Принагідно зазначимо, що аналогічні процесуальні положення передбачені в частині 2 ст. 84 КК України. Зокрема, в тій її частині, де вказано, що особа, яка після вчинення злочину захворіла на тяжку хворобу, може бути звільнена від покарання. Аргументом на користь того, що в цьому випадку фактично йдеться не про окремий вид звільнення від покарання, а про обставину, яка перешкоджає процесуальному порядку розгляду справи, може бути частина 4 ст. 84 КК України, в якій стосовно цього випадку зазначено, що у разі одужання такої особи, вона повинна бути направлена для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені ст. 49 КК України. Крім того, вказане положення грішить і редакційними вадами. Адже в тих випадках, коли захворювання виявили до постановлення вироку суду, особі ще не було призначено покарання, а отже після її одужання правильно говорити про відновлення провадження у справі, а не про направлення її для відбування ще не призначеного покарання. З огляду на викладене, нам видається, що положення частини 3 ст. 19 КК України, а також перелічені положення частини 2 ст. 84 КК України є процесуальними за своєю суттю, які дублюють вже наявні положення ст. ст. 208, 249, 280 КПК України. Отож, вважаємо, що положення частини 3 ст. 19 КК України, а також відповідні положення частини 2 ст. 84 КК України доцільно вилучити як такі, що не стосуються матеріального кримінального права.

Неоднозначно, а подеколи і дуже суперечливо вирішується в законодавстві питання про кримінально-правові наслідки настання різних обставин, зокрема захворювання, що були виявлені після постановлення стосовно особи обвинувального вироку суду. Законодавець передбачає окремі положення стосовно осіб, які після постановлення вироку захворіли на психічні захворювання. Так, у частині 1 ст. 84 КК України зазначено, що звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Аналогічні кримінально-правові наслідки передбачені і у випадку іншого тяжкого захворювання особи, що було виявлене після постановлення обвинувального вироку суду. В частині 2 ст. 82 КК України стосовно таких випадків зазначено, що особа, яка після постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від його подальшого відбування. Щоправда, при цьому законодавець вказує, що остаточне вирішення цього питання залежить від тяжкості вчиненого злочину, характеру захворювання, особи засудженого, а також інших обставин справи.

На наш погляд, формулюючи ці положення, законодавець не зовсім правильно оперує кримінально-правовими термінами для позначення правових наслідків таких захворювань. Адже і в першому, і в другому випадках мова фактично йдеться не про звільнення від покарання і навіть не про звільнення від відбування чи подальшого відбування призначеного особі покарання, а про зупинення його відбування та виконання. Такий висновок робимо, керуючись частиною 4 ст. 84 КК України, де вказано, що у разі одужання зазначених у ч. 1 та 2 ст. 84 КК України осіб, вони повинні бути скеровані для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності або немає інших підстав для звільнення від покарання. З огляду на викладене, дивними, на наш погляд, видаються положення частини 2 ст. 84 КК України в тій частині, коли законодавець питання про зупинення відбування та виконання покарання прив’язує до тяжкості вчиненого злочину, характеристик особи, а також інших обставин. Тим самим створюється враження, що навіть у тих випадках, коли тяжке захворювання реально перешкоджає виконанню покарання, суд може і не зупиняти його виконання. Звісно, що в таких випадках цілком можливі ситуації, коли продовження застосування покарання не буде спрямоване на реалізацію його цілей, а фактично може перетворитися на знаряддя знущання над засудженим.

Отже, ми не можемо погодитися з думкою тих вчених, які вважають, що факт захворювання особи після постановлення щодо неї обвинувального вироку суду, може мати подвійне кримінально-правове значення: 1) бути підставою для звільнення від відбування призначеного покарання; 2) бути підставою для звільнення від подальшого відбування призначеного покарання, якщо захворювання виявили під час фактичного відбування покарання [3, с. 111; 9, с. 157, 159; 10,с. 591, 593]. Адже, як вже зазначено, сам факт захворювання розглядається законодавцем як тимчасова перешкода виконання покарання, яка за умови її зникнення не перешкоджає подальшому процесу його виконання. Єдині реальні види звільнення від відбування покарання або від подальшого його відбування, передбачені в частині 3 ст. 84 КК України, де йдеться про те, що військовослужбовці, які засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров’я звільняються від покарання. Щоправда, одразу треба зробити уточнення, що в цьому випадку йдеться не про звільнення від покарання, як про це вказує законодавець, оскільки воно вже призначене, а про звільнення від відбування призначеного покарання або про звільнення від подальшого його відбування, що, звичайно, не одне і те ж саме. Крім того, вказані положення викликають у нас і інші заперечення. Адже незрозуміло, чому військовослужбовці опиняються в кращому становищі порівняно з іншими засудженими, щодо яких в таких випадках виконання покарання тільки зупиняється?

Ще більше неузгодженостей, на наш погляд, містить законодавство у тій частині, що стосується інших обставин, які перешкоджають виконанню покарання. Так, наприклад, в частині 5 ст. 53 КК України зазначено, що у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді громадських або виправних робіт. Нам видається, що така законодавча позиція просто не витримує критики. По-перше, в таких випадках відбувається фактично скасування та заміна законного за своєю суттю на момент постановлення обвинувального вироку суду, яким особі було призначене певне покарання. Тобто особа, яка засуджена до штрафу, по суті повинна відбувати інше покарання і при цьому вирок суду формально не скасовується і не змінюється. По-друге, до уваги треба брати і те, що штраф – найлегше покарання, а замінюється воно більш суворими видами покарання – громадськими чи виправними роботами [13, с. 52– 53]. В частині 8 ст. 59 КВК України зазначено, що стосовно особи, засудженої до обмеження волі, яка після постановлення вироку визнана інвалідом першої або другої групи або досягла пенсійного віку, а також жінки, яка завагітніла, кримінально-виконавча інспекція вносить до суду подання про звільнення такої особи від відбування покарання. Так само вирішується це питання щодо особи, засудженої до громадських робіт. Так, в частині 3 ст. 37 КВК України зазначено, що стосовно особи, яка після постановлення вироку визнана інвалідом першої або другої групи або досягла пенсійного віку, а також жінки, яка завагітніла, кримінально-виконавча інспекція направляє до суду подання про звільнення її від подальшого відбування покарання. Не зважаючи на принципову подібність за своєю суттю таких покарань, як громадські роботи та виправні роботи, стосовно виправних робіт законодавцем встановлені дещо інші правила вирішення цієї проблеми. В ч. 3 ст. 57 КК України вказано, що особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом. При цьому в ч. 6 ст. 42 КВК України це положення деталізується, і зазначається, що стосовно особи, яка після постановлення вироку суду досягла пенсійного віку, а також жінки, яка завагітніла, кримінально-виконавча інспекція вносить подання до суду про звільнення такої особи від відбування покарання.

Як бачимо, законодавець стосовно різних видів покарань по-різному вирішує питання про те, що робити із засудженим, коли буде встановлена неможливість відбування та виконання призначеного покарання. При цьому в низці випадків він чинить явно нелогічно та непослідовно. Адже незрозуміло, чому в одних випадках обставини, що з часом можуть змінюватися, є підставою для зупинення виконання та відбування покарання (ч. 1, 2 ст. 84 КК України), а в інших вони є підставою для остаточного звільнення від відбування покарання або подальшого його відбування (ч. 3 ст. 37, ч. 6 ст. 42, ч. 8 ст. 59 КВК України) чи заміни одного виду покарання іншим (ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57 КК України, ч. 5 ст. 42 КВК України). Мова йде про те, що в частині 4 ст. 84 КК України зазначено, що в разі одужання засудженого він, за загальним правилом, повинен продовжити відбування покарання. Проте в частині 3 ст. 37, частині 6 ст. 42, частині 8 ст. 59 КВК України йдеться про те, що такі обставини, як вагітність, визнання особи інвалідом першої або другої групи є підставою для остаточного звільнення засудженого від відбування покарання. Водночас, вагітність триває, за загальним правилом лише дев’ять місяців і, на жаль, не завжди народжується дитина. Стосовно визнання засудженого інвалідом першої або другої групи, то не завжди таке рішення приймається з вказівкою “довічно”, адже покращення стану здоров’я може призвести до скасування відповідного рішення, крім того, що і підставою інвалідності є факт відповідного захворювання.

У контексті досліджуваної проблеми не можна не зазначити те, що стосовно окремих видів покарання законодавець взагалі нічого не вказує про те, як бути в тих випадках, коли будуть виявлені обставини, що перешкоджають відбуванню покарання. Йдеться, наприклад, про те, що невирішеним залишається питання, як бути, коли засуджена до арешту жінка, в процесі відбування цього покарання виявиться вагітною. Адже цілком можливі випадки, що на момент постановлення вироку жінка ще не була вагітною, а завагітніла лише в процесі відбування цього покарання чи на стадії приведення вироку суду до виконання. Такі випадки можливі з урахуванням того, що між статевим актом та заплідненням яйцеклітини може бути проміжок часу до кількох днів. Зрозуміло, що застосувати до таких випадків положення частини. 2 ст. 84 КК України було би неправильно, оскільки вагітність не можна розглядати як хворобу.

На наш погляд, розглянуті випадки законодавчого вирішення питання про наслідки різних обставин, які перешкоджають виконанню призначеного покарання, є вельми суперечливими. Річ у тому, що в КК України, який є за своєю суттю матеріальним законом, містяться процесуальні положення, які стосуються процедури відбування та виконання засудженими різних покарань, що є предметом регулювання норм кримінально-виконавчого права, які по своїй суті є процесуальними. Утім, в КВК України, який за своєю суттю є процесуальним законом, законодавець передбачає нові види звільнення від відбування покарання чи його подальшого відбування, як інститутів матеріального законодавства.