248 Т.С. КоханюкСИСТЕМНИЙ ПІДХІД У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ТА СИСТЕМНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

З’ясовується системність кримінального закону, розглядають­ся можливості використання системного підходу для узгодження кримінального закону із чинним законодавством.

Ключові слова: законодавча техніка, система законодавства, системний підхід, системність, юридична конструкція.

Постановка проблеми. Як відомо, систематизація криміналь­ного законодавства Радянського Союзу зводилася в основному до при­ведення в узгоджену систему чинних кримінальних кодексів союзних республік [1, с 106]. Хоча питанням системності положень Криміна­льного кодексу приділено багато уваги, проте беззаперечною є наяв­ність багатьох прогалин у кримінально-правовій науці, над якими ще необхідно працювати. Так, зокрема С. Шапченко виділив такі момен­ти, де можна і потрібно здійснювати узгодження: 1) у межах окремих статей КК, їх окремих частин, пунктів чи приміток; 2) окремого інсти­туту Загальної частини КК (співучасть у злочині, множинність злочи­нів та ін.); 3) окремого розділу Особливої частини КК; 4) декількох інститутів Загальної частини; 5) деяких розділів Особливої частини КК; 6) Загальної частини загалом; 7) Особливої частини загалом; 8) Загальної та Особливої частини КК загалом [2, с 19-20]. Цей же науковець зауважує, що об’єктом узгодження можуть бути будь-які «фрагменти» КК - назви розділів, статей, зміст окремих статей, їх окремих частин, пунктів та приміток. Метою таких дій є усунення суперечностей між такими «фрагментами», подолання їх неповноти та інших проявів несистемності. Крім того, на думку П. Андрушко, необхідне узгодження положень проектів законів про внесення змін і доповнень у КК, обумовлених необхідністю імплементації в національне кримінальне законодавство положень міжнародних договорів (конвенці

й), згоду на які надано законодавчим органом шляхом їх ратифікації, а також узгодження положень КК, які є в його статтях з бланкетною диспозицією, з положеннями базового (регулятивного) законодавства, яким визначається правомірність або неправомірність тих чи інших дій, відповідальність за незаконне вчинення яких передбачена відповідними статтями КК, і, насамперед, узгодження вживаної термінології [3, с. 31].

Стан дослідження. Науковці завжди приділяли багато уваги вивченню проблематики, пов’язаної із системою законодавства та його системністю. Саме системний підхід досить активно використувався при проведенні фахових досліджень. Однак, як встановив Б. Ганьба, в 60–80-х рр. ХХ ст. до цього напряму науковий інтерес став поступово спадати. Про це свідчить той факт, що у спеціальних виданнях майже не публікувалися наукові праці з цієї проблематики [4, с. 41]. Тепер цікавість до згаданого напряму, зокрема в кримінальному праві, відновлюється. Як приклад – проведення другою Російського конгресу кримінального права, що відбувся 31 травня – 1 червня 2007 р. На цьому представницькому форумі обговорювалася тема «Системність в кримінальному праві». Сьогодні особливо активно у цій галузі працюють Ю. Власов, Т. Подковенко, С. Полєніна та ін. Проблемі системного підходу у праві, у т. ч. кримінальному, присвятили праці А. Безверхов, О. Бойко, І. Бокова, Б. Ганьба, Л. Тіунова. Цікаві публікації про системність права належать П. Агапову, Н. Криловій, С. Шапченку.

У цьому контексті нашою метою є обґрунтування проблеми системного узгодження КК України із чинним законодавством (та й із нормами самого кодексу), оскільки від цього залежить не тільки якість кримінального закону, а й його стабільність.

Виклад основних положень. На думку А. Безверхова, поняття «системність» в кримінальному праві належить до числа багатозначних, оскільки має різне тлумачення. В законотворчому аспекті «системність» виступає як одна з основних вимог до кримінального права і принципів побудови кримінального законодавства. З огляду на правозастосування «системність» – один із способів роз’яснення сенсу і змісту кримінально-правової норми шляхом зіставлення її з іншими нормами кримінального права або нормами іншої галузевої приналежності. З науково-філософської позицїї «системність» можна розглядати як один із видів методологічного підходу до вивчення кримінально-правових явищ, в основі якого лежить розуміння відповідної галузі права і законодавства як цілісної системи [5, с 51].

Системний підхід як один із загальнонаукових методів пі­знання дійсності досить широко використовувався ще в радянській юридичній науці, оскільки завдяки йому можна досить повно відо­бражати взаємозв’язки явищ та предметів у суспільстві, їх взаємний вплив. Як зазначає Л. Тіунова, необхідність у цьому підході вини­кає у зв’язку із потребою у комплексному вдосконаленні соціаль­них процесів і механізмів. Виникає необхідність переходу від сис­темних досліджень окремих феноменів правової матерії до осяг­нення механізмів їх взаємодії, розкриття складних процесів на основі аналізу їх структури [6, с 46].

Окремої уваги у рамках систематизації КК заслуговує питання термінології кримінального закону. Цьому напряму З. Тростюк при­святила наукове дослідження понятійного апарату Особливої частини КК України [7, с 114]. Висновки, зроблені в цій монографії, що сто­суються кримінально-правової термінології нам близькі за своєю сут­тю. Слід виділити кілька ознак, які можна вважати базовими під час здійснення систематизації норм кримінального закону, а саме: 1) кримінально-правовий термін має бути однозначним; одному кри­мінально-правовому поняттю має відповідати один кримінально-правовий термін, і навпаки, різні поняття та категорії повинні познача­тися різними кримінально-правовими термінами; 2) кримінально-правовий термін відрізняється стійкістю; якщо законодавець визнав за необхідне ввести певний кримінально-правовий термін, він повинен послідовно використовуватися у всьому тексті Особливої частини КК; 3) для кримінально-правового терміна є характерною системність, тоб­то взаємозв’язок з іншими термінами термінологічної системи Особ­ливої частини КК [7, с 16].

П. Андрушко вважає, що показником досконалості закону ви­ступає дотримання техніки конструювання правових норм, а саме не­обхідно, щоб: 1) терміни, що використовуються для позначення одного й того ж явища в різних галузях права та в межах однієї галузі права були однаковими; 2) термін відповідав змісту того явища, яке він по­значає [8, с 9]. Видається, що ці положення доцільно застосовувати до такого засобу законодавчої техніки як термінологія, а не до юридичної конструкції, бо вона виступає певною ідеальною моделлю норми (зокрема норми кримінального закону), що допомагає надавати праву логічний завершений характер.

На основі висновків Ж. Дзейка, коли йдеться про ймовірні помилки при застосуванні правил і засобів законодавчої техніки, які стосуються їх змісту, можна зауважити, що негативний вплив на системне тлумачення законодавства (зокрема кримінального закону) мають такі дії: 1) неврахування змістовних зв’язків із законами, які лише передбачається створити; 2) недотримання правил логіки при створенні та систематизації законів (визначеність, послідовність, несуперечливість та ін.); 3) невжиття дій щодо зведення до мінімуму прогалин у регулюванні суспільних відносин у законах (створення неповних юридичних конструкцій норм права тощо); 4) відсутність дій спрямованих на досягнення єдності загального і більш конкретного в нормах права; 5) недотримання правил і засобів конструювання взаємозв’язків між законами та підзаконними нормативними актами при їх створенні та систематизації (конкретизації, деталізації тощо) та ін [9, с. 32–33]. Коли ж йдеться про законодавчу техніку КК України, її якісні параметри, то П. Андрушко зазначив: «Остаточний варіант проекту КК термінологічної експертизи Інституту української мови НАН України не проходив і об’єктивно не міг пройти, оскільки він був остаточно схвалений 3 квітня 2001 р., а вже 5 квітня був прийнятий Верховною Радою України як закон». Також не проводилась правова експертиза тексту його остаточного варіанту, яку б могло провести Головне науково-експертне управління апарату Верховної Ради України [8, с. 6–7].

Як слушно зазначає О. Черданцев, право – елементарно автономна система. Кожному її блоку (елементу) – галузі права відповідають основні ознаки системи загалом. Кожен блок, у свою чергу, є системою (підсистемою) елементів. Щоб ця чи інша сукупність об’єктів могла бути системою, необхідна наявність системоутворюючих зв’язків. Системність норм права полягає в тому, що вони тісно між собою пов’язані, регулюють суспільні відносини у взаємодії з іншими нормами, доповнюють одна одну в процесі регулювання. Ніякі суспільні відносини не регулюються якоюсь окремо взятою нормою права, а завжди тільки в їх сукупності. Ніяка норма права сама по собі не мо-же здійснити належного регулюючого впливу на суспільні відносини. Ці властивості норм права необхідно враховувати у разі їх тлумачення і застосування [10, с. 48].

На основі проведених досліджень О. Бойко відзначає, що категорія «система» і її тлумачення юристами викликали постійні дискусії у правознавстві при обговоренні проблем «системи радянського пра­ва» (1938-40 рр., 1956 р., 1982 р.), проте особливого наближення до загальнонаукового, філософського розуміння поняття системи не від­булося. У навчальній і науковій літературі і досі поширена думка, згі­дно з якою система права ототожнюється з її будовою, тобто структу­рою [11, с 74]. Н. Бокова визначає систему кримінального закону як складну і динамічну сукупність інститутів, норм, зумовлену політич­ними та економічними потребами суспільства, що склалися, принци­пами кримінальної політики, основами криміналізації та декриміналізації, педалізації і депеналізації [12, с 76].