По-третє, не всі види звільнення від кримінальної відповідальності (як загальні, так і передбачені статтями Особливої частини КК) обумовлюються пост-кримінальною поведінкою особи, яка вчинила злочин. Зокрема, підставами звільнення від кримінальної відповідальності в порядку, передбаченому ст. 48 КК, є втрата діянням, вчиненим особою, суспільної небезпечності, та втрата самою особою суспільної небезпечності, а підставою звільнення від кримінальної відповідальності в порядку, передбаченому ст. 49 КК, є закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. Частиною 3 ст. 369 КК передбачені дві підстави звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка дала хабар: 1) встановлення факту, що стосовно особи мало місце вимагання хабара, та 2) добровільна заява особи, яка дала хабара, про факт давання нею хабара. Перша із названих підстав жодним чином не пов’язана із оцінкою посткримінальної поведінки особи, яка вчинила давання хабара.

По-четверте, вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності та при виконанні спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину, у випадках, передбачених КК, згідно зі ст. 66 є обставинами, які пом’якшують покарання, а тому суд зобов’язаний дати кримінально-правову оцінку вчиненим особою діям як таким, що вчинені в стані крайньої необхідності, але з перевищенням її меж, чи вчиненим при виконанні спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, тобто за наявності обставин, які законодавцем визнаються обставинами, що виключають злочинність діяння.

Зверну увагу ще на декілька моментів. Якщо при першому виді кримінально-правової кваліфікації, яку виділяє Ю.В. Баулін, кримінально-правова оцінка як діяння, що містить склад злочину, здійснюється органами досудового слідства, то ці органи жодним чином не причетні до вирішення питання про застосування ст. 81 КК, тобто до вирішення питання про застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Крім того, Ю.В. Баулін, з одного боку, категорично стверджує, що обидва види кримінально-правової кваліфікації, які ним виділяються, здійснюються органами досудового слідства, тобто суб’єктами кримінально-правової кваліфікації визнає лише слідчого та прокурора, а також до вирішення питань щодо застосування статей 82, 83, 84 (ч. 2), 91 КК та застосування амністії до осіб, засуджених за вчинення злочину, вирок щодо яких набрав законної сили, та застосування помилування, а, з другого боку, пише, що така кваліфікація здійснюється і судом, зокрема при застосуванні ст. 81 КК: «зрозуміло, що кваліфікація кожного з названих юридичних фактів (вчинення злочину та посткри-мінальна поведінка засудженого під час відбування покарання — доведення виправлення сумлінною поведінкою і ставленням до праці — П.А) здійснюється з розривом у часі. Перший з них одержить кваліфікацію при винесенні судом обвинувального вироку (тобто кваліфікація здійснюється судом — П.А), другий — тільки через певний час, при винесенні постанови про умовно-дострокове звільнення від покарання. Причому, як правило, кваліфікацію першого та другого юридичних фактів здійснюватимуть різні суди» [3, 416].

Другим видом кримінально-правової кваліфікації Ю.В. Баулін називає кваліфікацію посткримінальних юридичних фактів — посткримінальної поведінки особи, яка вчинила злочин, тобто поведінку особи після вчинення нею злочину, яка впливає на застосування окремих інститутів кримінального права. Прикладом такої кваліфікації, на думку Ю.В. Бауліна, є врахування (оцінка) судом поведінки засудженого (як сумлінної чи несумлінної) та його ставлення до праці, які в сукупності свідчать про його виправлення, яке є підставою застосування до нього умовно-дострокового звільнення від покарання в порядку, передбаченому ст. 81 КК. Проте поведінка засудженого є також підставою застосування до нього ст. 82 КК, якою передбачається можливість заміни особам , що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням у разі, якщо засуджений став на шлях виправлення. У даному ж випадку мова не йде про повне або часткове звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Крім того суд повинен давати кри­мінально-правову оцінку посткримінальної поведінки особи для врахування її як обставини, що пом’якшує покарання: 1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК); 2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (п. 2 ч. 1 ст. 66 КК); 3) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину (п. 21 ч. 1 ст. 66 КК). За наявності хоча б двох із перерахованих обставин суд на підставі ч. 1 ст. 69 КК може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі або перейти до іншого, більш м’якого виду покарання, а за наявності обставин, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст.66 КК, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати, згідно зі ст. 691 КК, двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК.

Зазначені у пунктах 1, 2, 21 ч. 1 ст. 66 КК обставини, залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину, можуть бути або підставами застосування однієї із норм, що передбачають повне звільнення від кримінальної відповідальності, або ж підставами призначення меншого за розміром покарання при визнанні їх обставинами, що пом’якшують покарання, або ж підставами призначення основного покарання нижче від найнижчої межі, чи іншого, більш м’якого виду покарання, або ж впливати на розмір покарання, який не може бути перевищений, або ж бути підставою непризначеня додаткового покарання, що передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК як обов’язкове, згідно з ч. 2 ст. 69 КК.

Ю.В. Баулін пише, що «кваліфікація кожного з названих юридичних фактів здійснюватиметься з розривом у часі. Перший з них одержить кваліфікацію при винесенні судом обвинувального вироку, другий — тільки через певний час при винесенні постанови про умовно-дострокове звільнення від покарання… Однак такий механічний часовий розрив двох кваліфікацій не заперечує того, що здійснена раніше кваліфікація злочину має своє значення при застосуванні норми про часткове звільнення від кримінальної відповідальності (умовно-дострокове звільнення від покарання). Адже для того, аби застосувати таку норму, суд повинен встановити, що вчинений злочин кваліфіковано саме так, як того вимагає передумова такого звільнення» [3, 416].

Вирішуючи питання про можливість застосування до особи, яка відбуває пока-рання, зазначене у ч. 1 ст. 81, а щодо особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 107 КК), суд, який вирішує питання про можливість умовно-дострокового звільнення особи від відбування покарання на підставі ст. 81 чи ст. 107 КК, не здійснює кваліфікації першого юридичного факту — вчиненого особою злочину, оскільки така оцінка уже здійснена іншим судом у обвинувальному вироку, винесеному ним, який набрав законної сили. І така оцінка не може бути змінена чи (кваліфікована інакше) судом, який дає оцінку (кваліфікує) другий юридичний факт.

В цілому позиція Ю.В. Бауліна, незважаючи на певну суперечливість окремих її положень, недостатню аргументацію окремих висновків та неповноту розгляду окремих її аспектів, заслуговує на увагу, зокрема щодо виділення поняття «кримінально-правова кваліфікація» в широкому розу-мінні — як оцінки певної поведінки особи (вчиненого нею діяння та посткримінальної поведінки) при застосуванні кримінально-правових норм, яка (поведінка) є юридичним фактом, що має кримінально-правове значення. Однак в такому широкому розумінні поняття «кримінально-правова кваліфікація» включає в себе, на мій погляд, не лише кримінально-правову кваліфікацію вчиненого особою діяння як злочину та кримінально-правову оцінку посткримінальної поведінки особи після вчинення злочину (як до, так і після винесення вироку), а також і поведінку особи під час вчинення діяння, яке може містити як фактично, так і формально склад злочину.

В.О. Навроцький також говорить про кваліфікацію посткримінальної поведінки, зазначаючи, що в цілому ряді випадків пост кримінальна поведінка сама підлягає кримінально-правовій кваліфікації, яка тягне для особи, дії якої кваліфікуються, як позитивні, так і негативні наслідки [1, 370]. В.О. Навроцький вважає, що чинний КК істотно розширив (порівняно з КК України 1960 р.) коло випадків, коли посткримінальна поведінка враховується при кваліфікації дій особи, яка вчинила злочин. В обґрунтування цього висновку В.О. Навроцький пише: «Досить сказати, що більш ніж вдвічі збільшилась кількість норм, які регламентують звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з позитивною посткримінальною поведінкою. Разом з тим законодавча регламентація посткримінальної поведінки КК далеко не завжди досконала, що утруднює застосування відповідних кримінально-правових норм, визначення їх співвідношення із суміжними … Аналіз питань кваліфікації посткримінальної поведінки становить теоретичний і практичний інте­рес, хоча пов’язаний із певними труднощами» [1, 370].

З останнім твердженням В.О. Навроцького, а саме що аналіз питань пост кри­мінальної поведінки особи становить теоретичний і практичний інтерес, слід погодитись, оскільки її характер та зміст може впливати (і фактично впливає) на диференціацію кримінальної відповідальності винної особи — особи, яка визнана такою, що вчинила діяння, яке містить склад злочину —, бути підставою (умовою) звільнення особи від кримінальної відповідальності, застосування до особи акту амністії чи помилування чи застосування до особи примусових заходів виховного характеру.

Проте не можна погодитись із загальним висновком В.О. Навроцького про існування інституту (здійснення) кримінально-правової кваліфікації пост-кримінальної поведінки, враховуючи саме поняття кримінально-правової кваліфікації, оскільки сама оцінка посткримінальної поведінки особи здійснюється не з позиції встановлення наявності чи відсутності в такій поведінці складу злочину, а з позиції її врахування щодо можливості/неможливості застосування до особи певних інститутів Загальної частини КК, чи норм про звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених у статтях Особли-вої частини КК.

Статтею 135 КК передбачена відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів для самозбереження внаслідок безпорадного стану у разі, якщо той, хто залишив без допомоги, сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан. Поставлення особи в небезпечний для життя стан може бути доволі часто наслідком її діяння, яке містить самостійний склад злочину, наприклад бути наслідком вчинення особою порушення пев-них правил, зокрема порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керувала транспортним засобом (ст. 286 КК). Проте у цьому разі поведінка особи після вчинення нею певного злочину оцінюється з позиції наявності чи відсутності в такій поведінці складу іншого злочину, а саме злочину, склад якого передбачено ст. 135 КК, оскільки кримінальний закон, передбачивши відповідальність за зазначений вид завідомого залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані, тим самим поклав на особу, яка поставила своїми діями іншу особу в небезпечний для життя стан (незалежно від того, протиправні чи ні такі дії), надати допомогу такій особі.