491 П.П. АНДРУШКО,

професор кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ОБ’ЄКТИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ

В.О. Навроцький обґрунтовано зазначає, що кримінально-правова кваліфікація, як і будь-яке інше складне явище, має внутрішню будову, складається з певних елементів, а її структуру утворюють ті ж елементи, які входять у структуру будь-якої людської діяльності — її об’єкт, суб’єкт та зміст.

Таким чином, об’єктом кримінально-правової кваліфікації слід визнати той феномен, який підлягає оцінці з позиції кримінального закону. Слід погодитись із В.О. Навроцьким, що було б неточно визнавати об’єктом кваліфікації злочин, оскільки вести мову про те, що вчинене особою діяння є злочином, можна лише тоді, коли процес кваліфікації завершений і зроблено висновок: має місце посягання, передбачене певною забороняючою нормою кримінального закону, а кримінально-правовій оцінці піддаються не тільки злочинні посягання, а й інші діяння, які чимось схожі зі злочинами.

У сферу ж уваги органів, які здійснюють кваліфікацію, діяння, які «чимось схожі зі злочинами», входять, на думку В.О. Навроцького, тому, що вони можуть: 1) бути формально передбачені кримінальним законом; 2) виступати об’єктивно суспільно небезпечними у зв’язку із заподіянням істотної шкоди правоохоронюваним інтересам; 3) характеризуватися умислом на заподіяння великої шкоди; 4) вчинятися з мотивом чи метою, які характерні для злочинів. Узагальнено ж, вважає В.О. Навроцький, об’єктом кваліфікації можна назвати діяння, що підлягає кримінально-правовій оцінці.

Об’єктом кримінально-правової кваліфікації слід вважати вчинене особою діяння, ознаки якого (об’єктивні та суб’єктивн

і) мають подібність, схожість (формально співпадають) з ознаками діяння, склад якого визначений законодавцем у статті (частині статті чи її пункті) Особливої частини КК України як злочин. При цьому оцінка — кримінально-правова кваліфікація — має даватись з позиції:

1) визнання діяння таким, що фактично містить передбачений відповідною статтею (частиною статті чи ї пунктом) склад злочину;

2) визнання діяння таким, що лише формально містить склад злочину — його ознаки співпадають з ознаками складу злочину, передбаченого відповідною статтею (її частиною чи пунктом) Особливої частини КК, - але яке з підстав, передбачених законом, не є злочином із-за відсутності якоїсь із ознак злочину, зазначених у ч. 1 ст. 11 КК: або воно не є суспільно небезпечним через малозначність (ч. 2 ст. 11 КК), або ж не є суспільно небезпечним та/або протиправним, оскільки містить склад правомірного діяння, яке визнається однією із обставин, що виключають злочинність діяння.

Наша позиція щодо кваліфікації діяння як злочину співпадає з наведеною позицією В.О. Навроцького, що про кримінально-правову кваліфікацію (оцінку) діяння як злочину можна вести мову, «коли процес кваліфікації завершений». Завершується ж процес кваліфікації винесенням процесуального акту суду (обвинувального вироку чи постанови (ухвали) про звільнення від кримінальної відповідальності з підстав, передбачених нормами Загальної чи Особливої частини КК).

У теорії кваліфікації злочинів поділ (виділення) видів кваліфікації злочинів (кримінально-правової кваліфікації) здійснюється за різними критеріями:

за суб’єктами, які її здійснюють, виділяють офіційну і неофіційну або доктринальну кваліфікацію;

за інститутами Загальної частини, які використовуються при кваліфікації, виділяють: а) кваліфікацію закінченого і незакінченого злочину; б) кваліфікацію співучасті у злочині; в) кваліфікацію множинності злочинів;

за об’єктом кваліфікації виділяють: а) кваліфікацію злочинів; б) кваліфікацію діянь, які визнаються обставинами, що виключають злочинність діяння; в) кваліфікацію посткримінальнрої поведінки.

Зокрема, В.О. Навроцький пише, що обсяг поняття кримінально-правової кваліфікації визначається шляхом поділу цього поняття, в ході якого вказуються окремі види такої кваліфікації. На думку В.О. Навроцького, «найпростішим, і, відповідно, найточнішим і логічно бездоганним є дихотомічний поділ поняття кримінально-правової кваліфікації — двочленний поділ на дві частини, коли обсяг поняття ділиться на два суперечливих поняття (А та не — А). Провівши такій поділ поняття кримінально-правової кваліфікації, отримаємо дві частини — «кваліфікація злочинів» і «кваліфікація не — злочинів» (кваліфікація суспільно небезпечних діянь, які не є злочинами) [1, 9—10].

В.О. Навроцький вважає, що здійснюючи поділ кваліфікації злочинів на види, доцільно керуватися класифікаціями видів злочинів, які містяться у кримінальному законі, враховувати особливості кваліфікації окремих видів злочинів, відображених у нормах чинного кримінального законодавства.

На думку В.О. Навроцького, з якою слід погодитись, перелік підстав поділу кримінально-правової кваліфікації на види і відповідно, видів такої кваліфікації може бути продовжений до безкінечності, але навряд чи є потреба це робити, а важливим є те, що поняття кримінально-правової кваліфікації є складним та багатоаспектним [1, 10—12].

У теорії види (різновиди) кваліфікації злочинів виділяються і за іншими критеріями. Зокрема, С.Д. Шапченко виділяє такі різновиди кваліфікації злочинів: 1) кваліфікація злочинів як специфічна оціночно-пізнавальна діяльність людини; 2) кваліфікація злочинів як юридично значуща дія; 3) кваліфікація злочинів як юридична дія суб’єкта, уповноваженого на її проведення; 4) кваліфікація злочинів як юридична дія уповноваженого суб’єкта, що має кримінально-процесуальний характер; 5) кваліфікація злочинів як юридична дія уповноваженого суб’єкта, що має кримінально-правовий характер [2, 421].

Кваліфікація злочинів у кримінально-правовому значенні — це зафіксований (об’єктивізований, відображений) у процесуальному акті суду (обвинувальному вироку, постанові чи ухвалі) висновок суду (в межах кримінального судочинства) про те, що діяння особи, якому ним давалась оцінка, містить склад злочину, передбаченого в Особливій частині Кримінального кодексу.

Як уже зазначалось, окремі вчені як різновид кримінально-правової кваліфікації (кваліфікації злочинів) виділяють кваліфікацію посткримінальної поведінки.

Ю.В. Баулін, який під кримінально-правовою кваліфікацією розуміє кваліфікацію тільки тих юридичних фактів, які передбачені гіпотезами норм кримінального права, і, залежно від того, який саме з юридичних фактів, що передбачені гіпотезою норми кримінального права, підлягає кваліфікації, виділяє два види кримінально-правової кваліфікації: кваліфікацію злочинів та кваліфікацію посткри-мінальних юридичних фактів. При цьому Ю.В. Баулін зазначає, що і той і інший вид кримінально-правової кваліфікації здійснюється виключно на досудовому слідстві органами, які його провадять — слідчим або прокурором. Ю.В. Баулін також зазначає, що при застосуванні традиційних норм кримінального права, тобто норм, які передбачають покладення кримінальної відповідальності, здійснюється тільки один вид кримінально-правової кваліфікації, а саме — кваліфікація злочинів, а при застосуванні так званих альтернативних норм, що передбачають повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності, здійснюється одразу або з певним розривом у часі обидва названі види кримінально-правової кваліфікації [3, 416].

На думку Ю.В. Бауліна, коли йдеться про застосування нетипових (альтернативних) норм кримінального права, тобто таких що передбачають повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності за вчинений злочин, то застосування їх гіпотез зумовлює кримінально-правову кваліфікацію двох юридичних фактів — власне самого злочину, а також посткримі-нального юридичного факту, з наявністю якого (зокрема, її диспозиція) і пов’язує можливість повного або часткового звільнення від кримінальної відповідальності [3, 414].

Ю.В. Баулін вважає, що хоча кваліфікація діяння на досудовому слідстві за своїми кримінально-правовими наслідками є попередньою, а здійснювана судом при постановленні вироку — остаточною, однак і та і інша залишаються офіційною (позаяк здійснюються від імені держави) кваліфікацією вчиненого особою діяння [3, 411].

На думку Ю.В. Бауліна, у найпершому наближенні під застосуванням гіпотез норм кримінального право розуміється кваліфікація юридичних фактів, передбачених у них, а позаяк основним юридичним фактом, який міститься в гіпотезах норм кримінального права, є правопороджуючий юридичний факт — злочин, то застосування таких гіпотез у першу чергу полягає в кваліфікації злочинів. Таке твердження, вважає Ю.В. Баулін, є практично загальновизнаним у літературі і, на його погляд, не може викликати скільки-небудь серйозних заперечень [3, 412].

Позиція Ю.В. Бауліна побудована (основана) на його концептуальному підході до поняття норм кримінального права та їх застосування: 1) не всі норми, закріплені у КК, є нормами кримінального права, зокрема не є такими конституційно-правові положення про чинність кримінального закону в часі і межі його дії у часі та просторі (статті 4—8), цивільно-правові та адміністративно-правові положення про обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36— 43), адміністративно-правові положення про примусові заходи медичного характеру та примусове лікування (статті 92—96); 2) для з’ясування поняття «застосування норм кримінального права» можуть бути використані лише ті положення КК України, в яких йдеться про застосування кримінального закону в тій частині, в якій він відображає норми кримінального права, і, навпаки, не можуть бути використані ті положення, де йдеться про «застосування примусових заходів медичного характеру», «застосування примусових заходів виховного характеру», «застосування примусового лікування», оскільки застосування цих положень КК не є застосуванням норм кримінального права. Ю.В. Баулін вважає, що «системний аналіз кримінально-правових положень кримінального закону України, в яких йдеться про його застосування, приводить до висновку про те, що шляхом застосування норм кримінального права визначаються, по-перше, злочинність діяння; по-друге — кримінальна відповідальність за його вчинення» [3, 408].

Наведені міркування Ю.В. Бауліна щодо змісту понять «застосування кримінального закону», «кваліфікація злочину» та «кримінально-правова кваліфікація», їх співвідношення та видів кримінально-правової кваліфікації є, на мій погляд, скоріше постановкою проблеми і потребують конкретизації, додаткових аргументів і детальнішого обґрунтування. Тим більше, що позиція Ю.В. Бауліна з окремих питань є суперечливою, недостатньо чіткою і однозначною, а їх розгляд — певною мірою незавершеним.

По-перше, Ю.В. Баулін не дає власного визначення понять «кваліфікація злочинів» та «кримінально-правова кваліфікація» у їх «класичному», «традиційному», «власному» розумінні, не визначає їх співвідношення.

По-друге, Ю.В. Баулін говорить про кримінально-правову кваліфікацію юридичних фактів, а не про кримінально-правову кваліфікацію діяння особи як злочинного — кваліфікацію злочинів, розглядаючи останню як один із видів кримінально-правової кваліфікації. Очевидно, що при кримінально-правовій оцінці посткримінальної поведінки особи для її врахування при застосуванні окремих інститутів кримінального законодавства (звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від відбування покарання та ін.), оцінка вчиненого особою діяння з позиції наявності чи відсутності в ньому складу злочину, тобто «власне» кваліфікація злочину, ні судом, ні іншим органом, зокрема Президентом України при застосуванні помилування, не здійснюється і не може здійснюватись, оскільки вона вже зафіксована у відповідному процесуальному акті, зокрема у обвинувальному вироку суду, який набрав законної сили, і не може бути змінена, за винятком випадків застосування нового кримінального закону, який має зворотню силу.