Слід зауважити, що серйозною помилкою було те, що в 1929 р. при інспекції місць ув’язнення скасовували розподільні комісії. Прийнята в 1933 р. нова редакція Виправно-трудового кодексу практично повністю ігнорувалася. Про це, зокрема, свідчить наказ № 4 від 22 березня 1932 р., підписаний начальником будівництва Біломоро-Балтійського каналу Л.Й. Коганом (до речі, практиком і теоретиком «перековування працею», девізом якого було гасло «Наш план – це наказ на фронті»). Все це, природно, було на руку «хоронителям» кримінальної «спадщини». У цих умовах «злодії», «бурлаки», переведені, як правило, до виправно-трудових таборів із в’язниць та ізоляторів, своєю нахабністю і хитрістю посіли окреме становище в місцях позбавлення волі. Тоді й склалася чітка трирівнева структура кримінального співтовариства, а саме: на вищому – «злодій у законі» («козирний злодій», «всесоюзний злодій», «центровий злодій», «пахан») – абсолютний авторитет («лідер»); на середньому – звичайний злодій («авторитет»); на нижньому – «шістки» («слуги») та інші виконавці рішень «злодійського братерства».

На початку Великої Вітчизняної війни відповідно до Указів Президії Верховної Ради СРСР від 12 липня й 24 листопада 1941 р. з місць позбавлення волі були достроково звільнені різні категорії ув’язнених для відправлення на фронт (близько 25% від загального числа). Протягом 1942–1943 рр. за спеціальними рішеннями Державного Комітету Оборони звільняється ще близько 10% засуджених. У числі «спеціального контингенту», мобілізованого в армію, виявилося й чимало «злодіїв».

Під час війни багато «злодіїв у законі» надавали перевагу тому, щоб відсидітись у місцях позбавлення волі. Так, у 1942 р. на території колишнього СРСР відбувся з’їзд «злодіїв у законі», де було прийнято рішення не брати участі у війні. А тих «злодіїв», які пішли воювати, прозвали «суками» і оголосили поза законом. Таким чином виникло розмежування у середовищі цих злочинців, яке переросло в непримириму війну. В одному із нарисів про перепитії цієї боротьби В.Т. Шаламов описує «зустріч такого фронтовика» , до якого звертався його колишній «браток»: «Ти був на війні? Ти взяв у руки гвинтівку? Виходить, ти - сука, справжнісінька сука і підлягаєш покаранню за законом. До того ж ти -боягуз! У тебе не вистачило чинності, волі відмовитися від штрафної роти -взяти строк або навіть вмерти, але не брати в руки гвинтівку!» [8, с 31].

У післявоєнний час частина «злодіїв у законі» почала вимагати у своєму середовищі зміни жорстких вимог «закону», а також створювати угруповання з тих, хто відійшов від «законників». Між ними і «злодіями у законі» спалахнула ворожнеча. З цього моменту можна було користу­ватися пільгами, передбаченими для тих засуджених, хто чесно працю­вав. На цій підставі відбувся розкол між «злодіями у законі».

Злочинців, яких було визнано такими, що «відійшли», почали називати «справжніми злодіями». Вони залучали на свій бік «автоматників» («злодіїв у законі», які служили в армії, чим порушили злодійську заборону), а також незадоволених жорстокістю злодійських законів інших засуджених [4, с 313].

Тому в 1948 р. злодійські «авторитети» видають свій «новий злодійський закон». Його вимоги докорінно суперечили принципам поведінки «правовірних злодіїв». Наприклад, «авторитетам» місць ув’язнення дозволялося працювати в таборах і в’язницях старостами, нарядниками, бригадирами, не заборонялося мати родини, не переслідувалася минула служба в армії.

До кінця 40-х рр. у місцях позбавлення волі утворилися групи засуджених, які об’єдналися новими ідеями, принципово протилежни­ми «злодійським». Зміни, що відбулися у «блатному світі», призвели до серйозних конфліктів, оскільки одні хотіли відновити свій статус, інші ж не бажали уступати зони «узаконеного» грабіжництва, сфери впливу, «спадкоємне» право на владу. «Злодії» у нових умовах здійснювали всі заходи щодо збереження системи карних традицій і звичаїв з метою підняття престижу «злодійської ідеї». У стосунках між собою вони стали більш рішучими й принциповими. У таборах та на волі вони весь час проводили «сходки», «суди», «з’їзди», які збирали до 200-400 делегатів. На них «судили» і вбивали зрадників «закону». У 1947 р. такий «з’їзд» відбувся в Москві, у Сокольниках; у 1955 р. - у Казані, у 1956 р. - у Краснодарі [9, с 113].

Масштабність і складність проблем призвели до утворення наприкінці 1948 р. спеціальних табірних пунктів (відділень) суворого, посиленого режиму, призначених для утримування найнебезпечніших ув’язнених, засуджених. Відповідно до інструкції про порядок утримування ув’язнених у спеціальних підрозділах суворого режиму (1948 р.) передбачалося утримання у камерах тих, хто був схильний до здійснення злочинів. За ними встановлювався суровий нагляд. Засуджені, які вчинили злочини, скеровувалися у спеціально створені в кожному управлінні виправно-трудових таборів штрафні підрозділи.

У 1950 р. розширилася практика переведення злодіїв-рецидивістів на тюремний режим. Для цього виділяються такі великі в’язниці, як Златоустівська, Тобольська, Вологодська, Новочеркаська. Активна ізоляція представників злочинного світу, що почалася в 1948 р., у спеціальні табори суворого режиму принесла деякі позитивні результати. МВС СРСР постійно вимагало від начальників таборів і надалі використовувати всі можливості для ізоляції ворогуючих між собою ув’язнених. У 1951 р. вводиться їхнє роздільне утримування у табірних пунктах сурового режиму.

Значну роль у руйнуванні «злодійських» угруповань відіграли укази Президії Верховної Ради СРСР 1947 р. про охорону соціалістичної власності й особистого майна громадян, відповідно до яких значно підвищувалася кримінальна відповідальність за розкрадання. Але ці укази мали й зворотну дію, оскільки їх виконання призвело до великої концентрації «злодіїв» у місцях позбавлення волі. До того ж вжитим заходам активно протидіяли «звичайні злочинці». У нових умовах вони вже не могли безкарно грабувати ув’язнених, жити за їхній рахунок, користуватися в таборах привілеями, які самі собі створювали. Тому не випадково почастішали випадки убивств співробітників ВТТ і засуджених, які їм допомагали, почастішали напади на варту, групові втечі. То ж намічені заходи у боротьбі з «авторитетами» необхідно було підкріпити й створенням відповідного захисту як адміністрації ВТУ, так і ув’язнених. У 1953 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради про заходи щодо посилення боротьби з особливо злісними проявами бандитизму серед ув’язнених у виправно-трудових таборах, яким було санкціоновано як надзвичайну міру пока-рання страту винних у вчиненні таких злочинів. Це доповнення у законодавстві змусило охоронців карних традицій у злочинному середовищі переглянути своє ставлення до «винесення смертних вироків» до злодіїв, що порушили «закон».

Висновок. Характеризуючи організаційні й правові засади боротьби з організованою злочинністю, необхідно зауважити, що незважаючи на вживані державою заходи, професійна злочинність не була викорінена. Становище у виправно-трудових таборах ставало критич­ним, складна обстановка вимагала особливих заходів. Органам НКВС було надано право створювати спеціальні в’язниці і переводити осіб, які відбували покарання у виправно-трудових таборах і систематично порушували вимоги режиму (на практиці спеціальних в’язниць явно не вистачало). Тому в багатьох ВТТ стихійно було обладнано окремі особливі зони для роздільного утримування «злодіїв» та інших «авторитетів». Однак згодом практика виявила неспроможність і недоцільність створення таких зон в одній установі.

–––––––––––

Оцінка стану злочинності в Україні, результати діяльності органів внутрішніх справ за 2007-2008 рр. - К.: МВС України, 2009. - 80 с

Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность: Избранные труды. Антология юридической. литературы / Н.Ф. Кузнецова. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. - 840 с.

Гуров А.И. Профессиональная преступность / А.И. Гуров // Прошлое и современность. - М.: Юрид. лит., 1990. - 304 с.

Кримінологія: [підручник] / О.М. Джужа, Я.Ю. Кондратьєв, О.Г. Кулик, П.П. Михайленко та ін.; за заг. ред. О.М. Джужи. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 416 с.

Анисимков В.М. Тюремная община: «вехи» истории: истор.-публицист повествование / В.М. Анисимков. - М.: Юридический центр Пресс, 1993. - 72 с.

Исправительно-трудовой кодекс РСФСР. РСФСР от 16 октября 1924 г. // Сборник нормативных актов по светскому исправительно-трудовому праву. - М., 1959.– Т. 2 - 910 с.

Яковлев А.М. Борьба с рецидивной преступностью / А.М. Яковлев // Криминология. - М.: Наука, 1976. - 610 с.

Шаламов ВТ. «Сучья война». Очерки преступного мира / В.Т. Шаламов. - М.: Правда, 1989. - № 51. - 320 с. - (Библиотека «Огонек»)

Гуров А.И. Красная мафия / А.И. Гуров. - М.: Самоцвет МИКО «Коммерческий вестник», 1995. - 352 с.