Висвітлюються історико-правові аспекти боротьби з лідерами та «авторитетами» злочинного середовища, досліджується еволюція організації протидії професійній злочинності.

Ключові слова: професійна злочинність, злочинний «автори­тет», «злодій у законі», виправно-трудові табори, спеціальні в’язниці.

Постановка проблеми. Подальша криміналізація суспільства змусила визнати на найвищому державному рівні існування в Україні організованої злочинності. Ядро злочинного світу становлять угрупо­вання зі стійкими антисуспільними поглядами та поведінкою. Аналіз злочинності показує, що в 2007-2008 рр. виявлено 798 організованих груп і організацій. До складу ОЗГ входили майже 3,8 тис. осіб, які вчинили 8352 злочини, зокрема 47 фактів бандитизму, 22 випадки створення злочинної організації, 85 умисних вбивств, 168 випадків відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом [1, с 30-31].

Особливістю цих угруповань є те, що їх очолюють особи, які займають найвищий неформальний статус - лідери та «авторитети» злочинного середовища, які є найактивнішими організаторами злочинів. Виконавці, виховані на злочинних поняттях, усіляко намага­ються приховати їх причетність до злочинної діяльності. Відбуваючи покарання у місцях позбавлення волі, злочинні лідери та «авторитети» продовжують здійснювати керівництво злочинними угрупованнями та чинити протидію адміністрації кримінально-виконавчих установ.

Стан дослідження. Професійна злочинність – це сукупність злочинів, вчинених особами, які обрали кримінальну діяльність своєю професією. Відомий кримінолог Н.Ф. Кузнєцова писала: «Професійна злочинність складається із злочинів, вчинених особами, які здійсню

Прибічник такого розуміння професійної злочинності професор О.І. Гуров зазначає, що кримінальна діяльність: по-перше, виступає для суб’єкта основним джерелом засобів для існування; по-друге, потребує особливих знань, знарядь та навичок для досягнення кінцевого результату; по-третє, обумовлює наявність тісних контактів із злочинним середовищем; по-четверте, визначає вид стійкої антисуспільної діяльності (вчинення переважно однотипних злочинів). Людина, яка стала на шлях систематичного вчинення злочинів як промислу, відмовляється від загальноприйнятих, встановлених у суспільстві соціальних норм поведінки і набуває зовсім нових, характерних для певної антигромадської групи [3, с. 105, 112].

Професор І.К. Туркевич зазначає, що сучасна професійна злочинність має різноплановий характер. Наприкінці XX ст. налічувалося понад 100 кримінальних спеціальностей, що вдвічі більше, ніж на початку століття [4, с. 234].

Виклад основних положень. Генезис професійної злочинності в Україні є яскравим підтвердженням залежності характеру злочинності від конкретних соціальних умов. Одними з перших професійних злочинців на наших теренах були так звані «злодії з великої дороги», тобто розбійники, для яких грабунок був не просто злочинним заняттям, а способом життя. Виникнення цієї професії стало наслідком історичного парадоксу. Київська Русь спромоглася проминути рабовласницький лад, але монголо-татарська навала істотно загальмувала соціально-економічний розвиток. На території колишньої феодальної держави утворилося Московське князівство, яке згодом розширилося й в результаті агресивної політики його правителів перетворилося на велику Російську імперію. У ній від початку XVIII ст. було узаконено кріпаччину, що існувала аж до 1861 р. Тяжкі умови життя змушували селян тікати від своїх гнобителів, а оскільки легалізація на інших територіях (крім козацьких земель) була неможливою, то для багатьох утікачів розбій ставав єдиним засобом до існування. Що стосується злодіїв, то до початку ХІХ ст. ця професія не набула значного поширення. Очевидно через те, що жителі невеликих населених пунктів (а вони переважали в країні) зналися між собою, то ж факти злодійства було важко приховувати, а про скоєні випадки одразу всі дізнавалися. До того ж злочинців суворо карали: їм відтинали руки, ставили тавро на лобі, виривали ніздрі або нерідко й страчували [4, с 232].

У 40-ві рр. XIX ст. відбувся розподіл злочинців за видами діяльності, що сприяло підвищенню їх професіоналізму. Жебраки три­малися окремо, крадії зосереджувалися у злодійському середовищі, грабіжники - у розбійницькому. Таким чином, концентрувалася відпо­відна кримінальна еліта, створювалися підпільні школи для малолітніх злодіїв, «найобдарованіших», тобто найспритніших посилали за кор­дон для удосконалення «майстерності».

Слід відзначити циклічність структури і динаміки професійної злочинності в Україні від початку XVIII до кінця XIX ст. Це було обу­мовлено бурхливим економічним розвитком, передусім у Причорно­мор’ї, розбудовою портових міст та індустріальних центрів, що супро­воджувалося збільшенням кількості корисливих злочинів, їх інтелектуалізацією і виходом професійних злочинців на міжнародний рівень. Так, розглянута у 1870 р. Одеським окружним судом справа групи фальшивомонетників на чолі з Терновим свідчить про наявність фабрик, де підроблялися гроші та інші папери, у Лондоні, Гамбурзі та інших містах Західної Європи. Наприкінці XIX - початку XX ст. через неврожаї на півдні України зубожілі селяни масово перебиралися у міста у пошуках роботи. Водночас таким чином істотно поповнювала­ся армія злочинців, в середовище яких і входили яскраві особистості. Як приклад - легендарний розбійник Василь Чумак Вже у 15 років він став на злочинний шлях. Перейнявши досвід своїх наставників, він з ватагою викрадав цілі валки возів з товарами, грабував маєтки поміщиків, займався контрабандою. Широковідомі з численних публікацій злочини, які скоювали особи, котрі в злочинному світі діяли під прізвиськами «Мішка Япончик», Сонька «Золота Ручка», «доктор Слонимський» та ін.

На початку XX ст. уперше в історії вітчизняного бандитизму в Одесі з’явився рекет, почали створюватися так звані «дахи». Після Жовт­невого перевороту 1917 р. і громадянської війни різко зросла корисливо-насильницька злочинність. Але треба віддати належне більшовицькій владі, яка досить швидко змогла її приборкати. Правда, це було зроблено ціною жорстоких репресій та запровадження тотального нагляду всіх за всіма. Однак професійна злочинність викорінена не була, хоч засоби радянської пропаганди усіляко намагалися твердити протилежне.

За часів існування СРСР, як вважають науковці, були три періоди становлення професійної злочинності: перший (1917–1921 рр.), пов’язаний зі становленням Радянської влади; другий (1929–1960 рр.), розбудова сталінської системи таборів (ГУЛАГ) і початок відлиги; третій (1964–1990 рр.), застій, т.зв. будівництво розвинутого соціалізму, криза і розвал імперії.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. під впливом зовнішніх факторів зміцнення могутності СРСР, росту економіки та виникнення внутрішніх суперечностей (у злочинному світі) в кримінальному середовищі з’являються нові категорії злочинців – «урки» та «жигани». У дореволюційній Росії «урками» називали досвідчених професійних злодіїв. Між «жиганами» і «урками» в місцях ув’язнення почалася активна боротьба за лідерство, що завершилася перемогою «урків», але пізніше і вони розчинилися в масі ув’язнених, між якими також точилася боротьба за лідерство.

Для організації боротьби із злочинними лідерами 20 червня 1923 р. Головне управління місцями ув’язнення видало циркуляр № 191, в якому йшлося: «В деяких ВТУ спостерігається звичайне в старий час явище, коли звичні тюремні «сидельці», так звані «Івани», створюють у місцях ув’язнення згуртовану групу, починають верхово-дити ув’язненими, тероризуючи молодих і недосвідчених товаришів. «Івани» встановлюють зв’язок з іншими місцями ув’язнення і кримінальними елементами, що перебувають на волі, і в такий спосіб отримують відомості, що цікавлять їх зі злочинного світу. За цією гру-пою ув’язнених повинно вестися особливо ретельне спостереження, і у випадку виявлення з їх боку прагнення верховодити й панувати, – їх необхідно негайно ізолювати, як небезпечного й деморалізуючого інших ув’язнених елемента» [5, с. 23]. Для утримання вказаних злочинців були створені спеціальні місця позбавлення волі. Це знайшло відображення у Виправно-трудовому кодексі РРФСР 1924 р., ст. 8 якого передбачала необхідність усунення «шкідливого впливу найгірших і найнебезпечніших ув’язнених на інших». У примітці до ст. 113 ВТК РСФСР підкреслювався й спосіб боротьби з «групою звичних тюремних відбувальців», які вимагають постійного спостереження й ізоляції «Іванів» в окремих камерах [6, с. 88].

Другий період характеризується створенням сталінських таборів масовим наповненням системи ГУЛАГу. Природно, коли відбувається значне збільшення чисельності ув’язнених, різко змінюється їхній склад. Так, якщо у 1929 р. було засуджено до позбавлення волі 3-4% «класово-ворожих елементів», то вже у 1931 р. цей показник становив 35% [5, с 25].

На початку 30-х рр. з’явився різновид злочинного співто­вариства - «злодії у законі». Ця назва символізує належність до угру­повання рецидивістів і відносить одночасно усі інші категорії злочинців до сфери «поза законом». Тоді ж намітився розподіл засуд­жених у залежності від вчиненого злочину. Так, тих, хто відбував по­карання за крадіжки, почали називати «злодіями», а за насильницькі злочини - «фраєрами». В середовищі засуджених створилася своя суб­культура й ієрархія. Для того, щоб відокремити себе від інших засуд­жених та тримати їх у покорі, організатори злочинних угруповань роз­робили й намагалися впроваджувати свої «закони». Беручи дещо від традицій минулого, вони ввели заборону членам свого братства займа­тися суспільно корисною працею, служити в армії, мати сім’ю тощо.

На початку 30-х рр. сталося розмежування між проводирями та їх підлеглими. Частина з них у зв’язку з ліквідацією безробіття повер­талася до корисної праці, інша - перестала коритися колишнім «авто­ритетам», а в окремих випадках - вступала з ними у боротьбу. Ведучи паразитичний спосіб життя як на волі, так і в колоніях, «злодії у законі» почали обмежувати чисельність так званого братства, вчиняти судилища над порушниками «закону», накладати данину на працюю­чих засуджених, створювати «общакові каси». Таким чином, «злодієм у законі» міг бути лише злочинець, що користувався авторитетом у злочинному світі, мав судимості і був обраний у злочинну групу на спеціально зібраній сходці. Виконання покарання у вигляді позбавлен­ня волі відбувається у несприятливому середовищі, для якого характерні викривлені ціннісні орієнтації, котрі призводять до кругової поруки, прагнення до насилля, паразитизму [7, с 107].

Постановою ВЦВК і РНК СРСР від 6 листопада 1929 р. «Про зміну ст.ст. 13, 18, 22, 38 Основних початків Карного законодавства СРСР і союзних республік» уводиться додатковий захід соціального захисту - «позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддале­них місцевостях Союзу РСР». Перша група таборів створюється в 1929 р. на півночі країни в басейні рік Печора, Воркута та Ухта. До перших установ ГУЛАГу належить Управління північними таборами особливого призначення ОГПУ (офіційна дата створення – 5 серпня 1929 р., Сольвичегорськ) [5, с. 25].

Першим документом, що регламентував діяльність цих установ, стало «Положення про виправно-трудові табори». Однак ні в ньому, ні в жодному з наступних актів не було вказівок на необхідність повної ізоляції вперше засуджених від рецидивістів, «класово-чужих» елементів від кримінальників, бандитів.