Зміст першого з цих чинників зумовлений тими обов’язковими елементами, якими (відповідно до канонів того чи іншого віросповідання) має володіти конкретна будівля для визнання її релігійною спорудою, культовим будинком. Йдеться про місце розташування певних об’єктів, їх архітектурну конструкцію, внутрішнє та зовнішнє оформлення тощо.

Наприклад, в основу структури православного храму (церкви) покладено принцип трьохчастинного розподілу буття. Він пронизує всі елементи храму: по вертикалі – це підстава, тіло (корпус) храму і його завершення (дах, барабани, куполи з зображенням хреста), а по-горизонталі – притвор, середня частина (власне храм) і вівтар (символ області Бога, де можуть знаходитися священнослужителі) [18, с. 10–11].

Другий з перелічених чинників ґрунтується на суб’єктивному ставленні віруючих до релігійних споруд, культових будинків. Вони мають сприйматися самими віруючими як об’єкти, спеціально призначені для задоволення релігійних (духовних) потреб людей, об’єкти, які за своєю роллю та суспільною значимістю відрізняються від інших будівель житлового, виробничого, культурного призначення. Таке сприйняття, зазвичай, зумовлене догмами конкретного віровчення (так, у православ’ї церква вважається місцем перебування трансцендентної сутності; це „дім Божий”, де людина відмежовується від реальності і отримує можливість спілкуватися з Богом).

З огляду на наведене, не доцільно визнавати культовими будинками, релігійними спорудами приміщення, які спеціально не призначені для задоволення релігійних потреб (приватні будинки, квартири, будівлі підприємств, установ, організацій), навіть якщо в таких приміщеннях відбуваються релігійні обряди, церемонії чи процесії. Предметом складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України, вони можуть виступати лише після зміни їх цільового призначення (наприклад, у разі переобладнання житлового будинку під молитовню).

На практиці інколи виникає проблема кримінально-правової оцінки злочинних посягань щодо будівель, які тимчасово виконують функції приміщень, де віруючі задовольняють свої релігійні (духовні) потреби (зокрема, намети, тимчасові дерев’яні конструкції). Так, 1 квітня 2008 року у місті Чернігові кілька невідомих осіб спалили похідний храм (великий військовий намет з вікнами, у середині якого розміщувався вівтар і престол) представників УПЦ Московського патріархату [19].

Виникає питання: чи є такі будівлі предметом складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України? Ми схиляємося до позитивної відповіді на це питання.

По-перше, сам факт „тимчасовості” цих об’єктів не може мати кримінально-правового значення, адже в окремих випадках зруйнування тимчасових релігійних споруд, культових будинків може завдати значно більшої шкоди свободі віросповідання, ніж вчинення таких діянь щодо постійнодіючих об’єктів. Наприклад, унаслідок зруйнування каплиці на морському судні члени екіпажу протягом тривалого періоду позбавляються можливості задовольняти свої релігійні (духовні) потреби.

До того ж, по-друге, у ст. 178 КК України не встановлено мінімального розміру шкоди, при наявності якого вчинене може кваліфікуватися за цією статтею. Це означає, що незначна матеріальна цінність тимчасових релігійних споруд, культових будинків не є перешкодою для кримінально-правової оцінки злочинних посягань щодо них за згаданою статтею.

Крім фізичних та соціальних ознак релігійних споруд, культових будинків є необхідність у виділенні їх юридичних ознак. Такі споруди мають бути чужими для винної особи бути у власності суб’єкта права власності.

На сторінках кримінально-правової літератури трапляється погляд, відповідно до якого чужим визнається „майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного” [5, с. 458]. У такій інтерпретації ця обставина є ознакою майна як предмета складів злочинів проти власності.

Вважаємо, що ця позиція потребує уточнення. Річ у тому, що наведена вище цитата справджується лише відносно окремих видів злочинів проти власності (зокрема, крадіжка, грабіж, розбій), адже неможливо, скажімо, викрасти самому у себе майно, яким володієш на законних підставах. Однак немає жодних передумов для висновку про те, що майно, яке є в законному володінні винного, не може бути ним знищено, пошкоджено, злочинно використано тощо.

Спираючись на ці міркування, чужими варто визнавати лише ті релігійні споруди, культові будинки, які не є у власності винної особи. Тому не повинні оцінюватися за ст. 178 КК України випадки зруйнування, пошкодження особою релігійних споруд, культових будинків, які належать їй на праві приватної власності (наприклад, самостійно збудовані каплиці, архітектурні ансамблі, інші конструкції релігійного характеру), випадки знесення релігійних споруд, культових будинків, які є у власності релігійної організації за рішенням такої організації.

Отож, враховуючи вищенаведене, культовими будинками потрібно вважати будівлі, що мають внутрішнє приміщення і спеціально слугують для задоволення релігійних (духовних) потреб людей (насамперед, потреб у здійсненні богослужінь, релігійних обрядів, церемоній і процесій).

Поняття „релігійна споруда” є ширшим за обсягом, ніж поняття „культовий будинок”, і охоплює останнє. Однак у кримінально-правовому розумінні (оскільки ці терміни у ст. 178 КК України вжиті альтернативно) релігійними спорудами доцільно вважати усі інші (крім культових будинків) будівлі, спеціально призначені для задоволення релігійних (духовних) потреб людей. Прикладом таких споруд можуть бути каплиці, жертовники, статуї релігійних персонажів (наприклад, Діви Марії, Будди), релігійна символіка (православні чи католицькі хрести) тощо.

Наступною проблемою, що потребує вирішення, є проблема змісту кримінально-правового поняття „релігійна святиня”. У публікаціях з кримінального права склалися, знову ж таки, два основних підходи щодо її вирішення.

Домінуючим на сьогодні є широке розуміння релігійних святинь, за якого останніми визнаються шановані віруючими певної релігії предмети та місця релігійного поклоніння, а також місця паломництва віруючих [5, с. 444–445; 20, с. 332].

Водночас, частина дослідників наводить у власних визначеннях додаткові ознаки релігійних святинь, звужуючи обсяг цього поняття.

Так, А.П. Бабій вважає, що релігійною святинею можуть вважатися об’єкти, „визнані такими в установленому релігійною організацією порядку” [7, с. 358]. Оцей погляд підтримати досить важко. По-перше, сам факт формального визнання релігійною організацією того чи іншого об’єкта як релігійної святині не повинен бути визначальним ключовим при встановленні досліджуваного предмета складу злочину. Куди важливішими є сакральні характеристики релігійних святинь, сприйняття їх віруючими як таких. До того ж, по-друге, навряд чи всі наявні в Україні релігійні організації передбачають спеціальний порядок визнання тих чи інших об’єктів релігійними святинями.

А.В. Тарасенко переконаний, що релігійними святинями мають бути визнані лише об’єкти, які „є у державній власності чи у власності релігійної організації” [3, с. 483]. Виділення цієї ознаки нам видається зайвим. З одного боку, вид права власності на релігійні святині не має жодного кримінально-правового значення, з іншого – навряд чи сьогодні можна знайти „безхазяйну” релігійну святиню, яка є „нічиєю” і не є власністю визначеного суб’єкта.

Ще одне уточнення пропонує у своїй дефініції Л.Б. Ільковець. Автор визнає релігійними святинями споруди, будівлі або місцевості, яким поклоняються віруючі будь-якої конфесії, „якщо діяльність такої конфесії не заборонена в Україні згідно з чинним законодавством” [21, с. 191]. Це уточнення є логічним, однак стосується не змістовних ознак розгляненого предмета складу злочину, а загальнотеоретичної проблеми меж і обсягів кримінально-правової охорони тих чи інших благ. Тому, очевидно, недоцільно розглядати цю обставину як негативну ознаку релігійних святинь.

Святиня, у найзагальнішому розумінні, – це місце або предмет релігійного шанування. Розглядаючи цю категорію як предмет складів злочинів проти свободи віросповідання, потрібно звернути увагу на її фізичні, соціальні та сакральні ознаки.

Зміст фізичних ознак релігійних святинь (як і у випадку з релігійними спорудами, культовими будинками) зумовлений їх матеріальністю. Релігійна святиня як предмет злочину – це завжди реальний об’єкт, щодо якого можливий безпосередній фізичний вплив (утримування, осквернення чи знищення).

Враховуючи особливості фізичних характеристик досліджуваного предмета складу злочину, можна виокремити два основні види релігійних святинь – це релігійні реліквії та святі місця.

Реліквіями вважаються будь-які предмети, які мали відношення до святого; на вшануванні реліквій особливу увагу акцентують у християнстві та буддизмі [22, с. 596]. Ними можуть слугувати, зокрема, чудотворні ікони (зображення Ісуса Христа, Діви Марії, Святих тощо), фрагменти Істинного Хреста (згідно з віруваннями – це хрест, на якому був розіп’ятий Ісус), книги (Біблія, Трипітака), манускрипти, останки і мощі святих, інші предмети (наприклад, чаша і посох Будди, слід стопи Матері Божої, який знаходиться у Почаївській лаврі тощо).

Святі місця – це місцевості та споруди, які, згідно з релігійними джерелами, пов’язані з життєписом засновника або окремих святих тієї чи іншої релігії, різними чудами [23, с. 298]. Такими місцями визнані різноманітні природні утворення (урочища, яри, печери, поляни, скелі, дерева, джерела, кургани), архітектурні конструкції (храми, монастирі, каплиці, склепи), місця поховання, могили тощо.

З огляду на відсутність фізичної ознаки, не можуть бути визнані релігійними святинями різноманітні священні міфи, людська діяльність, звуки (наприклад, в індуїзмі священним визнається звук „ом” (om)) тощо.

Соціальні ознаки релігійних святинь зумовлені їхнім функціональним призначенням. Як і релігійні споруди чи культові будинки, релігійні святині використовують для задоволення релігійних потреб громадян.

Однак, на відміну від релігійних споруд, культових будинків, які здебільшого використовують з метою відправлення богослужінь, релігійних обрядів, форми задоволення релігійних потреб громадян з використанням релігійних святинь різноманітніші та мають свою специфіку. Умовно виділяють дві головних форми використання таких святинь для задоволення релігійних потреб громадян – безпосередню і опосередковану.

Перша з цих форм (безпосередня) пов’язане, насамперед, із місцями паломництва, які (за переконаннями віруючих) володіють цілющими властивостями. У таких місцях віруючі безпосередньо контактують з святинею, ніби отримуючи Божу благодать – п’ють цілющу воду, купаються, лежать у піску, притискаються до дерев, скочуються по гладких частинах скель, прикладають хворі частини тіла в отвори тощо.

Інша форма (опосередкована) стосується переважно релігійних реліквій, з якими віруючі не контактують фізично (наприклад, мощі Святого Андрія Первозванного). Особливо цінні з них зберігаються у храмах, стіни яких окреслюють так званий сакральний контур – територію, де віруючим дозволяється здійснення актів поклоніння релігійним святиням (проголошення молитов, виконання релігійних обрядів, церемоній, процесій тощо).

Ознаками, які зумовлюють кримінально-правову специфіку релігійних святинь як предмета складів злочинів проти свободи віросповідання, є сакральні ознаки.

Сакральне – категорія, що позначає властивість, володіння якою робить об’єкт у винятково значущим, ціннісним на тому потребує до нього шанобливого ставлення [14, с. 962]; це сфера буття, ідейно-мислинеєва сутність, істота чи сила, які людина переживає у розрізі почуттів благоговіння і захоплення, та є для людини фундаментальною цінністю [24, с. 4–5].