175 МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ТЛУМАЧЕННЯ ЗАКОНУ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬО. Панчак

У статті окреслено основні методологічні підходи до тлумачення закону про кримінальну відповідальність: позитивістський та природно-правовий, показано їхні особливості, сильні та слабкі сторони. При цьому враховано основні надбання сучасної гносеології.

Ключові слова: теорія пізнання, тлумачення, методи тлумачення, оцінки, цінності.

Питання методологічного характеру не часто піднімаються при досліджені конкретних проблем правознавства, особливо у галузевих науках. Хоча вирішення їх має дуже важливе значення, оскільки стимулює дослідника дотримуватися методологічної чистоти, не створювати штучних еклектичних інструментаріїв, досягати несуперечливих та істинних результатів досліджень.

Стосовно теорії тлумачення законів чи не єдиним дослідником, який поряд із конкретними проблемами вирішує і методологічні, є О.Ф. Черданцев, який у своїх працях підняв питання гносеологічної природи тлумачення закону, зокрема “прив’язав” тлумачення до теорії відображення і взяв останню за філософсько-методологічну основу своєї теорії тлумачення, конкретизував основні постулати теорії відображення щодо проблеми тлумачення [1; 2]. В історичному розрізі детально проаналізував залежність теорій тлумачення кримінального закону від зміни поглядів на право П.І. Люблінський [3].

Однак на сьогодні у зв’язку із дедалі більшим утвердженням різних підходів до розуміння сутності права, визнанням методологічного плюралізму та активною розробкою нових теорій пізнання у суспільно-гуманітарних науках, усталений методологічний інструментарій потребує критичного осмислення та перегляду. Зокрема, цілями цього дослідження є показати залежність теорії тлумачення від поглядів

дослідника на право, розкрити загальні механізми позитивістського та природно-правового тлумачення законів, з’ясувати закономірності існування різнобою у тлумаченні одних і тих самих положень закону про кримінальну відповідальність та запропонувати найоптимальніші, на думку автора, критерії оцінювання закону про кримінальну відповідальність при його тлумаченні.

Як відомо, вирішення конкретних проблем будь-якої науки залежить від філософських, загальносвітоглядних підходів, яких дотримується дослідник і які відіграють при цьому методологічну роль. Обрання відповідної теорії тлумачення закону про кримінальну відповідальність як різновиду пізнання права, що в ньому об’єктивується, зумовлене тим, яке явище відображається поняттям “право”. Адже пізнання, як діяльність, спрямоване на певний об’єкт, має ним обумовлюватися. Тобто, об’єкт дослідження має визначати метод цього дослідження, а не навпаки.

У філософії права вже давно окреслився більш-менш усталений підхід до систематизації всіх підходів у розумінні поняття “права” на два типи: позитивістський та природний. В їхніх межах ми візьмемо до уваги тільки ті види праворозуміння, які не протиставляють право нормативно-правовим актам, не відкидають об’єктивне юридичне право, оскільки тлумачення, як спосіб пізнання права, ми обов’язково пов’язуємо з його знаковою, текстуальною формою. Хоча у нас немає спеціального пояснення такого свого розуміння поняття “тлумачення”. Можливо ми тут не можемо позбутися одного зі сформованих стереотипів щодо розуміння цього поняття, які зумовлені практично одноманітним його розумінням (у цьому відношенні) у вітчизняній літературі. Навіть ті автори, які пишуть про тлумачення права, розуміють під ним виключно нормативно-правові акти (а іноді й договори). Тому і сприймаємо це твердження як одну з аксіом у вихідних положеннях нашої теорії.

Одним з таких напрямів у межах позитивістського типу праворозуміння є юридичний позитивізм чи аналітична юриспруденція [4, с. 14]. Право трактується юридичним позитивізмом як сукупність загальнообов’язкових норм (що розуміються у формально-догматичному плані) чи правил поведінки, що забезпечуються примусовою силою держави і адресовані членам певного суспільства. Своєю чергою, норма права при цьому зводиться до наказу, повеління державної влади, до нормативного судження законодавця [4, с. 60–61]. Філософсько-методологічною основою юридичного позитивізму стала позитивістська теорія пізнання, в рамках якої всі “досліджувані явища сприймаються догматично і зводяться до текстів закону, до текстів джерел права, до нормативних суджень законодавця у відриві від їх реального змісту, соціальної обумовленості, соціального контексту, соціальної структури, соціального функціонування” [4, с. 17].

Цей напрям праворозуміння переважав у суспільстві та розроблявся вченими у часи, коли встановлювався новий лад у державі, після переворотів, революцій для закріплення status quo. Це, відповідно, відображалось і на теоріях тлумачення нормативно-правових актів аж до повної заборони останнього, або тлумачення було дозволене, але завданням його стало встановлення істинної волі законодавця, вираженої в об’єктивному юридичному праві. З’ясувати її можна, на думку прихильників цього підходу, шляхом застосування для аналізу тексту закону певного набору методів дослідження, так званих способів тлумачення, серед яких, як правило, виділяли граматичний, формально-логічний, системний, історичний. Саме застосування їх, на думку дослідників, повинне дати об’єктивне, єдино можливе розуміння законодавчих приписів. Однак, як свідчить практика, за допомогою лише способів тлумачення не можна цього досягнути.

Юридичний позитивізм і теорія тлумачення нормативно-правових актів у межах цього напряму праворозуміння отримали і отримують значну частку критики від прихильників природного типу праворозуміння, особливо в часи повалення тоталітарних держав, де під прикриттям права (закону) робились та отримували своє виправдання абсолютно “неправові” речі. Хоча юридичний позитивізм, особливо в діяльності державних органів, має і свої переваги. Він найбільше відповідає принципам забезпечення законності та стабільності в суспільстві, намагається гарантувати передбачуваність і одноманітність у розумінні положень нормативно-правових актів, а, відповідно, і в правозастосовній діяльності.

На противагу позитивістам активно розробляється і зараз отримує все більшого поширення природний тип праворозуміння, який потребує і зміни методологічних підходів до дослідження права. Розглянемо їх.

Кожен напевно стикався із тим, що під час аналізу тексту закону про кримінальну відповідальність дуже важко досягти однозначного його розуміння, а в деяких випадках це майже неможливо, навіть застосувавши всі способи тлумачення (наприклад, при тлумаченні оціночних понять). У цьому можна переконатися і порівнявши тлумачення окремих положень закону у принаймні двох науково-практичних коментарях Кримінального кодексу України. Втім постає питання вибору одного “істинного” варіанта розуміння закону і, відповідно, визначення критеріїв такого вибору. Представники юридичного позитивізму ці критерії шукали виключно в межах самих нормативно-правових актів, посилаючись на “волю законодавця”.

Прихильники природного праворозуміння не зводять право виключно до нормативно-правових актів держави, а розуміють під ним такі явища, як свобода, справедливість, рівність, мораль, інтереси, деякі суспільні відносини, деякі ідеї, внутрішній психічний стан, переживання, індивідуальний досвід людини [5, с. 11]. Яке конкретне явище кожна така особа вважає правом – це залежить від її індивідуальних чи групових потреб та інтересів [5, с. 12]. Що саме особа вважає первинним джерелом такого природного права – чи Бога, чи ідеальний світ, чи природу людини, чи суспільство – залежить від її світоглядного концептуального підходу – матеріалістичного чи ідеалістичного.

Природне право становить собою вихідні принципи, на підставі яких чинні норми приймаються (в будь-якому разі – повинні прийматися) і на основі яких відбувається їх оцінка [6, с. 11]. Виникають питання: коли постає потреба оцінювати закон про кримінальну відповідальність на предмет його відповідності до природного права і які причини виникнення такої необхідності, якщо, як вже було зазначено природне право є його базою?

Щодо відповіді на перше запитання, то оцінюємо ми закон про кримінальну відповідальність під час правових досліджень і передусім при його тлумаченні для отримання істинного знання про право. Це відбувається, наприклад, коли тлумач, застосувавши всі способи тлумачення, виявляє декілька можливих логічних варіантів розуміння законодавчого припису. Відповідно він повинен обрати один із них і обере саме той, який найбільше відповідатиме його уявленням про кримінальне право, тобто його критерію оцінки.

Щодо другого – причин для необхідності оцінювання закону про кримінальну відповідальність при його пізнанні є багато і зумовлені вони багатьма чинниками, які зараз активно досліджують представники різних суспільно-гуманітарних наук (наприклад, семіотику, семантику, герменевтику, лінгвістику тощо) та “підсумовуються” філософами. Спробуємо окреслити найбільш істотні з цих причин.

Перша з них пов’язана зі знаковою природою закону про кримінальну відповідальність, бо саме за допомогою знаків у всі часи право найчастіше виражалось, а зараз це основна форма його об’єктивації. Такими знаками є знаки природної мови, тобто слова, які є носіями значень і смислів. Слово може мати декілька значень, позначаючи декілька понять, а також бути носієм смислу, який пов’язує його з ширшим контекстом, ніж просто позначуване ним (наприклад, “відповідальність”, “експлуатація”, “небезпечний для життя стан”, “порнографічні предмети” тощо). Цей контекст, на думку І. Грязіна, може бути двобічним. По-перше, знаковим (сенс надається іншими елементами знакової системи, чи іншою знаковою системою, тобто смисл семіотичний), по-друге, контекст може бути і позазнаковим (природа, суспільство; сенс тут семантичний) [7, с. 35]. Відповідно, яке із значень слова тлумач обере, залежатиме від його ціннісних передумов пізнання, від його критерію оцінювання.

Ще одна причина зумовлена тим, що навіть якщо ми однозначно витлумачимо значення кожного зі слів, що утворюють текст закону про кримінальну відповідальність, це ще не означає, що ми правильно і однозначно зрозуміємо текст загалом чи окремі його частини, оскільки текст наділений металінгвістичною природою. До ознак такої відносять серед інших і структурність, яка є надбудовою над природною мовою, (наприклад, відповідне розташування розділів у Кримінальному кодексі чи його статей у межах розділу, порядок розташування видів покарань тощо) та тематичну єдність (всі елементи тексту отримують сенс лише у співвіднесенні зі сенсом цілого) [8, с. 285]. А текст може бути носієм декількох сенсів. Це твердження, доведене в межах герменевтики, зараз активно використовують і в правознавстві [9; 10 та ін.].

Серед зазначених причин – порушення правил законодавчої техніки, законів формальної логіки, принципу системності законодавства (наприклад, число іменників (однина чи множина), передбачення одночасно і кримінальної, і адміністративної відповідальності за одне і те ж, порушення правил поділу понять тощо).

Ще однією з причин, які є особливістю закону про кримінальну відповідальність і ґрунтується на ньому, є визнання матеріальної ознаки злочину – суспільної небезпеки. Вона самим законодавцем визнається визначальною щодо кримінальної протиправності, тобто прямого передбачення в законі (ч. 2 ст. 11 КК України), може мінятися внаслідок зміни обстановки (ст. 48 КК України) тощо.