В цілому щодо піднятої проблеми потрібно зазначити таке. Навряд чи є підстави для казуального перерахування всіх обставин, які перешкоджають виконанню покарання і можуть бути підставою для його зупинення. Правильним, на нашу думку, буде вирішення цього питання так, щоб у разі виявлення цих обставин, виконання покарання за рішенням суду було причинене до часу зникнення обставин, що зумовили його зупинення або до закінчення строків давності виконання обвинувального вироку суду. У разі зникнення обставин, що зумовили зупинення виконання покарання до закінчення строків давності, засуджений повинен продовжити відбування покарання. В разі спливу строків давності виконання обвинувального вироку суду, особа повинна остаточно звільнятися від відбування покарання чи його подальшого відбування. Таке вирішення цієї проблеми є доцільним і з того погляду, що навіть в тих випадках, коли буде очевидним, що настали незворотні обставини, що зумовлюються неможливістю виконання покарання, які не зникнуть до спливу строків давності, засуджений знаходитиметься у стані судимості протягом строків давності, які триваліші за строки судимості, що обчислюються після звільнення особи від відбування покарання в розглянених нами випадках. При цьому такі загальні правила, на нашу думку, треба застосовувати до всіх покарань, відбуванню яким в принципі можуть перешкоджати різні обставини. З огляду на викладене ми пропонуємо вилучити ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57, ст. 84 КК України, а також ч. 3 ст. 37, ч. 5 та 6 ст. 42, ч. 8 ст. 59 КВК України. Натомість доповнити КВК України новою статтею, в якій регламентувати процедуру зупинення виконання покарання у випадку виникнення обставин, які унеможливлюють його виконання. Звісно, що аналогічні правила повинні бути передбачені в КВК України і щодо усіх інших форм реалізації кримінальної відповідальності, не пов’язаних із застосуванням до засудженого покарання або із його реальним відбуванням. Так, наприклад, якщо особа, яка звільнена від відбування покарання з випробуванням відповідно до ст. 75 КК України, в період іспитового строку захворіє на хворобу, яка перешкоджатиме реалізації цієї форми кримінальної відповідальності, її реалізація також повинна бути зупинена до одужання особи або такого покращення стану її здоров’я, який дасть змогу продовжити її реалізацію. Запропоновані положення про зупинення виконання покарання та інших форм реалізації кримінальної відповідальності, на наш погляд, повинні бути включені саме до КВК України, а не до КК України, оскільки вони за своєю суттю передбачають процедурні норми, що стосуються порядку відбування та виконання покарання, а також реалізації інших форм кримінальної відповідальності [13, с. 54–55]. Натомість ми не можемо погодитися з тими вченими, які вважають, що в цьому випадку йдеться про власне кримінально-правові, а не процесуальні положення [7, с. 130]. Адже виникнення після набрання обвинувальним вироком суду законної сили обставин, які перешкоджають виконанню призначеного покарання або іншої форми кримінальної відповідальності, не впливає на зміст кримінально-правового відношення – кримінально-правовий обв’язок відбути призначене покарання або іншу форму кримінальної відповідальності нікуди не зникає, а зупиняється його реалізація. В таких випадках мова йдеться про “деформацію” суб’єкта процесуального кримінально-виконавчого правовідношення, в межах якого відбувається фактична реалізація кримінальної відповідальності.

У контексті досліджуваної проблеми ми не можемо не звернути увагу на ще один її аспект. Йдеться про використання законодавцем в частині 3 ст. 19 та частині 1 ст. 84 КК України положень, які фактично позначають причини, через котрі особа не може брати участі у розслідуванні кримінальної справи або відбувати покарання чи іншу форму кримінальної відповідальності, що за своїм формулюванням збігаються з інтелектуальними ознаками поняття неосудності. Адже одні і ті самі формулювання законодавець використовує для характеристики психічного стану неосудної особи та психічного стану особи після вчинення нею злочину. З огляду на такий законодавчий підхід в науковій літературі трапляється думка про те, що стосовно психічного стану осіб, які після вчинення злочину втратили можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, можна говорити про встановлення інтелектуальних ознак неосудності [14, с. 426]. Не тяжко помітити, що за своєю суттю такий підхід знову повертає нас до вже відомої позиції, коли поняття неосудності не прив’язувалося до часових меж вчинення суспільно небезпечного діяння і фактично, як засвідчував Г.В. Назаренко, замінялося сурогатним поняттям “некараності психічно хворих”. На недопустимість такого законодавчого підходу вказував свого часу ще В.С. Трахтєров [4, с. 47]. Згодом аналогічну думку висловлювали й інші вчені. На наш погляд, треба погодитися з тими науковцями, які вважають, що після вчинення злочину вирішення питання про те, чи зберігає особа можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, має значення лише в тому контексті, чи може вона за своїм психічним станом брати участь у розслідуванні кримінальної справи або відбувати призначене їй покарання чи іншу форму кримінальної відповідальності [7, с. 127–128; 3, с. 24, 107, 109–110; 9, с. 144]. У цьому випадку має значення не стільки питання про те, чи зберігає особа можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, які вже можуть бути нейтральними з погляду кримінального права, має значення питання про те, а чи має змогу особа відбувати призначене їй покарання чи іншу форму кримінальної відповідальності.

Отже, на нашу думку, різного роду обставини суб’єктивного чи об’єктивного характеру, які виникають після вчинення особою злочину, не можуть змінювати суті матеріального кримінального правововідношення, навіть в тих випадках, коли вони фактично перешкоджають реалізації кримінальної відповідальності. Тому, залежно від часу виникнення таких обставин, їх можна розглядати як перешкоду для розслідування кримінальної справи або як перешкоду для реалізації вже покладеної на особу кримінальної відповідальності. Тобто, якщо після вчинення злочину але до постановлення обвинувального вироку суду виникли обставини, які перешкоджають розслідуванню кримінальної справи, її розслідування повинно бути зупинено. Якщо відповідні обставини виникли після набрання обвинувальним вироком суду законної сили, процес реалізації кримінальної відповідальності також повинен бути зупинений. При цьому ми вважаємо, що фактичний зміст відповідних обставин не повинен впливати на правові наслідки їх настання. Інакше кажучи незалежно від того, чи це соматичні або психічні захворювання, чи інші обставини об’єктивного характеру, законодавець однаково повинен зупиняти процес розслідування або процес реалізації кримінальної відповідальності. І в першому, і в другому випадках йдеться про процесуальні положення, які відповідно повинні бути регламентовані в КПК України та КВК України.

––––––––––––––––––––

Бурдін В.М. До питання про часові межі осудності // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2007.- № 2. – С. 83–94.

Евлахов А. Трактовка понятия вменяемости // Социалистическая законность.- 1953.- № 10.- С. 63–64.

Назаренко Г.В. Невменяемость: Уголовно-релевантные психические состояния.- СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2002.- 207 с.

Трахтеров В.С. Формула невменяемости в советском уголовном праве // Учёные записки ХЮИ. 1939. Вып. 1. – С. 47.

Назаренко Г.В. Уголовно-релевантные психические состояния лиц, совершивших преступления и общественно опасные деяния: Монография.- М.: Издательство “Ось-89”, 2001.- 240 с.

Шахриманьян И.К. Невменяемость по советскому уголовному праву.- Автореф. дис. канд. юрид. наук – Л., 1962. – 17 с.

Михеев Р.И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве.­Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1983.- 300 с.

Курганов С.И. Наказание: уголовно-правовой, уголовно-исполнительный и криминологический аспекты. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. – 192 с.

Михайлов К.В. Уголовно-правовой институт освобождения от наказания.- М.: Издательство “Юрлитинформ”, 2008.- 312 с.

Энциклопедия уголовного права. Т. 10. Освобождение от уголовной ответственности и наказания.- Издание профессора Малинина.- СПб ГКА, СПб., 2008.- 882 с.

Ткачевский Ю.М. Освобождение от наказания в связи с болезнью // Законодательство.- 2000. – № 10. – С. 54–55.

Судебная психиатрия / Под ред. Г.В. Морозова. – М.: Медицина, 1965. – 424 с.

Бурдін В.М. Штраф як вид покарання за КК України // Життя і право. – 2004. – № 6. – С. 51–60.

Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекций. В 2-х т. Т. 1. Общая часть. изд. 3-е, перераб. и доп. – М.: Юрид. лит., 2004. – 496 с.