150 В.М. БурдінПСЕВДОНЕОСУДНІСТЬ – ЗЛОЧИН SUI GENERIS

Аналізується кримінально-правове значення добровільного при­ведення особою себе у стан, в якому втрачається можливість забез­печувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою.

Ключові слова: злочин, контроль, осудність, психічні розлади, неосудність.

Постановка проблеми. Розглядаючи проблеми осудності та не­осудності, не можемо не враховувати багатофакторність впливів на пси­хічну діяльність людини, а отже, і на її можливість забезпечувати свідо­мо-вольовий контроль за своєю поведінкою. Саме через призму багато-факторності впливів на психічну діяльність необхідно розглянути проблему, яка стосується кримінальної відповідальності тих осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані, коли вони не могли забез­печувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, якщо у такому стані вони опинилися з власної волі. Ця проблема в науковій літературі, як правило, розглядається у контексті дослідження кримінальної відпо­відальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння [1, с. 80; 2, с. 183–184]. Такому певною мірою звуженому науковому підходу до означеної про­блеми сприяло і кримінальне законодавство, яке в різні періоди акцентувало увагу саме на особливостях кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння [2, с 35–43]. Звісно, що втрата свідомо-вольового контролю особою за своєю поведінкою внаслідок вживан­ня психоактивних речовин є одним із найбільш поширених випадків, які найчастіше зустрічаються у побуті, а тому природно, що саме цим випа­дкам приділяється найбільше уваги і з боку науковців, і з боку законода­вця. Очевидно, така ситуація виходить далеко за межі проблем, які сто­суються особливостей кримінальної відповідальності за злочини, вчине­ні в стані сп’яніння, хоч і перетинається з ними [3, с 18].

"text-align: justify">Стан дослідження. Вчені пропонували різне вирішення цього питання. Так, на думку Л.М. Балабанової, доцільно доповнити КК по­ложенням, згідно з яким правила про неосудність не повинні застосо­вуватися в тих випадках, коли особа свідомо привела себе будь-яким способом у стан, в якому не змогла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, з метою вчинення у такому стані зло­чину [4, с 247-248]. Р.І. Міхєєв вважає, що положення про неосудність не повинні застосовуватися до тих осіб, які привели себе до такого стану з власної волі, не залежно від наявності мети вчинити у такому стані злочин. При цьому для позначення такого стану він запропонував використовувати особливий термін «псевдонеосудність» [5, с 73-74]. Фактично аналогічну по суті позицію займають А.О. Габіані та І.Ф. Случевський [6, с 78; 7, с. 460-461].

Розглядаючи це питання в контексті так званої «спеціальної неосу­дності», більшість науковців, незважаючи на різні погляди щодо правової природи «спеціальної неосудності», по суті, практично одностайні у під­ходах до його вирішення. Одним із перших, хто чітко сформулював вирі­шення цього питання у контексті дослідження проблем «спеціальної неосудності», був Р.І. Міхєєв. На його думку, коли особа, не знаючи про свою психофізіологічну неповновартість, обіймає місце спеціального суб’єкта та внаслідок своїх суб’єктивно обмежених можливостей не вико­нує покладених на неї обов’язків, заподіює тим самим істотну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони, питання про її кримінальну від­повідальність повинно вирішуватися з урахуванням суб’єктивного крите­рію необережності. Проте, коли особа, яка не досягла певного віку, чи знає про вади свого здоров’я, обманним шляхом влаштовується на відпо­відну роботу, питання про її кримінальну відповідальність у відповідних випадках, як вважає науковець, повинно вирішуватися на загальних під­ставах. Адже звільнення таких осіб від кримінальної відповідальності створювало би для них привілей безкарності [8, с 110-111, 144].

На думку П.П. Андрушка, у тих випадках, коли особа заподіяла шкоду при виконанні своїх професійних та службових функцій внаслі­док психофізіологічних особливостей її особи, про що вона не знала, то кримінальна відповідальність такої особи виключається через відсут­ність вини. Якщо ж особа, виконуючи певні функції, знає про недостат­ню свою професійну підготовленість або про свою професійну неприда­тність, то кримінальна відповідальність повинна наставати або за про­фесійну (службову) недбалість, або за поставлення в небезпеку життя та здоров’я громадян [9, с. 22–23]. В.І. Морозов та Ю.С. Коткова вважають, що такі винятки повинні стосуватися лише тих випадків, коли екстрема­льна ситуація або нервово-психічні перенавантаження виникли через протиправну поведінку особи, яка заподіла шкоду [10, с. 58–59].

Задля справедливості слід відзначити, що подібні пропозиції вче­них не є новими для теорії кримінального права та кримінального зако­нодавства. Так, ще у позаминулому столітті аналогічні пропозиції щодо вирішення розглядуваної проблеми, які, по суті, оформилися у теорію actio libera in causa, висловлювали А.О. Кістяківський, М.Д. Сергієв-ський [11, с. 455–459; 12, с. 238–239]. У радянський період ця теорія у вирішенні питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчине­ні в стані сп’яніння, чітко простежувалася у КК УРСР 1922 р. та КК УРСР 1927 р. Істотні положення цієї теорії увійшли до ст. 12 Основ кримінального законодавства Союза РСР та Союзних Республік 1958 р., ч. 1 ст. 14 КК УРСР 1960 р., а також до ст. 21 КК України 2001 р.

Треба відзначити, що глибокі коріння має не тільки аргумента­ція доцільності існування цієї теорії, а й критичні зауваження проти неї. Адже незважаючи на всю зовнішню простоту та доступність аргу­ментації на її користь з погляду побутової, так званої «житейської му­дрості», вона має низку суттєвих недоліків з позицій теорії криміналь­ного права. Одним із перших висловив критичні зауваження М.С. Та-ганцев. Серед сучасних українських вчених аргументовані заперечення наводить А.О. Пінаєв. Узагальнюючи критичні зауваження М.С. Таганцева та А.О. Пінаєва, можна вказати на такі її недоліки:

– по-перше, сам по собі факт доведення особою себе до стану, в якому вона втрачає можливість забезпечувати свідомо-вольовий конт­роль за своєю поведінкою, в тому числі і внаслідок вживання різного роду психоактивних речовин, не є злочином, а тому говорити про мо­жливість встановлення вини щодо цього факту неправомірно; поведін­ка незлочинного характеру (наприклад, вживання алкоголю навіть у великих дозах), яка передує цьому діянню, не входить у структуру складу злочину як його ознака чи елемент і тим більше не є самостій­ною підставою кримінальної відповідальності [13, с 99];

- по-друге, для встановлення умислу необхідно довести, що осо­ба під час вчинення діяння усвідомлювала його суспільно небезпечний характер та передбачала його суспільно небезпечні наслідки, що ви­ключається, коли вона перебувала в стані, в якому втратила можли­вість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою; особа може заздалегідь все продумати для вчинення злочину, але зго­дом через свідомо-вольового контролю за своїми діяннями вона під час безпосереднього їх вчинення вже не може усвідомлювати їх для того, щоб реалізувати свої наміри. Таким чином, ставити у вину вчинене в та­ких випадках означало б фактично притягувати до кримінальної відпові­дальності особу лише за сам задум, за її наміри [14, с 128-129]. Аналогіч­на ситуація має місце і при необачному доведенні себе до такого стану, адже особа далеко не завжди може чітко визначити ту межу, за якою та­кий стан стає для неї та для оточення небезпечним; з іншого боку, для відповідальності за необережність необхідно передбачення не злочинної діяльності взагалі, а певного злочинного діяння [15, с 496–497].

Отже, незважаючи на прийнятність та зручність з практичної точки зору теорії actio libera in causa її ахіллесовою п’ятою залишаєть­ся неузгодженість з принципом кримінальної відповідальності за наяв­ності вини. І як не намагаються її прихильники обґрунтувати збере­ження цього принципу, очевидно, що встановити вину що до суспільно небезпечного діяння, яке було вчинено за відсутності свідомо-вольового контролю особи за цим діянням, неможливо.

Слід відзначити, що в окремих випадках вчені відверто визнають, що законодавець допускає випадки об’єктивного ставлення у вину і навіть намагаються обґрунтувати доцільність такого законодавчого підходу [16, с 126-127]. Ми не можемо погодитися з такою позицією вчених. Адже системність права не дозволяє допускати існування якихось винятків сто­совно дії одного із фундаментальних кримінально-правових принципів -кримінальної відповідальності за наявності вини, незважаючи на те, що з практичної точки зору такий підхід є цілком прийнятним. Очевидно, ви­рішення питання про кримінальну відповідальність особи не залежно від різного роду обставин, які впливали на її інтелектуально-вольову діяль­ність, повинно відбуватися з урахуванням дії цього принципу.

З огляду на викладене нам видається, що правильно підходять до ви­рішення означеної проблеми ті вчені, які пропонують передбачити кримі­нальну відповідальність за сам факт приведення себе до стану, в якому особа втрачає можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою [17, с. 121]. На наш погляд, саме таке вирішення цієї проблеми передбачає збереження принципу кримінальної відповідальності за наявно­сті вини, не допускаючи об’єктивного ставлення. Особа не може підлягати кримінальній відповідальності за суспільно небезпечне діяння, вчинене в стані, коли вона не могла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за сво­єю поведінкою, проте особа може і повинна у таких випадках відповідати за сам факт приведення себе до такого стану.

Виклад основних положень. Взагалі проблема обґрунтування необхідності встановлення кримінальної відповідальності за сам факт приведення себе у стан, в якому особа втрачає можливість забезпечу­вати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, тісно пов’язана, на наш погляд, з проблемою конструювання складів злочинів, які в літературі прийнято називати «деліктами створення небезпеки». Нау­ковцями вже давно обґрунтовується необхідність створення криміна­льно-правових норм, в яких би встановлювалася кримінальна відпові­дальність за сам факт створення небезпеки [18, с. 56–57].

На сьогодні законодавець поширює ст. 21 КК України, яка, без­перечно, стосується випадків повного сп’яніння, коли особа втрачає мо­жливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведін­кою, лише на стан сп’яніння. Проте таке законодавче рішення, незважа­ючи на усі його недоліки, є ще і непослідовним. Адже бувають випадки, коли особа добровільно приводить себе в стан, в якому вона втрачає можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведін­кою, який не можна вважати сп’янінням. Наприклад, вживаючи снодійні препарати або свідомо провокуючи у себе психічний розлад, особа може привести себе до такого стану, коли втрачає можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. З огляду на викладене, на наш погляд, доцільно було б у КК України передбачити окремі скла­ди злочинів, які були б пов’язані зі створенням небезпеки у зв’язку із приведенням себе у стан, коли особа не може забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою.