Саме такий підхід до вирішення вказаної проблеми буде максима­льно узгоджуватися з принципом винної відповідальності. Особа буде підлягати кримінальній відповідальності за те, в чому вона винна – дове­дення себе до стану, в якому вона втрачає свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями. Справа в тому, що, як нам видається, законодавець на­магається посилити кримінальну відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння, саме в зв’язку з тим, що в такому стані особа становить підвищену небезпеку для оточення через послаблення або втрату внутрі­шнього свідомо-вольового контролю за своєю поведінкою. Від людини в такому стані можна очікувати будь-якої поведінки. Недаремно ж, коли назустріч йде сильно п’яна людина, більшість із нас намагаються уникну­ти зустрічі із нею і переходять на іншу сторону вулиці.

З урахуванням викладеного нам видається, що в цьому відно­шенні правильно вирішується питання про кримінальну відповідаль­ність осіб, які привели себе до стану, в якому втратили можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою в КК ФРН. Так, в § 323-а КК ФРН вказано, що злочином визнається умисне чи з необережності приведення себе до стану повного сп’яніння за до­помогою одурманюючих речовин, якщо в такому стані особа вчиняє інший злочин, за який не може бути притягнута до кримінальної від­повідальності тільки тому, що в її діянні немає вини. На наш погляд, аналогічно має вирішуватися і питання про кримінальну відповідаль­ність за вчинення суспільно небезпечного діяння, коли особа не могла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, якщо такий стан виник з інших причин.

Якщо обґрунтовувати встановлення кримінальної відповідально­сті за сам факт приведення особою себе до стану, коли вона втратила можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведін­кою, і, перебуваючи в якому вона вчинила суспільно небезпечне діяння, з урахуванням критеріїв криміналізації, то треба відзначити таке:

по перше, коли особа доводить себе до стану, в якому втрачає можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю пове­дінкою, і, перебуваючи в такому стані, вчиняє суспільно небезпечне діяння, то це, на наш погляд, свідчить як про суспільну небезпеку ді­янь, які вона вчинила для приведення себе до такого стану, так і про суспільну небезпеку такої особи;

по-друге, враховуючи збільшення кількості населення, яке вживає різного роду психоактивні речовини, випадки вчинення суспільно небез­печних діянь в стані, коли особа втратила можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, досить поширені;

по-третє, на сьогодні у випадку вчинення суспільно небезпеч­ного діяння в стані, коли особа не могла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, в якому вона опинилася з влас­ної волі, в тому числі і в результаті добровільного вживання психоактивних речовин, до особи не може бути застосовано взагалі жодних кримінально-правових заходів впливу; адже зрозуміло, що в таких випадках встановлення вини щодо вчиненого суспільно небезпечного діяння буде неможливим;

по-четверте, життя в сучасному суспільстві вимагає від будь-якої особи постійного контролю за своєю поведінкою; як видається, наявність загрози притягнення до кримінальної відповідальності за сам факт приведення себе до стану, коли особа втрачає можливість забез­печувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, або не уник­нення такого стану з урахуванням того, що в такому стані особа стає неконтрольованою і може вчинити суспільно небезпечне діяння, буде сприяти підвищенню внутрішнього контролю людини за своєю пове­дінкою особливо під час вживання нею різних психоактивних речовин. Такий підхід до вирішення питання про кримінальну відповідаль­ність осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані, коли вони втратили можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, на наш погляд, повністю узгоджується з принципом криміна­льної відповідальності за наявності вини. Водночас, він потребує певного уточнення щодо тих випадків, коли особа свідомо використовує стан втрати нею свідомо-вольового контролю для вчинення злочину. Йдеться про випадки, коли особа, опиняючись у такому стані, все ж усвідомлює механізм заподіяння нею шкоди об’єктам кримінально-правової охорони, незважаючи на фактичну втрату нею свідомо-вольового контролю. Так, ще М.С. Таганцев зазначав, що стан повного сп’яніння не може бути під­ставою виключення відповідальності при бездіяльності у тих випадках, коли особа, перебуваючи в такому стані, не виконує певного обов’язку [14, с. 137]. Наприклад, охоронець приводить себе до такого стану для того, щоб інша особа мала можливість викрасти майно, а сам охоронець мав можливість послатися на стан повного сп’яніння як на обставину, що виключатиме його вину, а отже, і відповідальність. Або коли лікар, усві­домлюючи, що йому незабаром необхідно буде робити операцію хворому, приводить себе до аналогічного стану. На думку вчених, у таких випадках до уваги необхідно брати те, чи усвідомлювала особа в момент приведен­ня себе у такий стан, в якому вона не матиме можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, необхідність вчинення нею певних дій в недалекому майбутньому, коли вона ще буде перебувати у такому стані. Коли особа усвідомлює це і свідомо доводить себе до та­кого стану, вона повинна відповідати за невиконання в такому стані свого обов’язку. У тих випадках, коли особа привела себе в такий стан до вини­кнення обов’язку бути обачною, вона не повинна підлягати кримінальній відповідальності [1, с. 123].

Ми цілком погоджуємося з розглянутою позицією вчених. Що­правда, на наш погляд, наведені аргументи з певними уточненнями можуть бути використані для обґрунтування кримінальної відповіда­льності особи не тільки за бездіяльність, а й за дії, вчинені у стані, ко­ли особа втрачає можливість забезпечувати свідомо-вольовий конт­роль за своєю поведінкою. З першого погляду може видатися, що ми пропонуємо застосовувати той підхід, який вище критикували. Йдеть­ся про встановлення вини наперед щодо нейтральної з позицій кримі­нального права поведінки особи. Але це не зовсім так. Тут необхідно нагадати момент, коли відбувається вирішення питання про осудність особи, а отже і питання про встановлення вини. Розглядаючи цю про­блему, ми обґрунтовували, що таким моментом є початок вчинення суспільно небезпечного діяння [19, с 92-93]. Наприклад, якщо особа з метою позбавити життя потерпілого дала йому отруту, яка має подіяти через кілька днів, то вирішення питання про її осудність і вид вини має відбуватися саме на той момент, коли потерпілому була введена отрута. Механізм заподіяння шкоди об’єктам кримінально-правової охорони може бути розтягнутий у часі, як це має місце у наведеному при­кладі. При цьому для вирішення питання про осудність особи і встано­влення її вини зовсім не обов’язково, щоб особа зберігала можливість контролювати вже незалежний від неї об’єктивний розвиток причин­ного зв’язку. Для цього цілком достатньо, щоб вона на момент так би мовити запуску цього злочинного механізму усвідомлювала його роз­виток та значення своєї поведінки у цьому причинному ланцюгу.

Таким чином, у випадку вчинення особою суспільно небезпечного діяння в стані, в якому вона не могла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, особа не буде підлягати кримінальній від­повідальності за вчинене у такому стані діяння оскільки в іншому випадку це суперечило б принципу суб’єктивного ставлення у вину. Адже в тако­му випадку щодо вчинюваного особою діяння неможливо встановити жодного виду вини - вона є неосудною. Проте, у таких випадках особа повинна підлягати кримінальній відповідальності за те, що опинилася в такому стані з власної волі. Іншими словами той факт, що особа опинила­ся з власної волі в стані, коли вона втратила можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, необхідно розглядати як злочин sui generis. Встановлення вини в цьому випадку повинно відбува­тися щодо діяння особи, яке обумовило такий її стан. Ми вже вказували, що, враховуючи багатофакторність впливів на інтелектуально-вольову діяльність особи, можливі різні варіанти потрапляння нею у такий стан.

Так, зокрема, особа може власними діями привести себе до такого стану, наприклад, внаслідок вживання психоактивних речовин, або не вжити відповідних заходів для того, щоб уникнути впливу на себе різного роду обставин, які спричиняють такий стан особи (наприклад, пасажир марш­рутного таксі при різкому гальмуванні свідомо не тримався за поручень). Криміналізація таких діянь і одночасне виключення ст. 21 КК України дозволить зберегти принцип відповідальності за наявності вини, не допус­каючи випадків об’єктивного ставлення у вину. Адже лише в такому ви­падку особа буде відповідати за те, в чому вона винна. Таке вирішення цього питання дозволить одночасно виправити й іншу законодавчу прога­лину, що стосується кримінальної відповідальності особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у стані, коли вона не могла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, в якому вона опинилася через обман, помилку, фізичний чи психічний примус або з інших, не за­лежних від її волі обставин. Зрозуміло, що в таких випадках особа не буде підлягати кримінальній відповідальності ні за вчинене у такому стані ді­яння, ні за те, що опинилася у такому стані.

Як видається, з урахуванням національного історичного досвіду та позитивного досвіду зарубіжних держав криміналізації потребує і таке діяння як керування транспортним засобом у стані сп’яніння чи іншому стані, коли особа не могла повною мірою усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Транспортний засіб – джерело підвищеної небезпеки. До особи, яка керує цим засобом, не випадково пред’яв­ляються підвищені вимоги щодо контролю за своєю поведінкою. При цьому левова частка дорожньо-транспортних пригод традиційно вчи­няються водіями, які перебувають у стані сп’яніння. Очевидно, не треба особливо доводити те, що неуважність, ослаблення контролю за своєю поведінкою під час керування транспортним засобом, що може відбува­тися з різних причин, дуже часто призводить до тяжких наслідків.