Ще ряд причин випливає із соціальної, нормативної та ціннісної природи права. Право має нормативний характер, оскільки є регулятором людської поведінки. В такий спосіб воно задовольняє відповідні потреби людей, і отже стає для них цінністю. Право завжди міститиме ціннісну характеристику, оскільки є творенням людей, частиною культури і, на відміну від природи, що протистоїть суб’єктові, включає в себе “частину” творячого суб’єкта – людські цінності, значення, смисли. Право містить не тільки суще, але й належне (цінності). Ціннісною характеристикою наділене не лише право, а й будь-який об’єкт, створений людиною і здатний задовольняти її потреби.

Відповідно, вусі ці особливості поставили питання про вироблення особливого підходу (“непозитивістського”) до пізнання таких об’єктів, порівняно із пізнанням природи, адже вони не підпорядковуються і не обумовлюються винятково законами природи, серед них немає таких однозначних причиново-наслідкових зв’язків, як у природі. Крайнім варіантом вирішення цього питання стало абсолютне протиставлення “наук про природу” (природничих наук) “наукам про дух” (гуманітарним наукам), аж до повного відмовлення останнім у науковості [11]. Серед дослідників права теж є прихильники такого протиставлення [12]. Ми ж схиляємось до думки, що гносеологічна частина суспільно-гуманітарних наук повинна містити ряд особливостей, що зумовлені природою досліджуваних ними об’єктів (про що вже йшлося), порівняно з природничими науками, а не протиставлятись їм. До таких особливостей можна віднести велике значення ціннісних передумов пізнання, наявність специфічних методів дослідження, діалогічна природа пізнання, встановлення смислів, обов’язковість ціннісно-ідеологічної складової в результаті пізнання, конкретність істини й розгляд як істинного не такого знання, що абсолютно відповідає існуючому станові речей, а такого яке відображає належне, вказує на глибину розуміння об’єкта. Смисл соціального пізнання, як зазначено в літературі, полягає в програмуванні людської діяльності, у визначенні перспектив і цілей суспільного розвитку [8, с. 69]. Хоча сама логіка дослідження, як у природничих, так і в суспільно-гуманітарних науках є однаковою, ряд методів, розроблених в природничих науках, застосовуються в суспільно-гуманітарних і, навпаки, дедалі більшого значення в природничих дослідженнях набувають методи суспільно-гуманітарних наук.

Відповідно, спираючись на сучасні досягнення в гносеологічній проблематиці суспільно-гуманітарних наук та у філософії, можна стверджувати, що процес тлумачення закону про кримінальну відповідальність полягає у з’ясуванні його істинного смислу. Істинним смислом закону про кримінальну відповідальність є такі знання про право, які “узгоджуються з критерієм науковості, з одного боку, і соціальними нормами чи цінностями – з іншого” [8, c. 76], та які в подальшому отримують своє підтвердження на практиці. Пояснимо це твердження.

По-перше, критерієм науковості слугуватиме низка наукових методів (в теорії тлумачення їх прийнято називати способами тлумачення) роботи з текстом закону про кримінальну відповідальність. Застосування таких методів, слід погодитися з І. Грязіним, хоч і не дає однозначно правильних інтерпретацій нормативного тексту, але виключає принаймні окремі особливо грубі порушення в практиці застосування законодавчих положень. Ці правила достатньо формальні і тому не можуть привести до однозначного вирішення завдання тлумачення. З огляду на це можна говорити і про їх відносну ідеологічно-філософську нейтральність, що призвело до того, що деякі з них зберігаються у незмінному вигляді протягом досить довгого періоду і визнаються авторами найрізноманітніших світоглядних переконань [7, c. 23]. Використання їх є обов’язковим, оскільки дозволить максимально врахувати все те, що безпосередньо виражене в тексті закону, і отже забезпечить дотримання принципу законності в процесі тлумачення.

По-друге, знання про право буде істинним лише тоді, коли воно отримало свою оцінку з ідеологічно-ціннісних установок суб’єкта пізнання. Це твердження повністю дає можливість пояснити наявність різноманітних тлумачень одних і тих самих положень закону, що відбувається на практиці, і таке оцінювання є неминучим та об’єктивно зумовленим, що ми вже вище намагалися довести. Але воно водночасможе викликати найбільше заперечень, оскільки порушує принцип законності. Адже цих ідеологічно-ціннісних установок, в умовах відсутності єдиної державної ідеології, буде стільки, скільки і суб’єктів тлумачення. Проте ще раз наголосимо, що ми не відкидаємо застосування способів тлумачення, що дають можливість забезпечити законність у тлумаченні, та тих однозначних висновків, яких можна досягти з їх допомогою. Ми говоримо про паралельне їх використання.

Загалом ціннісні відношення супроводжують весь процес пізнання права. Так, ціннісно-ідеологічні передумови пізнання зумовлюють вибір предмета дослідження, “підхід до проблеми, рівень абстракцій, інтерпретацію результатів аналізу. Те, як дослідник бачить об’єкт, що він в ньому осягає і як він його оцінює, випливає з ціннісних передумов пізнання” [8, с. 85]. Суб’єкт тлумачення звертатиметься до цінностей і при з’ясуванні смислу окремих слів закону про кримінальну відповідальність та смислу тексту закону в цілому, і при оцінці кінцевого результату свого тлумачення, а також на їхній основі висувати пропозиції з удосконалення цього закону в своїх подальших дослідженнях.

Такою цінністю, критерієм оцінок існуючого об’єктивного права виступатиме, як ми вже зазначали, природне право.

Ціннісні передумови неодмінно тягнуть за собою й ідеологічну оцінку знання, оскільки, повторимо, те, що особа вважає правом, залежить від її індивідуальних чи групових потреб й інтересів.

Результатом такої особливості пізнання у суспільно-гуманітарних науках і в тому числі тлумачення законів є наявність різнобою у розумінні одного законодавчого припису, перетлумачення його через деякий час не лише у науковій літературі, але й у постановах Пленуму Верховного Суду України. Зумовлено це різними ціннісними передумовами пізнання та критеріями оцінювання, що є в різних дослідників та навіть можуть з часом змінюватися в одного дослідника. До 1991 р. в радянський період через визнання як панівних комуністичної ідеології та інтересу пануючого класу з цим було простіше, хоча також спостерігався з окремих питань різнобій. Сьогодні визнається плюралізм цінностей та ідеологій. Дослідники оцінюють закони, виходячи із своїх власних установок та переконань, при цьому аргументуючи свою позицію нерідко одними і тими ж законодавчими положеннями, знову ж таки розуміючи їх на свій лад, або різними положеннями, вишукуючи у нашій “безсистемній” системі права саме такі, які б якнайкраще підтверджували їхню позицію.

Автор цього дослідження також є носієм певних ціннісних та ідеологічних установок і тому при тлумаченні закону про кримінальну відповідальність ми будемо виходити з філософсько-антропологічного та потребового підходів. Позитивним сторонами їх є людиномірний характер, орієнтація на міжнародні стандарти та основні принципи Конституції України.

Отже, ґрунтуючись на філософсько-антропологічному та потребовому підходах до дослідження й оцінки правових явищ, що їх активно розробляють представники Львівської школи прав людини [5], при тлумаченні закону про кримінальну відповідальність слід вкеруватися такими положеннями:

Найвищою цінністю є людина як біосоціальний індивід (абз. 3 Розділу Х Декларації про державний суверенітет України, ст. 3, ч. 2 ст. 21, ч. 1 ст. 22 Конституції України). Держава та здійснюване нею юридичне регулювання є інструментами забезпечення умов для реалізації і захисту прав людини [5, с. 133, 137].

Основні права людини – це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх [13, с. 9].

Гарантією забезпечення й захисту прав людини є їхнє закріплення в міжнародно-правових актах та нормативних актах держави. Тому при встановленні конкретного змісту й обсягу певного права слід враховувати закріплені у міжнародних документах “стандарти” таких прав, зокрема Конвенцію про захист прав людини та основних свобод і практику Європейського суду з прав людини з її застосування, яка надає таким правам конкретно-історичну прив’язку і є, відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” [14], джерелом права в Україні; правові акти України, в яких закріплене “пануюче у ній конкретно-історичне розуміння основних прав людини” [5, с. 226] та їх офіційне тлумачення Конституційним Судом України. Одночасно при тлумаченні законів слід враховувати конституційний принцип про недопущення звуження змісту та обсягу проголошених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина (ч. 3 ст. 22 Конституції України) [15].

Відповідно до інструментально-позначаючої цінності права в юридичних нормах “у вигляді обов’язків фіксуються вчинки, котрі мають цінність для відповідних (управоважених) суб’єктів, для держави. У вигляді ж прав подається опис вчинків, здатних принести користь носіям цих прав та іншим суб’єктам. Нарешті, у формі заборон вказуються такі вчинки, які несумісні з певними цінностями, тобто такі, що руйнують цінні для відповідних суб’єктів і схвалювальні чи допустимі державою суспільні відносини, а також вчинки, що породжують антисуспільні відносини” [5, с. 256]. Закон про кримінальну відповідальність містить приписи усіх трьох видів. Стосовно перших двох, то через те, що кожному праву кореспондує відповідний обов’язок, кожен такий законодавчий припис можна трактувати як такий, що одночасно містить і право, і кореспондуючий йому обов’язок відповідних суб’єктів. Такими в кримінальному праві слугують з одного боку, особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а з іншого, – держава в особі уповноважених нею органів. Тому в разі виникнення сумнівів, колізії інтересів при тлумаченні таких положень слід однозначно надавати перевагу якнайкращому забезпеченню інтересів людини перед інтересами держави, виходячи з наведеного першого положення та ч. 2 ст. 19 Конституції України, в якій закріплений спеціальнодозволенний принцип діяльності органів державної влади.

Щодо приписів-заборон, які складають (за незначними винятками) усю систему Особливої частини закону про кримінальну відповідальність, вони утворюють, з одного боку, “винятки” із загальнодозволеного типу правового регулювання відносин між особою та державою на користь першої, а з другого, – виступають умовами, обставинами, з настанням яких держава в особі уповноважених нею органів зобов’язана чи може вчинити те, що передбачено в Загальній частині кримінального закону, з урахуванням санкції відповідного припису-заборони. Отож, і в цьому випадку, керуючись вищезазначеними аргументами, усі неясності повинні розумітися на підставі з інтересів особи.