Указом імператора Олександра І від 23 квітня 1801 р. “Про не віддання до суду душевнохворих, які вчинили вбивство” було передбачено положення, згідно з яким такі особи не підлягали кримінальній відповідальності за вчинене. Так, зокрема, вказувалося, що на безумних немає ні суду, ні закону [8, с. 27; 4, с. 22; 5, с. 78–79]. Зважаючи на таке формулювання, можна зробити висновок, що психічно хворі особи не підлягали кримінальній відповідальності не тільки за заподіяння смерті, але й у випадку вчинення ними будь-яких інших суспільно небезпечних діянь. Якщо спершу психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, намагалися просто ізолювати від суспільства, зазвичай, в монастирях, то саме в цей період з’являються перші психіатричні лікарні, куди в основному і направляли психічно хворих [4, с. 17–18; 13, с. 7].

З поступовим поширенням на територію Лівобережної України російських адміністративної, фінансової, політичної систем, з другої половини XVIII ст. відбуваються спроби кодифікувати малоросійське законодавство на основі переробки Литовського статуту, а також німецьких прав – Маґдебурзького, Хелмінського та Саксонського зерцала. Результатом став підготовчий матеріал для проекту під назвою “Зібрання малоросійських прав 1807 року.” В § 77 вказувалося, що безумні не підлягають кримінальній відповідальності за вчинені ними суспільно небезпечні діяння, але їхні родичі чи опікуни повинні були відшкодувати завдані збитки. Водночас, треба зазначити, що виключали кримінальну відповідальність не тільки різного роду психічні розлади, але й інші обставини. Так, в §§ 42 та 43 згадується про помилку як обставину, що виключає кримінальну відповідальність особи [14, с. 122, 128].

Звід законів Російської імперії 1832 р. також продовжив започатковану на початку ХVІІІ ст. тенденцію диференціації причин, які виключали ставлення у вину. Наприклад, в ст.ст. 138, 144, 145, 147–149 до таких причин відносили малолітство особи до досягнення нею 10 років, казус, насильство, обман, безумство від народження та втрата розуму, а також інші захворювання, які призводять до втрати свідомості. Відповідно до ст. 149, психічно хворих осіб направляли до спеціальних будинків для ізоляції та лікування [15, с. 27, 29–31].

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. не тільки зберігало диференційований підхід, але й розширювало причини, з яких вчинене не могло бути поставлене у вину, проте, на відміну від Зводу законів 1832 р., всі причини було об’єднані в межах одного розділу. Відповідно до ст. 98 Уложення до таких причин зачислювали: 1) казус; 2) малолітство в такому віці, коли підсудний не міг ще розуміти значення свого діяння; 3) безумство, божевілля чи напади іншої хвороби, які призвели до повної втрати свідомості; 4) помилку випадкову чи внаслідок обману; 5) вплив непереборної сили; 6) необхідну оборону [16, с. 193]. Потрібно зазначити, що Уложення 1845 р. було першим нормативним актом, в якому законодавець не тільки максимально диференційовано підходив до причин неосудності враховуючи попередній історичний досвід, але й системно та структурно правильно розмістив їх, фактично створивши окремий інститут законодавства. Саме з розробкою цього нормативно-правового акту пов’язують виникнення понять осудності та неосудності і відповідної термінології для їх позначення [5, с. 79, 83]. Щоправда, треба зазначити, що ст. 98 Уложення включала причини, які скоріше виключали кримінальну відповідальність особи, і не тільки через її неосудність. Адже серед згаданих причин були і такі, які не впливають на інтелектуально-вольову діяльність особи, зокрема, необхідна оборона. В Уложенні 1845 р. так само, як і у Військовому статуті, законодавець звертав увагу на психічні стани, які обмежували можливість особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. Наприклад у ст. 1455 було зазначено, що підлягає відповідальності той, хто вчинить вбивство, хоч і без заздалегідь обдуманого наміру чи умислу, в стані “запальності” чи “роздратуванні”, але не випадково, а усвідомлюючи, що посягає на життя іншого. Кримінальна відповідальність у таких випадках суттєво пом’якшувалася.

Статут кримінального судочинства 1864 р. більшою мірою стосувався процесуальних питань, проте також містив окремі положення, які дозволяють зробити висновок про те, що законодавець надавав різного значення психічному стану особи під час вчинення нею злочину і її психічному стану після його вчинення. Так, в ст. 356 було передбачено, що судове переслідування може бути припинено у зв’язку із безумством чи божевіллям обвинуваченого, що в кінцевому підсумку знімало його кримінальну відповідальність [10, с. 156, 301–302]. Згодом законом від 27 квітня 1882 р. ці положення були уточнені. Так, зокрема, вказувалося, що судове переслідування припиняється лише у тих випадках, коли особа була безумною чи божевільною вже на час вчинення злочину, а в тих випадках, коли вона захворіла після його вчинення слідство зупинялося до її одужання, а після цього продовжувалося у звичайному порядку [10, с. 302].

Статут про покарання, які накладаються мировими суддями, 1864 р. в частині, що стосується причин, які виключали кримінальну відповідальність, фактично копіював положення Уложення 1845 р.. Так, в ст. 10 до причин, через які вчинений проступок не міг бути поставлений у вину особі, належали: 1) казус; 2) у малолітньому віці до 10 років; 3) безумство від народження чи втрата розуму, або інше захворювання, яке призвело до повної втрати свідомості; 4) примус та непереборна сила; 5) необхідна оборона [10, с. 396]. Отже, і в цьому нормативному акті законодавець фактично виділяв причини, що виключали кримінальну відповідальність особи, і в вже в межах цих причин обставини, які виключали осудність особи. В Статуті також були передбачені положення, які давали змогу пом’яшити кримінальну відповідальність особі, яка вчинила певні проступки у стані, коли не могла повною мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. Так, в п. 2 ст. 13 Статуту серед обставин, що пом’якшували кримінальну відповідальність особи у межах її індивідуалізації, вказувалося на сильне роздратування, яке сталося не з вини самого підсудного.

Кінець ХІХ початок ХХ ст. ознаменувався стрімким розвитком психіатрії, яка фактично у цей період виокремилася у самостійну галузь знань [4, с. 21]. Важливо вказати, що така тенденція розвитку цієї галузі знань припала на період обговорення проекту Кримінального уложення 1903 р. З огляду на це, питання осудності та неосудності досить активно спільно обговорювали у цей період як юристи, так і психіатри. Розвиток будь-якої галузі знань необхідно розглядати як позитивне явище, оскільки він дозволяє людини пізнати певні закономірності розвитку явищ, їхню сутність. Водночас, у контексті розвитку понять осудності та неосудності вплив судової психіатрії був неоднозначним. З одного боку, спеціалісти в галузі психіатрії допомогли правникам структурно правильно побачити психічну діяльність людини, ті психічні процеси, які повинні мати кримінально-правове значення. Адже якщо раніше законодавчий перелік причин неосудності формувався винятково на основі емпіричного матеріалу, зазвичай, без пояснення, чому певні обставини виключають ставлення у вину, то саме з розвитком психіатрії правники почали розглядати осудність як можливість особи до усвідомлено-вольової поведінки. Суттєво вплинув на обґрунтування необхідності окремого самостійного виділення інтелектуальних та вольових ознак осудності і відповідних протилежних за своїм змістом ознак неосудності В.Х. Кандинський. Саме цей вчений вже у кінці ХІХ ст. вказував, що психічні захворювання по-різному впливають на психічну діяльність людини. При цьому в окремих випадках за незначних інтелектуальних порушень можливі суттєві порушення вольової регуляції поведінки [4, с. 76].

Водночас, з іншого боку, розвиток психіатрії поклав початок гіперболізації психічних розладів серед причин неосудності. Так, 12 лютого 1883 р. товариство психіатрів у Петербурзі, обговорюючи поняття неосудності, більшістю голосів прийняло рішення проти включення до формули неосудності психологічного критерію, який в ті часи називали загальним критерієм. На думку вчених, доцільним було просто подати загальний перелік психічних захворювань, які виключають осудність особи [17, с. 34]. Згадане обговорення є яскравим прикладом підміни понять “неосудність” – “психічне захворювання”, яка в подальшому призводила до неправильного розуміння сутності неосудності, та причин, які можуть її зумовлювати.

По суті ці дві протилежні тенденції впливу розвитку судової психіатрії на кримінально-правові поняття осудності та неосудності у повній мірі знайшли своє відображення у Кримінальному уложенні 1903 р. Саме там при збереженні диференційованого підходу до причин неосудності законодавець при формулюванні цього поняття в ст. 39 одразу вказав на одну із причин, що можуть зумовлювати такий стан – різні психічні розлади. Всі інші причини містилися в окремих статтях. Тим самим вже вбачається надмірний вплив психіатрів на формування цього поняття і перебільшення значення одних причин неосудності над іншими. Незважаючи на те, що в Кримінальному уложенні не використовувалися терміни “осудність” та “неосудність”, хоча, як вже зазначалося, ці терміни і відповідні поняття на той час вже були відомі в науці кримінального права, воно містило окреме відділення IV “Про умови ставлення у вину та злочинність діянь”. В цьому відділенні до причин, які фактично виключали осудність особи, зачислювали різного роду психічні та тілесні захворювання (ст. 39), недосягнення особою 10-річного віку (ст. 40), вікову нерозвиненість неповнолітніх віком від 10 до 17 років (ст. 41), казус та непереборну силу (ст. 42), помилку (ст. 43), виконання вимог закону чи наказу (ст. 44) [18].

Обговорення проекту Кримінального уложення зумовило багато дискусій з приводу проблем, які стосуються осудності та неосудності, які і на сьогодні залишаються актуальними в науці кримінального права. Так, зокрема, вже тоді досить активно обговорювалося питання про можливість самостійного виділення поняття обмеженої осудності. Ось що писали автори пояснювальної записки до проекту Кримінального уложення 1903 р. з приводу невключення положень про обмежену осудність до змісту уложення: “Комісія не вважала за підхоже вказувати особливо в законі на такі стани, що тільки ослабляють енергію розумової діяльності, не паралізуючи її, цебто не внесла особливих постанов про так звану зменшену осудність. Легкодумство та дурість, стан зворушення, нервовий розлад можуть без сумніву впливати на вимір кари, але в цьому їхньому значенні вичерпує їх загальне поняття причин, що викликають полегкість для винуватця, вони проте, не мають нічого спільного з умовами осудності” [19, с. 154]. Зазначена аргументація була сприйнята більшістю розробників Кримінального уложення і в кінцевому підсумку положення, які стосуються обмеженої осудності, так і не увійшли до його змісту.

Водночас, законодавець і надалі в окремих випадках надавав кримінально-правового значення психічним станам, які обмежували можливість особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, при цьому робив це більш диференційовано, ніж у попередньому законодавстві. В Уложенні 1903 р. містилося одночасно дві норми, які передбачали кримінальну відповідальність за вбивство у стані сильного душевного хвилювання. Так, в ч. 1 ст. 458 йшлося про вбивство в стані сильного душевного хвилювання незалежно від того, чим був зумовлений такий стан, а в ч. 2 ст. 458 зазначалося про вбивство в стані сильного душевного хвилювання, коли останній був викликаний протизаконним насильством чи тяжкою образою з боку потерпілого. Крім того, саме в Уложенні законодавець почав використовувати вказівку на “стан сильного душевного хвилювання” як ознаку не тільки складу вбивства, але й при конструюванні окремих складів злочинів, пов’язаних із заподіянням тілесних ушкоджень [18].