Першим нормативним актом радянської влади, який безпосередньо стосувався кримінально-правових понять осудності та неосудності, була інструкція Народного Комісаріату юстиції 1918 р. “Про освідування душевнохворих”. Згодом 8 травня 1919 р. Народним Комісаріатом юстиції та Народним Комісаріатом охорони здоров’я було затверджено “Положення про психіатричну експертизу”, яке надавало експертам право давати висновки про осудність чи неосудність особи [4, с. 130–131]. Щоправда в цих нормативних актах не вказувалося, що саме треба розуміти під осудністю та неосудністю, а щодо причин неосудності, то по суті йшлося тільки про одну – психічне захворювання. Розглядаючи радянський період розвитку кримінального законодавства в частині, що стосується осудності та неосудності, потрібно зазначити, що цей період загалом характеризується надмірною заполітизованістю законодавства. Адже ідеологічним підґрунтям побудови нового суспільства тоді визнавали необхідність повного знищення старої системи органів державної влади і законодавства. В такий спосіб фактично заперечували один із важливіших принципів розвитку права, законодавства, а також юридичної науки в цілому – принцип наступності. В такий спосіб було перекреслено та відкинуто увесь накопичений досвід, що стосувався вирішення питання про осудність та неосудність особи. Це яскраво простежується вже з перших нормативних актів радянської влади. Як бачимо, всі положення, які стосувалися диференціації причин неосудності, були відкинуті, натомість залишили лише одну – психічні захворювання. Цим самим вирішення питання про осудність чи неосудність особи фактично перевели із юридичної площини в площину судової психіатрії, надавши експертам право давати відповідні висновки. Цим рішенням по суті була штучно створена ще одна проблема, яка стосувалася компетенції експертів-психіатрів у вирішенні питання про осудність чи неосудність особи.

Ідеологічне забарвлення аргументації цього періоду маємо і в науковій літературі. Так, досить поширеною була думка про те, що поняття неосудності вперше з’явилося в Кодексі Наполеона 1810 р. Адже в ст. 64 вказувалося, що немає ні злочину, ні проступку, якщо обвинувачений під час вчинення цього діяння перебував в стані безумства (demence) [8, с. 28; 7, с. 252]. Проте наведений аналіз розвитку кримінального законодавства свідчить про те, що аналогічна за змістом формула була відмова ще Військовому статуту Петра І. Крім того, на наш погляд, вона була там більш досконалою, аніж у Кодексі Наполеона, оскільки містила диференціацію причин неосудності. Тож, якщо і вбачати зародки сучасної формули неосудності у законодавстві ХVІІІ–ХІХ ст., то слушно прив’язувати її виникнення до Військового артикулу Петра І. Незважаючи на те, що, як буде показано далі, в радянському кримінальному законодавстві все ж таки використовували поняття, які за своїм змістом якщо не тотожні, то мали багато спільних ознак із поняттям обмеженої осудності, одним із основних аргументів проти інституту обмеженої осудності був той, що його використовували у “буржуазному” законодавстві, а отже за своєю суттю цей інститут є засобом посилення репресій та порушення правових гарантій особи [8, с. 213–214].

Керівні начала з кримінального права 1919 р. продовжили започатковану у 1918 р. тенденцію правового нігілізму по відношенню до дореволюційного законодавства, принаймні у підходах до кримінально-правових понять осудності та неосудності. Так в ст. 14 зазначалося, що суду та покаранню не підлягають особи, які вчинили діяння у стані душевної хвороби чи взагалі в такому стані, коли не тямили, усвідомлювали своїх дій, а так само і ті, які хоч і діяли в стані душевної рівноваги, проте до моменту приведення вироку до виконання страждали на душевну хворобу [20, с. 58–59]. Отож, Керівні начала не тільки відмовилися від диференціації причин неосудності, але й від поділу ознак цього поняття на інтелектуальні та вольові. Крім того, вони не розрізняли психічний стан особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння і після його вчинення, чим спотворювали саму сутність поняття неосудності. Як свідчать дослідники, у перші роки радянської влади осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності через відсутність спеціальних психіатричних закладів скеровували до звичайних тюремних лікарень [4, с. 132].

Аналогічно вирішувалося питання про осудність та неосудність в КК УРСР 1922 року. В ст. 17 КК УРСР було передбачено, що покаранню не підлягають особи, які вчинили злочини у стані хронічної душевної хвороби чи тимчасового розладу душевної діяльності, чи, взагалі в такому стані, коли особа не могла керувати своїми діями, а також і ті, хто хоч і діяв в стані душевної рівноваги, проте до моменту постановлення чи приведення вироку до виконання, страждає на душевну хворобу. До таких осіб відповідно до п. п. а, б ст. 46 могли застосовуватися лише заходи соціального захисту у вигляді направлення в установи для розумово чи морально дефективних чи примусове лікування [21, с. 454, 460]. Особливо гостро в цей час висловлювався щодо недоліків такої формули неосудності, в якій фактично звертається увага тільки інтелектуальні ознаки, В. Трахтєров. На його думку, “ця формула є неповна та однобічна, не вичерпує всієї тої царини розладу психічних сил і здатностей, коли належить відмовитися від кари. Сюди не підійдуть, наприклад, такі випадки, коли суб’єкт виявляє непереможний нахил вчинити будь-яку, між тим і злочинну дію, без підстави для цього, без будь-якої мети. Він усвідомлює собі, що дія є заборонена, непотрібна чи злочинна, бореться з поривом, але не може його подужати” [19, с. 6].

Незважаючи на те, що законодавець не використовував поняття обмеженої осудності, в окремих випадках він все ж таки надавав кримінально-правового значення психічним станам, які ослаблювали інтелектуально-вольову діяльність особи. Так, в п. і ст. 25 КК УРСР 1922 р. серед обставин, які повинні були враховуватися судом при призначенні покарання, вказувалося на “стан запальності”, а в ст. 144 та ст. 151 КК УРСР було встановлено кримінальну відповідальність, відповідно, за умисне вбивство та умисне тяжке чи менш тяжке тілесне ушкодження, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, якщо такий стан був спричинений протизаконним насильством чи тяжкою образою з боку потерпілого [21, с. 455, 480–481]. Незважаючи на відсутність положень про обмежену осудність, на думку окремих дослідників, під час дії КК УРСР 1922 р. на практиці інститут обмеженої осудності фактично мав місце [19, с. 160]. Такий висновок підтверджується і матеріалами судових експертиз. Так, в 20-ті роки минулого століття експерти Центрального науково-дослідного інституту судової психіатрії ім. В.П. Сербського визнавали осіб не тільки осудними та неосудними, але й обмежено осудними (в 1922 р. – 29, 3 %, в 1923 р. – 30, 9 %), незважаючи на те, що такі висновки формально не відповідали літері закону [22, с. 7].

Основні начала кримінального законодавства СРСР та союзних республік 1924 р. при формальному збереженні таких положень Керівних начал та КК УРСР 1922 р., які стосувалися неосудності, зробили наступний крок щодо ліквідації цього поняття з його самостійним кримінально-правовим значенням. В ст. 7 Основних начал зазначалося, що заходи медичного характеру застосовуються до тих осіб, які вчинили злочини у стані хронічної душевної хвороби чи тимчасового розладу душевної діяльності, чи в такому хворобливому стані, коли не могли усвідомлювати свої дії чи керувати ними, а також і до тих осіб, які хоч і діяли в стані душевної рівноваги, проте до моменту постановлення вироку захворіли на душевну хворобу. Основні начала 1924 р. всі заходи кримінально-правового впливу об’єднали в одне родове поняття – заходи соціального захисту, і відмовилися від диференціації цілей їхнього застосування. Отож, між поняттям неосудності та поняттям, що позначав психічний стан особи після вчинення нею злочину, остаточно зникла різниця. Адже незалежно від того, чи втратила особа можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями під час вчинення суспільно небезпечного діяння чи після його вчинення, суть кримінально-правових заходів впливу, які могли бути застосовані до неї, не змінювалася, як і не змінювалися цілі їх застосування. До таких осіб, відповідно до ст. 15, могли застосувати заходи соціального захисту медичного характеру у вигляді примусового лікування чи направлення до медико-ізоляційних установ. Основні начала продовжували враховувати стани, які послаблювати інтелектуально-вольову діяльність особи, і в п. е ст. 322 до обставин, що пом’якшували кримінальну відповідальність особи, вважали вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання [20, с. 201, 203, 205].

Положення КК УРСР 1927 р. мало чим відрізнялися від схожих положень КК УРСР 1922 р. та Основних начал 1924 р., що стосувалися неосудності. Так, в ст. 10 КК УРСР 1927 р. було зазначено, що заходи соціального захисту судово-виправного характеру не можуть бути застосовані до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані хронічної душевної хвороби чи тимчасового розладу душевної діяльності чи в іншому хворобливому стані, якщо ці особи не могли віддавати собі звіт в своїх діях чи керувати ними, а так само до тих осіб, які хоч і діяли в стані душевної рівноваги, проте до моменту постановлення вироку захворіли на душевну хворобу. До таких осіб могли бути застосовані лише медичні заходи у вигляді направлення на примусове лікування чи до медико-ізоляційних установ [23, с. 4–5, 23]. Отже, законодавець і надалі не проводив різниці між станом неосудності і психічним станом особи після вчинення нею злочину, фактично ототожнюючи їх кримінально-правове значення. Щоправда, треба зазначити, що в КК УРСР 1927 р. законодавець виправив недоліки формули неосудності, на які вказував ще В. Трахтєров, виділивши в ній окремо інтелектуальні та вольові ознаки. В п. д ст. 44 КК УРСР 1927 р., так само як і в Основних началах 1924 р., зазначалося, що більш м’який захід соціального захисту міг бути застосований в тих випадках, коли злочин було вчинено під впливом сильного душевного хвилювання, незалежно від причин виникнення такого стану. Крім того, в ст. 140 та ст. 148 КК УРСР 1927 р. законодавець, як і в КК УРСР 1922 р., встановлював кримінальну відповідальність, відповідно, за умисне вбивство та умисне тяжке чи менш тяжке тілесне ушкодження, вчинені у стані сильного душевного хвилювання, що був спричинений протизаконним насильством або тяжкою образою з боку потерпілої особи.