КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДЯН, СПРЯМОВАНОЇ НА БОРОТЬБУ З ПРОТИПРАВНИМИ ПОСЯГАННЯМИ

Сторінки матеріалу:

  • КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДЯН, СПРЯМОВАНОЇ НА БОРОТЬБУ З ПРОТИПРАВНИМИ ПОСЯГАННЯМИ
  • Сторінка 2
278 А.С. ГабудаКРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДЯН, СПРЯМОВАНОЇ НА БОРОТЬБУ З ПРОТИПРАВНИМИ ПОСЯГАННЯМИ

Обґрунтовується необхідність забезпечення кримінально-правовим захистом правомірної діяльності громадян, пов’язаної з охо­роною правопорядку, пропонується вказаних осіб визнавати потерпі­лими від опору шляхом внесення відповідних доповнень до ст. 342 КК України.

Ключові слова: опір, потерпілий, суспільно-корисна діяльність, кримінально-правовий захист, органи кримінальної юстиції, охорона правопорядку.

Постановка проблеми. Найважливішими засобами, що за­безпечують безперешкодне виконання органами державної влади, місцевого самоврядування та об’єднань громадян покладених на них обов’язків є норми кримінального закону, які встановлюють відповідальність за посягання на діяльність представників названих органів, їх життя, здоров’я, власність та інші блага, а також здійс­нюють захист їх близьких родичів. Особливе місце серед них за­ймає ст. 342 КК, яка передбачає відповідальність за опір представ­никові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві.

Загальновизнаним є твердження, що одним з принципів протидії правопорушенням та охорони громадського порядку є участь громад­ськості у цій справі. Взаємодія органів кримінальної юстиції з громад­ськістю є складовою процесу демократизації суспільства, побудови правової держави та забезпечення законності в Україні. Досягти успі­хів розрізненими зусиллями неможливо, та й захист населення без уча­сті його самого неможливий, адже ці органи повинні працювати від­крито. Спільна діяльність цих органів і громадян, чи їх об’єднань, які беруть участь у боротьбі зі злочинністю, формує у свідомості членів суспі

льства необхідність зважати на загальні інтереси, з повагою ста­витися до правових приписів, норм моралі. Як вірно зазначає А.М. Долгополов, широка масова різна за формою участь громадсько­сті у зміцненні правопорядку, у боротьбі з правопорушеннями дає під­стави визнати її не тільки серйозною умовою, а й важливою громадсь­кою гарантією забезпечення законності [1, с. 131].

З огляду на зазначене необхідно привернути увагу до тих осіб, які, не будучи представниками влади, працівниками правоохоронних органів, членами громадських формувань та військовослужбовцями, беруть активну участь і відіграють неабияку роль у протидії злочинно­сті. І найголовніше, цим особам також вчиняється фізично активна протидія, заподіюється шкода їх здоров’ю. Однак, таких громадян чинна редакція ст. 342 КК не визнає потерпілими від опору. А це озна­чає, що їх правомірна, суспільно-корисна діяльність позбавлена кримі­нально-правового захисту.

Стан дослідження. Питання захисту представників влади, пра­цівників правоохоронних органів, громадськості досліджувалися бага­тьма вітчизняними науковцями, зокрема А.М. Бандуркою, І.І. Дави­дович, М.І. Коржанським, В.М. Мамчур, М.І. Мельником, Я. Мочкошем, О.М. Музичук, В.О. Навроцьким, В.І. Осадчим, Т.О. Пікулею, М.І. Хавронюком, С.С. Яценком. Проте проблеми відповідальності за опір громадянам, не віднесеним до потерпілих ст. 342 КК, залишилися поза увагою учених та практичних працівників.

Актуальність дослідження підкреслюється тим, що зміни в соці­ально-політичних та інших сферах життя нашого суспільства створили передумови для реформування системи кримінальної юстиції та пра­воохоронних органів у напрямку подальшої демократизації, гуманіза­ції, посилення захисту прав і свобод людини. На розв’язання цих завдань Президент України видав Указ «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 15 лютого 2008 р., яким затверджено Концепцію реформування кримінальної юстиції України (далі - Кон­цепція), що передбачає вдосконалення діяльності вказаних органів за європейськими стандартами з метою підвищення рівня захисту прав людини і основоположних свобод, посилення боротьби з кримінально караними діяннями і, як наслідок, на зростання довіри населення до цих органів. Цей документ та фактори, що вплинули на його прийнят­тя, викликали необхідність проведення подальших досліджень у кон­тексті уже названої Концепції.

Ця проблема є актуальною ще й тому, що реформування органів кримінальної юстиції, поряд з іншими заходами, як зазначається у Концепції, включає запровадження нових форм і методів їхньої діяль­ності і має бути спрямоване, зокрема, на забезпечення правопорядку у співпраці з громадськістю, запровадження ефективного громадського контролю за діяльністю цих органів.

Виклад основних положень. На сторінках преси, у передачах телебачення часто викладаються думки громадян, які обурюються з приводу вчинення тих чи інших правопорушень, критикують роботу працівників міліції, інших правоохоронних органів, деякі вимагають навіть дати їм більше повноважень. Все це вірно. Але ці обурення, які б вони щирими не були, як правило, носять пасивний характер.

З цього приводу Л.А Кушнір писав: «Земля під ногами злочин­ців буде горіти тільки тоді, коли у всього населення, в кожного з нас буде по-справжньому розвинуте високе почуття громадянської мужно­сті і непримиренності» [2, с 8]. Отже, захищеність інтересів населення залежить не тільки від спеціально створених для цього органів, а й від внеску у цю справу кожного громадянина.

Звичайно, суспільні відносини порівняно з радянським періодом зазнали значних змін. Виголошувані колись революційні заклики для сучасного суспільства неприйнятні. Проте, вони містять твердження, які не можна не враховувати і тепер, коли інших методів боротьби із злочинністю не знайдено, при формуванні принципів та правових за­сад взаємодії населення з відповідними органами.

У ст. 55 Конституції України гарантовано кожному право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а у ст. 27 закріплено право кожно­го захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від про­типравних посягань, тому не випадково І. Бондаренко до суб’єктів правоохоронної діяльності, крім державних – законодавчий, виконавчі, судові органи, президентських структур, прокуратуру тощо; деякі громадські організації та об’єднання відносить і окремих громадян [3, с. 19].

У ст. 6 Закону України «Про міліцію» зазначається, що держав­ні органи, громадські об’єднання, службові особи, трудові колективи, громадяни зобов’язані сприяти міліції в охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю. Примусове залучення громадян до співробі­тництва з міліцією забороняється. Тобто стосунки міліції з громадяна­ми повинні будуватися тільки на добровільних засадах, на принципах поваги до особистості.

Подібну норму містить Кодекс честі США (1983 р.), а саме його ст. 42, яка регламентує сприяння співробітнику, що виконує свій про­фесійний обов’язок: «Кожен, незалежно від положення на території країни чи штату, будь-який громадянин Сполучених Штатів ... зо­бов’язаний сприяти співробітнику, який виконує свої повноваження щодо захисту законності, здійснення справедливості чи проведення заходів урегулювання ситуації».

З цього приводу цікавим є звернення В.І. Осадчого до англійського права, згідно з яким відмова допомогти поліцейському, котрий кладе край порушенню громадського порядку є злочином. Проте, таку позицію поді­ляють не всі вчені й у самій Англії, висловлюючи сумніви щодо того, чи слід просити громадянина діяти там, де є ризик смерті або небезпечного ушкодження. На його думку, боротися зі злочинцями повинні професіо­нали – спеціально підготовлені працівники. І саме тому діяльність цих працівників повинна забезпечуватися усім необхідним, у тому числі й спеціальним кримінально-правовим захистом [4, с. 44].

Отже, слід визнати правильною думку про заперечення того, що кожен зобов’язаний вести сплановану, повсякденну і непримиренну боротьбу зі злочинцями. Але реалії сучасного життя переконливо за­свідчують, що жоден громадянин не повинен мовчки стояти і спогля­дати, як до перехожого безпричинно пристають, збивають його і гра­бують хулігани, знущаються над особою похилого віку, жінкою чи дітьми, чинять посягання на працівника міліції, який тільки що вима­гав у порушника припинити безчинство щодо того ж громадянина, який став жертвою, а після того спостерігачем зведення рахунків напа­дника з міліціонером.

Правовою основою залучення громадян до зміцнення законності та правопорядку є Закон України «Про участь громадян в охороні гро­мадського порядку і державного кордону» від 22 червня 2000 р. Відповідно до ст. 1 громадяни мають право створювати в установленому законом порядку громадські об’єднання для участі в охороні громадсько­го порядку і державного кордону, сприяння органам місцевого самовря­дування, органам кримінальної юстиції, а також посадовим особам у за­побіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, за­хисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань. І коли члену громадського формування під час виконання ним обов’язків щодо охорони громадського порядку вчиняєть­ся протидія, то їх діяльність захищається законом і особа, яка чинить опір підлягає кримінальній відповідальність за ст. 342 КК.

Але ж аналогічні суспільно-корисні дії, зазначені у згаданому Законі, здійснюють пересічні громадяни, які не є членами громадських формувань і на яких захисна та превентивна функція ст. 342 не поши­рюється. Однак, у ході припинення злочинів, затримання злочинців чи надання допомоги правоохоронцям їм, як правило, правопорушники теж чинять протидію - відштовхують їх, вириваються від них, інколи шляхом насильства або погрози його застосування примушують при­пинити свої правомірні дії. Практика показує, що опір часто вчиняєть­ся і громадянам, які беруть участь у проведенні слідчих дій, зокрема під час огляду місця події, обшуку, виїмки, відтворення обстановки та обставин події, як поняті чи учасники процесу. Тобто мається на увазі, що протидія їхній законній діяльності карається лише тоді, коли запо­діяно шкоду їх здоров’ю або потерпілий позбавляється життя. Постає запитання: чому кримінально-правовий захист корисної для всіх дія­льності таких осіб не перенести на більш ранню стадію, тобто до на­стання вказаних суспільно небезпечних наслідків? І оскільки, як уже зазначалося і визнано, що діяльність працівників органів кримінальної юстиції щодо підтримання законності та правопорядку потребує поси­леного кримінально-правового захисту, яким забезпечені також члени громадських формувань, то цілком логічно така діяльність окремих громадян теж повинна охоронятися кримінальним законом. Таку пози­цію підтримував ще М. Д. Шаргородський: «Створення особливої юри­дичної норми, сам факт її видання акцентує увагу на боротьбі із суспі­льно небезпечними діяннями» [5, с 83]. Всі повинні знати, що така їх діяльність охороняється кримінальним законом, а винні мають розумі­ти, що протидія громадянам, які вчиняють правомірні дії, є криміналь­но караним діянням.

До речі, В.М. Мамчур та І.І. Давидович поняття «виконання громадського обов’язку» пропонують, замінити таким «здійснення суспільно-корисної діяльності» [6, с. 9; 7, с. 7]. Ці пропозиції слід ви­знати обґрунтованими і їх необхідно підтримати.