і розвивався, незважаючи на його формальну законодавчу невизначеність, на досить тривалий час він був фактично забутий з огляду на ідеологічну забарвленість цього питання [28, с. 158–159]. Початок активного обговорення значимості психічних аномалій в кримінальному праві був відновлений лише у 1965 р. дискусією з приводу проблем правознавства та психіатрії у ВНДІ прокуратури СРСР [29, с. 135–136].

Ми не будемо в межах цього розділу роботи детально аналізувати положення чинного КК України. Проте зазначимо, що, на жаль, значною мірою законодавець успадкував положення радянського законодавства у підходах до поняття неосудності, причин цього явища, а також кримінально-правового значення психічного стану особи після вчинення нею злочину.

Проаналізувавши історію розвитку кримінального в частині, що стосується осудності та неосудності, доходимо таких висновків:

Незважаючи на те, що з погляду правил формальної логіки поняття осудності, як позитивне поняття, є первинним відносно поняття неосудності, у кримінальному законодавстві спершу було закріплене саме поняття неосудності та причини цього кримінально-правового явища. Адже уявлення про неосудність, а згодом і про осудність виникло на основі емпіричних спостережень про причини, які виключали свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою. Звісно, що з емпіричного погляду причини, які виключають осудність особи, привертають увагу правозастосувача більше, ніж абстрактні поняття осудності та неосудност.

Від часу свого зародження до початку ХХ століття законодавчий підхід до причин неосудності змінювався в напрямі дедалі більшої диференціації причин цього явища. Якщо спершу до причин неосудності відносили тільки психічні розлади, які на початках розглядали як вроджене та набуте безумство, то вже з середини ХІХ ст. законодавець відносив до таких причин і інші обставини, в тому числі і об’єктивного характеру, які могли виключати свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою. Радянське кримінальне законодавство відкинуло усі положення щодо причин неосудності, які містилися у попередньому законодавстві, залишивши лише одну причину – психічний розлад. Це призвело до того, що в теорії кримінального права вплив обставин, які можуть виключати свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою, почали розглядати у межах об’єктивних ознак складу злочину або інших кримінально-правових інститутів, зокрема обставин, що унеможливлюють злочинність діяння. Крім того, неосудність окремі вчені з огляду на це почали ототожнювати із психічними розладом, а осудність – із психічним здоров’ям.

Активний розвиток психіатричної науки в кінці ХІХ ст. мав подвійний вплив на формування кримінально-правових понять осудності та неосудності. З одного боку, зміст цих понять наповнився чітко структурованими ознаками, які вказували на інтелектуально-вольову діяльність особи, проте з іншого боку саме вплив судових психіатрів призвів до гіперболізації психічних розладів серед причин неосудності і в кінцевому рахунку витіснення з цих причин інших обставин, які можуть виключати свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою.

У різні періоди законодавець звертав увагу на психічні стани особи, які не виключають але ослаблюють інтелектуально-вольовий контроль особи за своєю поведінкою. Для позначення таких станів використовувалася різна термінологія – “стан запальності”, “стан сильного роздратування”, “стан сильного душевного хвилювання”. Зазвичай такі стани законодавець враховував як обставину, що пом’якшує кримінальну відповідальність особи, як на рівні її диференціації, так і на рівні її індивідуалізації;

Інститут примусових заходів медичного характеру у своєму становленні пройшов період від звичайної ізоляції психічно хворих у монастирях до цілеспрямованого надання примусової медичної допомоги і не завжди в умовах ізоляції у спеціалізованих медичних закладах. При цьому спостерігається стійка тенденція до диференціації видів примусових заходів медичного характеру.

––––––––––––––––––––

Керимов Д.А. Методология права: Предмет, функции, проблемы философии права. – 4-е изд. – М.: Изд-во СГУ, 2008. – 521 с.

Хилюк С.В. Розвиток науки кримінального права після відновлення її державної незалежності (питання особливої частини). – Автореф. дисерт... к.ю.н. – Львів, 2008. – 16 с.

Павлов В.Г. Субъект преступления. – СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2001. – 318 с.

Морозов Г.В., Лунц Д.Р., Фелинская Н.И. Основные этапы развития отечественной судебной психиатрии. – М.: Медицина, 1976. – 336 с.

Назаренко Г.В. Невменяемость: Уголовно-релевантные психические состояния. – СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2002. – 207 с.

Лунц Д.Р. Советская судебная психиатрия. – М.: Знание, 1970. – 33 с.

Балабанова Л.М. Судебная патопсихология (вопросы определения нормы и отклонений). – Д.: Сталкер, 1998. – 432 с.

Лунц Д.Р. Проблема невменяемости в теории и практике судебной психиатрии. – М.: Медицина, 1966. – 236 с.

Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 томах. – Т. 4. Законодательство периода абсолютизма. – М.: Юрид. лит., 1986. – 512 с.

Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 томах. – Т. 8. Судебная реформа. – М.: Юрид. лит., 1991. – 496 с.

Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 240 с.

Права, за якими судиться малоросійській народ 1743 року / Упор. та автор нарису К.А. Вислобоков., Від. ред. Ю.С. Шемшученко. – К.: НАН України та ін., 1997. – 546 с.

Книга М.М. Примусові заходи медичного характеру як засіб попередження злочинності. – Автореф. дисерт... к.ю.н. – Дніпропетровськ, 2009. – 20 с.

Собрание малороссийских прав 1807 г. // АН Украины, Ин-т государства и права и др. / Сост. К.А. Вислобоков и др. – К.: Наукова думка, 1992. – 368 с.

Свод законов Российской империи / Законы уголовные. – СПб.: Типографія Второго Отделенія Собственной Его Императорского Величества Канцеляріи, 1842. – Т. 15. – 476 с.

Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 томах. – Т. 6. Законодательство первой половины ХІХ века. – М.: Юрид. лит., 1988. – 432 с.

Судебная психиатрия. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1949. – 400 с.

Уголовное уложение 1903 года // Приложение к Собр. узак. и расп. Правительства за 1903 год. – № 38. – Отд. 1. – Ст. 416.

Трахтеров В. Кримінальна відповідальність психічно неповновартих / Труды кафедры “Проблемы совеременного права” и Парвового факультета Харьковского Института Народного Хозяйства. – Харків: 1930, № 5. – 256 с.

Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917– 1925 гг. / Под ред. И.Т. Голякова. – М.: Госюриздат, 1953. – 463 с.

Борьба с преступностью в Украинской ССР 1917–1925 гг.: В 2 т. – Киев: РНО при МООП УССР, 1966. – Т. 1. – 832 с.

Фейнберг Ц.М. Судебная психиатрия за 25 лет // Проблемы судебной психиатрии. – М., 1944.