Доктрина та практика польського кримінального права займає аналогічну позицію. У вироку Апеляційного суду м. Лодзі від 31 травня 2000 р. зазначено, що намір вчинити вбивство може бути встановлений шляхом детального аналізу об’єктивної сторони складу злочину [20]. Таку ж думку ще раніше висловлювали Й. Беднажак та В. Радецкі [21]. В іншій своїй праці В. Радецкі зазначає, що удар по тілу в місця, де знаходяться важливі для життя органи, тобто в голову, шию, грудну клітку чи живіт, знаряддям, яке є придатним до заподіяння небезпечних для життя ушкоджень, та з силою, яка може ці наслідки викликати, як правило, свідчить про намір винного вчинити вбивство незалежно від того, чи заподіяні тілесні ушкодження об’єктивно відносилися до небезпечних для життя. У вироку Верховного Суду Республіки Польща від 18 листопада 1980 р. зазначається, що залишення сильно побитого потерпілого без найменшої спроби надати йому допомогу може бути елементом свідомого допускання його смерті, що утворює разом з іншим вину у виді непрямого умислу [22].

Велике кримінально-правове значення для кваліфікації вбивства має те, вчинюється воно з прямим чи з непрямим умислом. В абз. 2 п. 2 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України зазначається, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки не настали з незалежних від його волі обставин [19]. Наявність непрямого умислу виключає таку кваліфікацію. Злочин отримує юридичну оцінку залежно від наслідків, які фактично настали.

У цьому контексті А. Гжешков’як зазначає, що, встановлюючи непрямий умисел, в кожному випадку необхідно з’ясувати, чому виключається можливість існування необережності у виді злочинної легковажності, при якій особа передбачає можливість вчинення злочину і вчиняє його, хоча такого наміру не має через недотриманням необхідних заходів обережності. Практичне значення встановлення виду умислу для правильної кваліфікації, як вважає польський науковець, має також розмежування заподіяння смерті внаслідок тяжкого тілесного ушкодження (§ 3 ст. 156 КК Республіки Польща) та замаху на вбивство. В судовій практиці встановлення непрямого умислу не може ґрунтуватися лише на фрагментах фактів, що підтверджують обставини об’єктивної сторони, а повинно виникати із всебічного аналізу як об’єктивних, так і суб’єктивних елементів складу злочину. При цьому особлива увага повинна приділятися відносинам потерпілого з винною особою, характеристиці особи винного, його способу життя, причин та мотивів злочинної поведінки, сили удару, глибини, напрямку рани, розмірів використаного знаряддя, а також усіх суб’єктивних умов, які вказують на те, що винний, бажаючи заподіяти тілесні ушкодження, погоджувався на те, що в результаті його дій може настати наслідок у виді смерті потерпілого [23, с. 277].

Наступною ознакою, що характеризує вбивство, є його протиправність. Протиправність заподіяння смерті іншій людині виділяє поняття вбивство з правомірного позбавлення життя. У цьому аспекті не будь-яке позбавлення життя є неправомірним і таким, що тягне кримінальну відповідальність. Зокрема, не вважається вбивством умисне заподіяння смерті іншій людині, вчинене за наявності деяких обставин, що виключають злочинність діяння. Наприклад, не є вбивством позбавлення життя нападника особою, яка перебувала у стані необхідної оборони. Однак, як зазначає А. Цоль, висока вартість життя вимагає дуже ретельної оцінки значимості цінностей, однією з яких є життя людини [17, с. 237].

Ставлення науковців до цієї ознаки неоднозначне. В.М. Мамчур вважає, що акцентування у визначенні, передбаченому в ч. 1 ст. 115 КК України, на протиправності заподіяння смерті іншій людині виділяє поняття вбивство зі звичайного поняття позбавлення життя. Тому-то не будь-яке позбавлення життя є неправомірним і таким, що тягне кримінальну відповідальність. Зокрема, не вважається вбивством умисне заподіяння смерті іншій людині, вчинене за наявності деяких обставин, що виключають злочинність діяння [24, с. 21].

Заперечуючи, В.Т. Дзюба зазначає, що в законодавстві навіть тих країн, які дають нормативне визначення поняття вбивства (наприклад, КК РФ), термін «протиправне» не вживається. Щодо українського кримінального законодавства, то воно базується на визначенні поняття злочину, закріпленого в ч. 1 ст. 11 КК, в якій встановлено єдине поняття протиправності щодо злочинів, передбачених Особливою частиною КК. А тому, на думку науковця, термін «протиправне» з тексту ч. 1 ст. 115 КК слід вилучити [25].

З такою позицією В.Т. Дзюби не можна погодитися. Той факт, що ознака протиправності властива будь-якому злочину, не повинен означати і не означає, що її не можна виділяти повторно при дефініції окремих виді злочинів. Більше того, виділяючи і дефініюючи окремі види злочинів, необхідно враховувати також й ті ознаки, які характеризують поняття злочину загалом, адже логічна категорія «частина» характеризується тим же, що й «ціле» і ще додатково іншими ознаками.

Крім того, вбивство заподіює смерть іншій людини. Ця ознака закріплена у законодавчому визначенні вбивства в ч. 1 ст. 115 КК України, де вказівкою на заподіяння смерті іншій людині підкреслено, що заподіяння смерті самому собі (самогубство) не розглядається як злочин, і в разі невдалої спроби суїциду особа не несе за це відповідальності. Крім того, ця ознака вказує, що не є вбивством позбавлення життя не людини, а якоїсь іншої живої істоти.

Кримінально-правовій охороні підлягає лише людське життя. Кримінальний закон і України, і Республіки Польщі охороняє життя будь-якої людини, незалежно від громадянства, національності, кольору шкіри, раси, віросповідання, статі, віку, політичних, релігійних чи інших переконань, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання тощо. Кримінальний закон охороняє життя людини незалежно також від того, яку користь приносить ця людина суспільству. Життя літньої людини і новонародженого, талановитого вченого чи рядового службовця високо цінується державою та однаково охороняється кримінальними кодексами як України, так і Республіки Польща. Як вважає А. Цоль, не існує людини, життя якої було б виключено з правової охорони. Охороні підлягає будь-яке життя, навіть таке, яке не можна врятувати (наприклад, особа невиліковно хвора) [17, с. 237]. Верховний Суд Республіки Польща з цього приводу зазначив, що оскільки життя кожної людини незалежно від віку, стану здоров’я, знань, культури, сімейного стану та суспільної корисності є найвищою соціальною цінністю, недопустимим є оцінювання вартості життя потерпілого з огляду на зазначені вище або на інші подібні обставини, а також врахування їх при призначенні покарання [26].

І нарешті остання ознака - вбивство є посяганням на життя іншої людини. Дехто з учених вважає, що розмежування в двооб'єктному злочині основного й додаткового безпосереднього об'єкта проводиться не за ступенем значимості об'єкта, а залежно від його зв'язку з родовим об'єктом злочинів цієї групи. Життя людини є однаково цінним як у тому випадку, коли воно є основним безпосереднім об'єктом певного злочину, так і в тому випадку, коли воно є додатковим безпосереднім об'єктом певного злочину. Тому вбивство має місце у будь-якому випадку умисного протиправного позбавлення життя іншої людини, яке є або єдиним безпосереднім об'єктом, або основним безпосереднім об'єктом, або додатковим безпосереднім об'єктом злочину. Водночас із законодавчого визначення поняття вбивство випливає, що злочин загалом не може визнаватися вбивством, якщо він може вчинюватися як шляхом умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині, так і шляхом будь-яких інших протиправних діянь, об'єктом яких є інші суспільні відносини [27, с. 209].

На думку авторів підручника з кримінального права України, точнішим є використання у визначенні вбивства формулювання «діяння, що посягає на життя іншої людини і спричиняє її смерть». Ці вчені зазначають, що використання такого формулювання фактично визнає, що вбивство має місце лише тоді, коли життя іншої людини є: а) єдиним безпосереднім об'єктом злочину; б) основним безпосереднім об'єктом злочину; в) додатковим безпосереднім об'єктом злочину, який, однак, є для законодавця пріоритетним об'єктом кримінально-правової охорони, оскільки саме для охорони життя конкретних категорій потерпілих були створені відповідні спеціальні норми [28, с. 37].

Висновки. З урахуванням викладеного вважаємо, що вбивством слід вважати умисне протиправне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на життя іншої людини та заподіює їй смерть. Таке визначення, на нашу думку, є оптимальним, оскільки в ньому є вказівки: на суб’єктивну спрямованість діяння, на протиправність вбивства, адже можливі випадки правомірного заподіяння смерті іншій особі, які вбивством вважати не можна (наприклад, під час бойових дій чи за обставин, що виключають злочинність діяння); на об’єкт посягання, адже заподіяння смерті іншій людині є ознакою не лише вбивства, а й деяких інших злочинів; на форму діяння, з якою може бути вчинено вбивство (дія чи бездіяльність). В зв’язку з цим доцільно внести зміни до диспозиції ч. 1 ст. 115 КК України, виклавши її в такій редакції: «Вбивство, тобто умисне протиправне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на життя іншої людини та заподіює їй смерть, – …».

Необхідно уточнити назву ст. 115 КК України, залишивши в ній термін «вбивство», оскільки, виходячи з її змісту, вбивство інакше, ніж умисним, бути не може. Крім того, термінологічний зворот «умисне вбивство» в ряді статей КК, де він вживається, доцільно замінити терміном «вбивство» (йдеться, зокрема, про ч. 2 ст. 22, ст.ст. 115–118, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438 КК України).

Усі розглянуті нами ознаки характерні для визначення поняття «вбивство» як у доктрині кримінального права України, так і Республіки Польща.

______________________

Борисов В.И. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации / В.И. Борисов, В.Н. Куц. – Х.: Консум, 1995. – 99 с.

Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій / В.О. Навроцький. – К.: Знання, 2000. – 772 с.

Короленко М.П. Кваліфікація і класифікація умисних вбивств при обтяжуючих обставинах: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / М.П. Короленко. – Одеса, 2002. – 203 с.

Советское уголовное право. Часть Особенная: [учебное пособие] / под ред. Е.А. Смирнова и А.Ш. Якупова. – К., 1975. – Вып. 1. – 343 с.

Баулін Ю.В. Протиправність як ознака вбивств / Ю.В. Баулін // Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи: матер. наук.-практ. конф. [Харків] 22–23 квітня 2004 р. / Редкол.: В.В. Сташис (голов. ред.) та ін. – К.– Х.: «Юрінком Інтер», 2004. – С. 18–19.

Мамчур В. Проблема визначення поняття вбивства в кримінальному праві України / В. Мамчур // Право України. – 1999. – № 3. – С. 71–73.

Мамчур В.М. Кримінальна відповідальність за умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку: автореф. дис. на здобуття наук. ступення канд. юрид. на ук: спец : 12.00.08 «Кримінальне право» / В.М. Мамчур. – К., 2003. – 20 с.

Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України в інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: [монографія] / М.І. Хавронюк. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.

Грищук В.К. Вбивство через необережність за Кримінальним кодексом України 2001 року / В.К. Грищук // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія ПРАВО. – 2002. – Вип. 1. – С. 147–153.

Marek A. Prawo karne / A. Marek. – Warszawa, 2007. – 688 s.

Budyn-Kulik M. (w). Kodeks karny. Praktyczny komentarz (pracazbiorowa). – Warszawa, 2007. – 724 s.

Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика /Л.Д. Гаухман. – М.: АО «Центр ЮрИнфор», 2001. – 316 с.