221 Ю.А. Коміссарчук, М.В.Кириченко, В.В.МельникДЕЯКІ АСПЕКТИ ГЕНЕЗИСУ ПОНЯТТЯ КОРУПЦІЇ

З метою методичного забезпечення формування реальної стратегії протидії корупції як соціального явища на основі аналізу антикорупційного законодавства та правозастосовної практики, досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців розглядаються положення науково-теоретичного і практичного характеру про поняття «корупція» та про суб’єктів корупції.

Ключові слова: корупція, корупціонер, корупційні діяння, хабарництво, хабар, злочинність, організована злочинність, посадова особа, державний службовець.

Постановка проблеми. У теоретичному і практичному плані для організації боротьби зі злочинністю важливо уточнити поняття «корупція», оскільки «без з’ясування сутності корупції неможливо визначити реальні цілі боротьби й адекватні засоби їх досягнення». При цьому необхідно розуміти, що корупція – це явище, а не склад злочину [1, с. 13–14]. Так, ст. 9 Закону України «Про боротьбу з корупцією» визначає корупцію як «діяльність осіб, уповноважених на виконання державних функцій, спрямовану на незаконне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг», а це далеке від правової визначеності [2, с. 34].

Досить часто корупцію називають обов’язковим елементом організованої злочинності, а в публікаціях, які висвітлюють проблеми боротьби з цим явищем, як на його невід’ємну рису вказують наявність ознак організованої злочинності [3, с. 42]. Тобто ці явища розглядаються не як самостійні соціальні феномени, а лише як складові один одного. Як наслідок – поєднання функцій по боротьбі з організованою злочинністю і з корупцією в одних апаратах, що зобов’язує їх надавати пріоритет напрямкам, що не вимагають розробки і впровадження принципово нових засобів і прийом

ів боротьби зі злочинністю, а може забезпечуватися використанням найпростіших методів, зокрема зведенням боротьби з корупцією до виявлення і розкриття фактів вимагання й отримання хабарів посадовими особами органів державної влади і управління [4, с. 106–107]. Крім того, слід зазначити, що відсутність чіткого науково-практичного поняття «корупція» супроводжується часто нерозумінням і значними розбіжностями в трактуванні цього явища населенням у досить широкому сенсі: від «хабарництва» до «зловживання владою» та «мафії при владі».

Стан дослідження. У словниках дається чітке тлумачення: корупція – підкуп, порча. За сучасною термінологією корупція – це підкупність, продажність посадових осіб, громадських діячів [5]. А за радянських часів енциклопедичне трактування корупції зводилося до однозначного визначення її тільки як злочину, що проявляється у прямому використанні посадовою особою прав, наданих йому відповідно до посади з метою збагачення [6, с. 523].

У юридичному словнику, виданому за адміністративно-командної системи, терміну «корупція» нема, бо він не використовувався у правовій практиці. Не було й відповідних статей ані у КК Української РСР, ані у Кодексі про адміністративні правопорушення. Немає їх у таких кодексах і зараз. Поняття «корупція» тоді асоціювалося з хабарництвом. Воно розглядалося як злочин, що полягає в одержанні службовою особою особисто або через посередників матеріальних цінностей або будь-якого іншого майна чи майнових вигод за виконання або невиконання в інтересах того, хто дає хабар, будь-якої дії, яку службова особа повинна була або могла вчинити з використанням свого службового становища [7, с. 601].

Тепер правники корупцію розглядають як суспільно небезпечне явище у сфері політики або державного управління, що проявляється у навмисному використанні представниками влади свого службового становища для протиправного отримання майнових та немайнових благ і переваг у будь-якій формі, а також як підкуп цих осіб [8, с. 288].

Про різні аспекти корупції писали К.М. Абдієв, Г.Н. Борзенков, А.І. Бутенко, О.П. Дудоров, В.С. Коміссарова, М.І. Камлик, В.П. Кувалдин, О. Кужель, Н.Ф. Кузнецова, В.К. Лапенков, В.С. Лукомський, В.В. Лунєєв, М.І. Мельник, Е.В. Невмержицький, В.В. Панкратов, П.М. Панченко, В.І. Попов, В.М. Попович, С.Д. Пундей, Е.П. Рязанов, К.В. Сурков, Е.І. Темнов, О.В. Филимонов, В.І. Чекальний, М.П. Яблоков та інші. У їх публікаціях натрапляємо на різні формулювання поняття «корупція», адже усі вони оцінюють це суспільне явище за різними критеріями. Спільним є те, що кожен виходить із розуміння серйозної небезпеки корупції для державних інтересів. Відзначається й те, що для конкретної особистості та її сім’ї це додатковий прибуток, тому саме в цьому і полягає спонукальний мотив корупційного діяння.

Виклад основних положень. Насамперед звернемо увагу на деякі з підходів до визначення самого поняття “корупція»та його складових, виділення характерних ознак. Так, В.І.Попов вважає, що корупція відображається у трьох аспектах: політичному, соціально-економічному і правовому [9, с. 56].

Прихильниками політичного аспекту формулювання поняття «корупція» є Сар. Дж. Пундей, М. Тихоміров, К.М. Абдієв, К.В. Сурков, В.К. Євтушевський, М.П. Яблоков, які визначають корупцію як зловживання державною владою, посадою та службовим становищем з метою отримання матеріальної винагороди. Вона носить характер злочинної діяльності у політичній сфері, що призводить до дискредитації апарату державного управління. Тим самим завдаються матеріальні й моральні збитки державному устрою, репутації політичної влади, престижу країни на міжнародній арені. Корупція пов’язана з підкупом осіб, які перебувають на державній або громадській службі, з одержанням ними додаткових доходів, благ і переваг за вчинення умисних дій або бездіяльність. Так, М.П. Яблоков підкреслює, що корупція передбачає систематичний підкуп посадових осіб законодавчої, виконавчої та судової влади, громадських та політичних діячів, який спричиняє прийняття ними рішень, що порушують закон або неписані суспільні норми, та їх здійснення часто на користь кримінальних структур [10, с. 342].

Як суто соціально-економічне явище досліджують корупцію Н. Кузнецова, О. Дудоров, В. Коміссарова, П.М. Панкратова, К. Футей та інші. Вони розглядають корупцію однією із функцій управління суспільством, які базуються на економічному ґрунті. Як функція управління, вона має соціальне забарвлення, а за своєю сутністю це економічна категорія.

На нашу думку, ці науковці однобічно оцінюють таке складне правове, політичне і соціальне явище, наділяючи його лише економічним забарвленням, адже корупція багатогранна, оскільки має комплексний характер. До речі, так її характеризують і В.В. Лунєєв, М.І. Мельник та інші вчені. Зокрема, В.В. Лунєєв зазначає, що корупція – термін соціально-правовий, кримінологічний, який включає в себе злочини та порушення, пов’язані з використанням службового становища в особистих або групових цілях [11, с. 9]. А М.І. Мельник наголошує, що корупцію можна розглядати як різновид соціальної корозії, яка роз’їдає і руйнує органи державної влади, державу і суспільство в цілому. В її основі лежать такі вікові традиції взаємодії в суспільстві, як «послуга за послугу», «do ut des» («даю, щоб ти дав») [12, с. 34].

Отже, у самій суті корупції ніби закладено дві нерівні частини: власне етичні відхилення та правопорушення. Однак цим «дуалізм» корупції не вичерпується. Нерідко вона виражається, з одного боку, у використанні службовцем свого статусу для отримання незаконних переваг (продажність), а з іншого – у наданні останньому таких переваг [13, с. 22].

Серед представників цієї позиції найзмістовніше, на наш погляд, висловили концептуальний підхід до визначення поняття «корупція» М.І. Мельник, В.І. Попов і А.А. Вишняков. Вони вбачають у корупції цілу систему зі складною структурою взаємопов’язаних елементів політичного, соціального, правового, ідеологічного, філософського і морального характеру. Політичний аспект виражається у позбавленні апарату управління можливості проводити державну політику. Тоді громадянин залежить не від законів, які регламентують державні відносини, а від свавілля скорумпованого чиновника [9, с. 27]. Проникнення корумпованих та кримінальних осіб у владу призводить до серйозних негативних наслідків: знижується довіра до влади, люди перестають вірити процедурі її формування; спостерігається відчуження влади від суспільства та громадських інститутів; девальвується значення права та закону як інструментів регулювання громадського життя [14, с. 73]. У цьому сенсі В.В. Лунєєв зазначає, що політична корупція – реальний і сильнодіючий фактор, який підриває основні принципи демократії. «Влада – гроші – влада – власність», зав’язані в один порочний вузол, де більшість державних структур діють на комерційній основі, політична корупція створює надзвичайну небезпеку [15, с. 71].

Ідеологічний аспект полягає в тому, що у державного службовця панує своя ідеологія, відокремлена від державної, ідеологія злочинного світу. Платформою такої ідеології служить і особлива суб’єктивістсько-ідеалістична філософія М. Канта й А. Авенаріуса, коли світ існує, умовно кажучи, тільки у моїй свідомості, а без неї його нема; яким я його уявляю, таким він і є. Тому співвідношення між благочинним діянням і злочином встановлює кожна особа сама собі. Хибна ідеологічно-філософська платформа скорумпованого державного службовця впливає і на громадян, які з ним контактують. Це підриває прийняту в державі ідеологію. Соціально-економічні аспекти корупції полягають у спотворенні корумпованим державним апаратом соціальної політики і економіки держави. До цього слід додати і масовий допуск кримінальних елементів до економічних важелів управління.

Правова складова корупції відображається у гальмуванні прийняття необхідних законів або прийняття таких, які дають можливість неоднозначного їх тлумачення.

Дехто з науковців вбачає у корупції суто правову структуру як первинну основу протиправної діяльності чи бездіяльності. Соціально-економічні і політичні чинники корупції є вторинними або надбудовою над її правовою основою. Такої думки дотримуються П. Панченко, А.Н. Волобуєв, А. Гуров, О. Кожушко, Є. Темнов. Вони розглядають корупцію як суто протиправну діяльність, яка полягає у підкупі державних службовців і громадських діячів, хабарництві та зловживанні службовим становищем, розкраданні державного, колективного або приватного майна, нецільовому використанні бюджетних коштів, зайнятті чиновниками підприємницькою діяльністю, сприянні з корисливою метою комерційній діяльності певних осіб, наданні їм необґрунтованих переваг і пільг, призначенні на посади некомпетентних осіб тощо.

Найвдаліше, на наш погляд, визначення поняття «корупція» запропонували М. Камлик і Є. Невмержицький. Розкриваючи його сутність, вони вважають за доцільне законодавчо підтвердити дефініцію: корупція – це діяльність державних службовців, пов’язана зі зловживанням службовим становищем з метою отримання незаконних прибутків та пільг матеріального характеру. Розкриваючи багатоплановий характер цього зловживання, вони пов’язують її із організованою злочинністю, розглядаючи їх як єдине ціле [16, с. 71]. Визначення цих понять має велике значення не тільки в теоретичному, а й у прикладному аспекті, адже корупційна ситуація в Україні стала настільки небезпечною, що «душить» фактично всі верстви населення. Суб’єкти корупції зорієнтовані на максимальне використання можливостей для особистого збагачення за рахунок помилок, допущених під час реформування економіки. Крім того, стає все очевиднішим прагнення злочинних елементів закріпитися і зайняти провідне місце в економіці з метою продовження злочинної діяльності у політичній сфері.