Відомо, що КК 1960 р. диференціював кримінальну відповідальність за посягання на власність залежно від форм останньої. Тому відповідальність за знищення чи пошкодження майна (крім його спеціальних видів) могла наставати за різними статтями, що були розміщені в різних розділах – ст. 89 „Умисне знищення або пошкодження державного чи колективного майна” або ст. 145 „Умисне знищення або пошкодження індивідуального майна громадян”. Оскільки в обох випадках йдеться про будь-які види майна, то випадки зруйнування чи пошкодження релігійних споруд або культових будинків охоплені нормами зазначених статей. Однак повною мірою такі випадки були охоплені лише нормою ст. 89 КК 1960 р. За ч. 1 ст. 145 КК 1960 р. могла наставати відповідальність лише у випадках, коли таке знищення або пошкодження завдало значної шкоди потерпілому.

Окрім того, за певних обставин, пошкодження чи зруйнування релігійних споруд або культових будинків могло бути кваліфіковано і за іншими статтями КК: ст. 60 „Диверсія” (у тих випадках, коли зруйнування релігійних споруд чи культових будинків відбувалося з метою ослаблення держави та було спрямоване на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю); ст. 66 „Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності чи ставлення до релігій” (коли пошкодження або зруйнування релігійних споруд чи культових будинків було спрямовано на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті або ж тоді, коли такі дії слугували способом образи релігійних почуттів громадян); ст. 71 „Масові безпорядки” (у випадках, коли таке знищення було наслідком організації масових безпорядків чи активної участі в них); ст. 206 „Хуліганство” (коли таке пошкодження чи зруйнування грубо порушувало громадський порядок і виражало явну неповагу до суспільства); ст. 207 „Знищення і зруйнування пам’яток історії і культури” (у випадку, коли такі релігійні споруди чи культові будинки були пам’ятками історії і культури, взяті під охорону держави).

Злочин, передбачений ст. 179 КК 2001 р., може вчинятися у трьох формах: незаконне утримання, осквернення або знищення релігійних святинь. Оскільки випадки знищення таких святинь могли, по суті, кваліфікуватися за тими ж статтями КК 1960 р., що і зруйнування релігійних споруд чи культових будинків, розглянемо дві інші форми цього злочину – незаконне утримання і осквернення.

Аналіз статей КК 1960 р. дає підстави зробити висновок про те, що випадки незаконного утримання релігійних святинь майже повністю охоплювалися нормою ст. 198 КК 1960 р. „Самоуправство”. Адже вже саме значення цих святинь, їх соціальна цінність дозволяє стверджувати, що незаконне утримання таких об’єктів заподіює суттєву шкоду (як суспільно-небезпечний наслідок у ст. 198) віруючим, позбавляє їх можливості реалізовувати свої конституційні права.

У випадках, коли незаконне утримання релігійних святинь було спрямоване на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, або ж тоді, коли в таких діях виражалася образа релігійних почуттів громадян, вчинене охоплювалося нормою ст. 66 „Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності чи ставлення до релігії”.

Щодо такої форми розгляненого нами злочину, як осквернення релігійних святинь, то за КК 1960 р. такі випадки підпадали під ознаки ст. 206 „Хуліганство”. В окремих випадках кримінальна відповідальність могла наставати також за ст. 66 „Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності чи ставлення до релігії” (тоді, коли осквернення було спрямоване на розпалювання релігійної ворожнечі або ж тоді, коли такі дії слугували способом образи релігійних почуттів громадян); ст. 207 „Знищення і зруйнування пам’яток історії і культури” (коли осквернення релігійної святині, що є пам’яткою історії та культури, взятою під охорону держави, спричинило її зіпсування); ст. 212 „Глум над могилою” (якщо релігійна святиня становила собою могилу).

Потрібно зазначити, що наводити вичерпний перелік статей, за якими могли кваліфікуватися досліджувані діяння, навряд чи потрібно. Тому за певних обставин такі діяння могли бути кваліфіковані за іншими статтями (наприклад, ст. ст. 165, 167 і ін.) КК 1960 р.

Заслуговує на увагу питання наступності термінології ст. ст. 178 і 179 КК 2001 р., а точніше – використання у статтях термінів „зруйнування” і „осквернення” для позначення окремих форм вчинення цих злочинів.

І в КК 1960 р., і в КК 2001 р. терміни „руйнування” і „зруйнування” вживалися і вживаються паралельно з терміном „знищення”. Причому, якщо в певній статті КК 1960 р. вжито термін „зруйнування” („руйнування”), то і в нормі-наступниці КК 2001 р. використовують саме цей термін. Як бачимо, законодавець не підміняє, не плутає ці терміни.

Показовими у цьому плані є положення вже згадуваної нами ст. 207 КК 1960 р. та її наступниці – ст. 298 КК 2001 р. В обох статтях терміни „знищення” і „зруйнування” вжито законодавцем для позначення альтернативно названих форм вчинення злочину: „умисне знищення, зруйнування …” [9], „умисне незаконне знищення, руйнування …” [10]. Усе це схиляє до висновку про те, що сам законодавець розрізняв і розрізняє позначувані термінами поняття, надає їм дещо іншого змісту.

Зупинятись на питаннях обґрунтованості та необхідності такого розрізнення ми не будемо (оскільки це виходить за межі нашого дослідження), а лише констатуємо таке: і в КК 1960 р., і в КК 2001 р. законодавець не ототожнює поняття знищення і зруйнування.

Щодо терміна „осквернення”, то в КК 1960 р. його не вжито. Водночас у КК 1960 р. використано подібний за змістом термін „глум” (ст. 187-2 „Глум над державною символікою”, ст. 212 „Глум над могилою”). У чинному КК законодавець вирішив дещо урізноманітнити термінологічний апарат і використати ще інші терміни – „осквернення” та „наруга”. При цьому, якщо в згаданих ст. 187-2 і ст. 212 КК 1960 р. використано термін „глум”, то в статтях-наступницях вже фігурує термін „наруга” (ст. 297 „Наруга над могилою”, ст. 338 „Наруга над державними символами”). Очевидно, що використання такої кількості подібних за змістом термінів не сприяє їх правильному розумінню і, відповідно, однаковому застосуванню чинного КК.

Найбільш повно елементи наступності кримінального законодавства про злочини проти свободи віросповідання виявляються у наступності норм, передбачених ст. ст. 180 та 181 КК 2001 р., адже обидві статті мали свої відповідники і в КК 1960 р.

Стаття про кримінальну відповідальність за перешкоджання відправленню релігійних обрядів існувала у всіх радянських КК. Таку кримінально-правову заборону містив КК 1922 р. (ст. 125) [11], КК 1927 р. (ст. 115) [12] та КК 1960 р. (ст. 139) [10]. Причому формулювання диспозиції цієї норми у них майже збігалося – відповідальність встановлювалася за „перешкоджання відправленню („виконанню” – КК 1922 р., КК 1927 р.) релігійних обрядів, оскільки вони не порушують громадського („суспільного” – КК 1922 р., КК 1927 р.) порядку і не супроводжуються замахом („і не зазіхають” – КК 1922 р., „і не супроводжуються посяганням” – КК 1927 р.) на права громадян” [10].

Цікавим є те, що й санкція вказаних норм протягом цього періоду також залишалася практично без змін. За КК 1922 р. та КК 1927 р. до винного могли застосовуватися примусові роботи (виправно-трудові роботи) на строк до шести місяців. У КК 1960 р. санкцію було пом’якшено – виправні роботи на строк до шести місяців або громадська догана.

Якщо ж порівнювати ст. 139 КК 1960 р. та ст. 180 КК 2001 р., то можна стверджувати, що в чинному КК регламентація відповідальності за перешкоджання здійсненню релігійного обряду зазнала суттєвих змін.

КК 1960 р. містив положення, відповідно до якого кримінально-каране перешкоджання відправленню релігійних обрядів мало місце лише за умови, що такий обряд не порушує громадський порядок і не супроводжується замахом на права громадян. В іншому випадку релігійний обряд виходив за межі кримінально-правової охорони і перешкоджання його відправленню не спричинювало кримінальної відповідальності за ст. 139 КК 1960 р. У КК 2001 р. законодавець обрав вдаліший спосіб формулювання диспозиції аналогічної норми. В ст. 180 вже йдеться не про законність самого релігійного обряду, а про незаконність перешкоджання його здійсненню. Мабуть таке зміщення акцентів можна пояснити зміною державної політики у сфері релігії і церкви, зокрема, розширенням прав віруючих та релігійних організацій щодо форм і способів задоволення своїх релігійних потреб, здійснення релігійної діяльності.

Склад злочину, передбачений ст. 139 КК 1960 р., було сформульовано як формальний і визнано закінченим з моменту вчинення діяння, яке перешкоджало відправленню релігійних обрядів [13, с.397; 14, с.346; 15, с.384]. При цьому не мало значення те, чи таке діяння спричинило до зриву релігійного обряду, чи ні. У чинному КК для притягнення винного до відповідальності за ст. 180 потрібно настання наслідків у вигляді зриву або загрози зриву релігійного обряду. Як бачимо, склад злочину – матеріальний. З огляду на це випадки перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що не зірвало релігійний обряд і не створило загрозу його зриву, (які за КК 1960 р. були визнані закінченим злочином) за КК 2001 р. потрібно розглядати як замах на перешкоджання здійсненню релігійного обряду.

З прийняттям нового КК законодавець переоцінив суспільну небезпеку випадків злочинного перешкоджання здійсненню релігійного обряду, про що свідчить санкція ст. 180 КК 2001 р. Там йдеться вже не про виправні роботи або громадську догану, а про такі види покарання як: штраф (до п’ятдесяти н. м. д. г.), арешт (строком до шести місяців) та обмеження волі (на строк до двох років).

У ст. 180 КК 2001 р. з’явилася частина друга, яка містить окремий склад злочину – „примушування священнослужителя шляхом фізичного або психічного насильства до проведення релігійного обряду” [9]. Стосовно цього нововведення треба звернути увагу на таке: а) оскільки КК 1960 р. не містив такої норми, випадки застосування насильства до священнослужителя були охоплені іншими нормами цього КК (зазвичай нормами про злочини проти здоров’я особи); б) у ч. 2 ст. 180 чинного КК визначено відповідальність лише за примушування священнослужителя до „проведення релігійного обряду”. Судячи з логіки законодавця, випадки примушування священнослужителя до невиконання релігійного обряду, є одним з можливих способів його перешкоджання і повинні бути кваліфіковані за ч. 1 ст. 180 КК.

Стаття про відповідальність за посягання на здоров’я громадян під приводом виконання релігійних обрядів уперше з’явилася в КК 1960 р. За період свого існування стаття кілька разів зазнавала змін і доповнень, проте остання її редакція майже повністю збігається з ч. 1 ст. 181 КК 2001 р.

Звертає на себе увагу і те, що на відміну від КК 1960 р. (де стаття про посягання на здоров’я громадян під приводом виконання релігійних обрядів містилася в главі Х „Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я”), у чинному КК така сама стаття розміщена у розділі V „Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина”. Звичайно, однозначно пояснити таке рішення законодавця важко. Видається, що розміщення норми, передбаченої ст. 181 КК 2001 р., у розділі V зумовлене:

а) зміною підходу законодавця до розуміння родового об’єкта цього злочину;

б) його прагненням забезпечити комплексність кримінально-правової охорони свободи віросповідання, розмістивши статті, що забезпечують таку охорону послідовно, в межах одного розділу.

Що стосується відмінностей між розгляненими статтями, то до них потрібно зачислити такі.