Досліджено кримінально-правові ознаки релігійних споруд, культових будинків і релігійних святинь та з їх урахуванням запропоновано дефініції цих понять.

Ключові слова: релігійна споруда, культовий будинок, релігійна святиня, кримінально-правове поняття, кримінально-правова ознака.

Проголошена ст. 35 Конституції України свобода віросповідання займає чільне місце в системі особистих прав і свобод людини та громадянина, є їх своєрідним фундаментом, духовною основою. Реальність цієї свободи залежить не лише від її нормативного закріплення, чіткої законодавчої регламентації, але й від наявності дієвої системи правових гарантій реалізації такої свободи.

Переосмислення законодавцем соціальної ваги інституту свободи віросповідання, значущості суб’єктивних можливостей „сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність” [1] висвітлені у чинному кримінальному законодавстві. Чинний Кримінальний кодекс України (далі – КК України) передбачає одразу кілька статей, що гарантують безперешкодну реалізацію свободи віросповідання, а саме – ст. 178 „Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків”, ст. 179 „Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь”, ст. 180 „Перешкоджання здійсненню релігійного обряду” та ст. 181 „Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів” [2].

Більша частина законодавчих приписів, передбачених цими статтями, є новими для вітчизняної кримінально-правової науки, невідомими судово-слідчій практиці. Під час їхнього аналізу виникає низка складних

Дослідження цієї проблеми знаходяться на початковому етапі, а їх результати відображені, головно, у підручниках з кримінального права, науково-практичних коментарях. Авторами відповідних розділів (глав, параграфів) стали П.П. Андрушко, А.П. Бабій, Л.Б. Ільковець, М.Й. Коржанський, М.І. Мельник, А.В. Тарасенко, та інші науковці. Увагу проблемі предмета складів злочинів проти свободи віросповідання приділили у своїх монографічних дослідженнях С.Я. Лихова та І.О. Зінченко.

Проте висновки, зроблені цими дослідниками, далеко не вичерпують означену проблематику. Чимало питань не отримали свого однозначного вирішення, а деякі не розглядалися взагалі. Наприклад не визначено співвідношення між такими предметами відповідних складів, як релігійна споруда, культовий будинок і релігійна святиня; не визначено ознаки цих предметів, їх кримінально-правове значення; дискусійним залишається питання про зачислення окремих предметів (об’єктів) до тієї чи іншої з названих категорій тощо.

Необхідність вирішення цих та інших важливих питань зумовлює актуальність пропонованої статті, формує її мету – комплексний аналіз предмета складів злочинів проти свободи віросповідання, встановлення кримінально-правових ознак релігійних споруд, культових будинків та релігійних святинь, формулювання їх теоретичного поняття.

У сучасних умовах предметом складу злочину є речі матеріального світу, інші об’єктивно існуючі утворення чи явища, впливаючи на які, винний заподіює істотну шкоду (або створює реальну загрозу її заподіяння) охоронюваним КК України правовим благам.

За чинним КК України предметом складів злочинів проти свободи віросповідання є:

релігійні споруди, культові будинки (ст. 178 КК України);

релігійні святині (ст. 179 КК України).

Проблему змісту кримінально-правових понять „релігійна споруда”, „культовий будинок” на сьогодні вирішують двояко.

Більшість дослідників схиляються до вузького розуміння релігійних споруд, культових будинків як предмета складів злочинів проти свободи віросповідання – це приміщення, призначені для проведення богослужінь, релігійних обрядів і церемоній.

Зокрема, А.В. Тарасенко визначає релігійні споруди, культові будинки як будови обрядового призначення, які, як правило, мають внутрішнє приміщення [3, с. 481]. До таких об’єктів належать „церкви, мечеті, синагоги, каплиці, монастирі, молельні будинки, інші приміщення, в яких можуть справлятися церковні служби” [4, с. 66].

Інша частина науковців у своїх роботах пропонують ширші визначення релігійних споруд, культових будинків.

Так, М.І. Мельник визнає релігійними спорудами, культовими будинками „приміщення для проведення або забезпечення богослужінь, виконання релігійних обрядів та церемоній (церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті, пагоди, каплиці, дзвіниці, мінарети, молитовні тощо)” [5, с. 443]. Як бачимо, релігійними спорудами, культовими будинками автор називає не тільки об’єкти, де проводяться богослужіння, релігійні обряди та церемонії, але й споруди, які забезпечують здійснення перелічених дійств (наприклад, дзвіниці, мінарети).

На думку А.П. Бабій (яка, по-суті, дублює положення п. 4 роз’яснення Вищого Арбітражного суду України „Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” [6]) під культовими будинками та релігійними спорудами слід розуміти будь-які будинки і споруди, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян” [7, с. 357].

Найпрогресивніші міркування з приводу змісту та співвідношення кримінально-правових понять „релігійна споруда”, „культовий будинок”, висловила С.Я. Лихова.

Автор вперше робить спробу розмежування зазначених категорій. Під культовими будинками С.Я. Лихова розуміє „різного роду будівлі, приміщення, споруди, які спеціально призначені і пристосовані для того, щоб громадяни брали участь у богослужіннях, у виконанні релігійного обряду, церемоній чи процесій (наприклад, церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті тощо)” [8, с. 311]. Релігійними спорудами, крім культових будинків, дослідниця пропонує визнавати також „архітектурні конструкції, зведені з метою задоволення релігійних потреб людини сповідувати чи поширювати віру (наприклад, побудовані чи споруджені православні або католицькі хрести тощо)” [8, с. 311].

Думається, що з метою з’ясування категорій „релігійна споруда”, „культовий будинок” потрібно, насамперед, звернутися до положень чинного законодавства, релігієзнавчих джерел.

У чинних на території України нормативно-правових актах (крім КК України) трапляється два види термінологічних зворотів: „культова будівля” (цей зворот є найпоширенішим і використовується не лише в Законі України „Про свободу совісті та релігійні організації” [9], але й у низці інших нормативно-правових актів [10; 11]), і „культова споруда” [12].

Проте жоден з цих законодавчих актів не роз’яснює зміст досліджуваних понять; немає також положень, які б прямо вказували на ознаки культових будівель чи культових споруд. Єдиним винятком можна вважати ст. 21 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, де зазначено, що „богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях” [9]. З цього положення робимо закономірний висновок: культові будівлі – це лише ті об’єкти, всередині яких можуть знаходитися люди, тобто об’єкти, що мають внутрішнє приміщення.

Сучасне академічне релігієзнавство також не оперує термінологічними зворотами, які містить ст. 178 КК України. Для позначення приміщень, у яких проводять богослужіння, у релігійних обрядах використовують термінологічний зворот „культова споруда”, а також термін „храм”.

Культова споруда трактується як приміщення для проведення богослужінь і виконання релігійних обрядів. У кожної конкретної конфесії така споруда має свої найменування: у християнстві – це собор, церква, костел, кірха; в ісламі – мечеть, в іудаїзмі – синагога. Кожна деталь культової споруди (її архітектура, живопис тощо) суворо регламентована канонами тієї чи іншої релігії [13, с. 196].

Поняття „храм” охоплює собою три категорії об’єктів: релігійно-культову будівлю (готичний собор, мусульманська мечеть), релігійно-культову споруду (будистьську ступу) або ж тектонічний об’єм природного походження (гора, печера), адаптований для проведення ритуальних церемоній, передусім – богослужінь [14, с. 1149].

Аналіз наведених положень, як бачимо, не дає змоги однозначно встановити кримінально-правовий зміст понять „релігійна споруда”, „культовий будинок”. Попри те, більшість з них все ж таки акумулюють у собі найвагоміші характеристики, соціально значущі ознаки досліджуваних категорій.

На наш погляд, релігійні споруди, культові будинки як предмет складів злочинів проти свободи віросповідання володіють сукупністю фізичних, соціальних та юридичних ознак.

Фізичні ознаки релігійних споруд, культових будинків як предмета складу злочину доцільно пов’язувати з їх матеріальністю. Ці об’єкти є реально існуючими утвореннями навколишнього світу, що існують незалежно від людської свідомості, сприймаються за допомогою органів чуття, а отже – піддаються безпосередньому злочинному впливу – зруйнуванню чи пошкодженню.

З фізичного погляду, будинок – це, зазвичай, будова, що складається із стін, які утворюють замкнутий простір, і даху [15, с. 7]; будинком, посуті, може слугувати кожна будівля, яка має внутрішнє приміщення.

Споруда, якщо керуватися лінгвістичним тлумаченням цього слова, – це будь-яка значима будова, незалежно від її виду та призначення [16, с. 111]; все те, що збудовано, споруджене, переважно, великих розмірів і складної конструкції [17, с. 665]. Тому поняття „споруда” є ширшим за обсягом, ніж поняття „будинок”, і охоплює останнє.

Виділення фізичних ознак релігійних споруд, культових будинків як предмета складів злочинів проти свободи віросповідання дає змогу визначити коло утворень (чи явищ), посягання щодо яких не можуть кваліфікуватися за ст. 178 КК України. До них можна зачилити, зокрема, майнові права громадян чи релігійних організацій по володінню, користуванню чи розпорядженню релігійними спорудами, культовими будинками; релігійні почуття та переконання віруючих; нематеріалізовані зображення релігійного характеру (наприклад, отримані за допомогою світлових ефектів зображення церков, релігійних персонажів – Ісуса Христа, Діви Марії, Святих тощо).

Зміст соціальних ознак релігійних споруд, культових будинків відображають виконувані ними специфічні функції, їх цінність для віруючих.

Чимало дослідників, як видається, необґрунтовано обмежують функціональність розглянених об’єктів, зводячи їх призначення до місця, де здійснюються богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії. Насправді ж коло виконуваних цими об’єктами функцій значно ширше. Так, релігійні споруди, культові будинки часто використовуються для навчання релігії; вони ж є місцем позакультового спілкування людей між собою, прихожан і священнослужителя. Більше того, для багатьох віруючих саме перебування, знаходження у таких місцях допомагає знайти душевний спокій, рівновагу, додає життєвої сили і наснаги.

Саме тому специфічну функцію релігійних споруд, культових будинків слід формулювати більш широко, а саме – задоволення релігійних (духовних) потреб людей. Основною ж формою задоволення таких потреб, безумовно, є участь віруючих у богослужіннях, релігійних обрядах, церемоніях та процесіях.

Треба наголосити, що релігійними спорудами, культовими будинками можуть вважатися лише ті будови, які спеціально призначені для задоволення релігійних (духовних) потреб людей. Це їх основна, базова функція, яка і визначає особливий соціальний статус досліджуваних об’єктів. Встановлення такої функції, як видається, має відбуватися з урахуванням двох взаємопов’язаних чинників – об’єктивного та суб’єктивного.