На це неодноразово наголошує і Верховний Суд України. Наприклад, при вчиненні такого злочину, як давання хабара, винний усвідомлює, що він дає хабар, і бажає, щоб службова особа його прийняла. У випадку ж, коли умисел особи не реалізований (особа не знайшла потрібної суми, службова особа не з’явилась на зустріч, відмовилася прийняти хабар тощо), має місце незакінчений злочин. З цього приводу вказується, що злочини, передбачені ст.ст. 368, 369 КК України, вважаються закінченими з моменту, коли службова особа прийняла хоча б частину хабара. Якщо ж вона відмовилася прийняти запропоновані гроші, цінності, послуги, то дії того, хто намагався дати хабар, належить кваліфікувати як замах на його давання (п. 10). Проте далі у постанови Пленуму уточнюється, що свідоме створення службовою особою обставин і умов, які зумовлюють пропонування чи одержання хабара, з метою викриття того, хто його дав або одержав (провокація хабара), є закінченим злочином з моменту вчинення зазначених дій незалежно від того, чи було дано або одержано хабар [13]. Тим самим, Верховний Суд України наголошує на необхідності чіткого встановлення змісту умислу службової особи в справах про хабарництво – реально одержати хабар, чи лише спровокувати пропонування хабара, щоб викрити хабародавця.

Важливо також з’ясувати яким має бути ставлення винного до специфічних ознак складу злочину, що його вчиняє винний, наприклад, до змісту ознак потерпілого, предмету, способу та ін., та чи впливає таке ставлення на кваліфікацію загалом та визначення моменту закінчення злочину з формальним складом. Іншими словами, чи може при вчиненні злочину з формальним складом, який, як ми вже зазначали, може бути лише «прямоумисним», мати місце, наприклад, «необережне ставлення» до таких ознак. Наприклад, особу затримують під час збуту предметів, які за висновком експерта, визнаються такими, що пропагують культ насильства і жорстокості, а винний стверджує, що він не усвідомлював цієї ознаки.

На те, що виною повинно охоплюватися психічне ставлення не лише до діяння та його наслідків, а й до інших (так званих «окремих», «супутніх») об’єктивних ознак складу злочину, неодноразово звертали увагу науковці). Так, Г. Злобін та Б. Нікіфоров зазначали: «Злочин слід визначити як єдність акту зовнішньої поведінки та психічного ставлення до цього акту і його елементів з боку діяча. Це визначення зобов’язує нас установити ставлення суб’єкта до кожного елемента, включеного у визначення злочину законодавцем» [ 5, с. 144].

При інкримінуванні окремої об’єктивної ознаки недостатньо встановити лише наявність психічного ставлення до неї з боку суб’єкта злочину, а ще необхідно з’ясувати, як виражалося таке ставлення.

Наприклад, Пленум Верховного Суду України у постанові № 5 від 30 травня 2008 р. зазначає, що кримінальна відповідальність за вчинення зґвалтування неповнолітньої чи малолітньої особи або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом щодо такої особи настає лише за умови, якщо винна особа усвідомлювала (достовірно знала чи припускала), що вчиняє такі дії щодо неповнолітньої або малолітньої особи, а так само, коли вона повинна була і могла це усвідомлювати. При цьому суд повинен враховувати не тільки показання підсудного, а й потерпілої особи, ретельно перевіряти їх відповідність усім конкретним обставинам справи. При вирішенні цього питання враховується вся сукупність обставин справи, зокрема, зовнішні фізичні дані потерпілої особи, її поведінка, знайомство винної особи з нею, володіння винною особою відповідною інформацією. Неповнолітній або малолітній вік потерпілої особи не може бути підставою для кваліфікації вказаних дій за частиною третьою чи четвертою статті 152 КК або частиною другою чи третьою статті 153 КК, якщо буде доведено, що винна особа сумлінно помилялася щодо фактичного віку потерпілої особи [14].

Іноді законодавець безпосередньо вказує на вид, в якому повинно виражатися психічне ставлення до окремої об’єктивної ознаки, наприклад, предмету та потерпілого. Наприклад, у ст. 198 КК, зазначається, що предметом злочину може бути лише майно, яке завідомо одержано злочинним шляхом. Отже, при кваліфікації зазначеного злочину необхідно встановлювати, що суб’єкт злочину усвідомлював (знав), що майно, яке він придбає, отримує, зберігає чи збуває, було одержане саме злочинним шляхом. При кваліфікації діянь винного за ст. 372 КК слід з’ясовувати, що суб’єкт усвідомлював, що потерпілий є невинуватим у тому злочині, який йому інкримінується.

Здебільшого випадків, у законі чітко не вказується на вид психічного ставлення до окремої об’єктивної ознаки, наприклад, коли йдеться про предмет у злочинах, відповідальність за вчинення яких передбачена у ч. 1 ст. 300 чи ч. 1 ст. 301 КК. Н.Ф. Кузнєцова запропонувала вирішувати подібні ситуації таким чином: «…Спосіб, знаряддя і засоби вчинення злочину безпосередньо пов’язані з діянням. Об’єкт, предмет, потерпілий нерозривно пов’язані зі злочинними наслідками. Звідси не може бути різного суб’єктивного ставлення до діяння та його способу, до діяння та знарядь або засобів його виконання» [15, с. 86]. Тобто, розвиваючи думку цієї ученої слід мати на увазі, що коли злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом, то і ставлення особи до так званих об’єктивних ознак може бути лише умисним, в іншому випадку слід констатувати відсутність такого злочину.

Отже, для встановлення ознак злочину, а відтак і визначення моменту його закінчення істотне значення має встановлення ставлення особи до таких ознак його складу, як потерпілий, предмет, місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка. Яким має бути ставлення до потерпілого у злочинах з формальним складом, можна продемонструвати на прикладі згаданого положення постанови Пленуму Верховного Суду України про усвідомлення суб’єктом злочину того, що потерпіла особа є неповнолітньою чи малолітньою. Тобто, таке ставлення, виходячи з позиції Пленуму, може бути трояким: усвідомлення цієї ознаки; усвідомлення можливості її наявності; або неусвідомлення, при тому, однак, що винний повинен був і міг її усвідомлювати.

До речі, О.І. Рарог зазначає, що науково необґрунтованим є використання необережного ставлення стосовно таких кваліфікуючих елементів, як особливі властивості об’єкта (вік потерпілої при зґвалтуванні), спосіб вчинення злочину (наприклад, загально-небезпечний), обстановка (наприклад, умови стихійного лиха) тощо [16, с. 168]. Ця позиція підтримується і висловлюванням, що при вчиненні злочину особа може ставитись необережно щодо однієї кваліфікуючої ознаки – наслідку, а «інші кваліфікуючі обставини умисного злочину можуть інкримінуватись лише тоді, коли злочинець завідомо знав про наявність цих обставин» [17, с. 94].

При вчиненні інших злочинів ставлення до ознаки потерпілого має бути виключно «прямоумисне». Наприклад, у науково-практичних коментарях до КК України зазначається, що суб’єктивна сторона опору представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві (ст. 342 КК) характеризується прямим умислом, при якому винний усвідомлює, що вчиняє незаконні дії щодо такого потерпілого [18, с. 628].

Поряд з потерпілим слід вказати і на необхідність встановлення і виду психічного ставлення до обставин, які пов’язані з потерпілим, наприклад, до стану безпорадності особи, яка потерпіла від зґвалтування. Так, у згаданій постанові Пленуму Верхового Суду України роз’яснюється, що зґвалтування слід визнавати вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої у випадках, коли вона внаслідок малолітнього чи похилого віку, фізичних вад, розладу психічної діяльності, хворобливого або непритомного стану, або з інших причин не могла розуміти характеру та значення вчинюваних з нею дій або не могла чинити опір. При цьому необхідно, щоб винна особа, яка вчиняє зґвалтування чи насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, усвідомлювала (достовірно знала чи припускала), що потерпіла особа перебуває саме у такому стані [14].

Ще ширше психічне ставлення винуватого при вчиненні зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпілої особи трактувалось до прийняття названої постанови Пленуму Верховного Суду України, зокрема, виходячи з положень попередньої постанови зазначалось, що ставлення до перебування в такому стані може бути різним: а) суб’єкт точно знав, що потерпіла перебуває в безпорадному стані, наприклад, бачив, що вона непритомна; б) суб’єкт допускав, що потерпіла може перебувати в безпорадному стані, наприклад, після вживання нею наркотиків; в) суб’єкт не усвідомлював, що потерпіла перебуває в безпорадному стані, але міг і повинен був це усвідомлювати [19, с. 325].

Як вважають учені, перші два випадки охоплюються поняттям «усвідомлення» і тому не виходять за межі умисної форми вини, в тому числі і за межі прямого умислу, характерного для зґвалтування. Третій випадок, (на цьому наголошується) очевидно становить специфічний різновид так званої складної вини (складної форми вини), коли психічне ставлення до певних обставин, передбачених як обов’язкові ознаки в юридичному складі умисного злочину, містить елементи необережної вини (злочинної недбалості). У такому випадку злочин в цілому вважається вчиненим умисно, а судова практика інкримінує зазначені обставини винному при кваліфікації його дій навіть при «необережному» до них ставленні. Водночас, враховуючи теоретичні положення науки кримінального права, такий підхід видається сумнівним, оскільки вжите у ч. 1 ст. 152 КК України слово «використання» в його традиційному розумінні означає свідому й цілеспрямовану дію [20, с. 251].

В окремих інших джерелах чітко викладалася інша позиція, яка, по-суті, суперечила тій, що викладена у згаданій постанові Пленуму.

Висновок. Отже, залежно від видів складів злочину вчені по-різному формулюють і зміст вини в них. Проте більшість з них сходиться на тому (вважаємо таку позицію цілком обгрунтованою), що злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом, а в зміст умислу включаються психічне ставлення лише до діяння, в тому числі певне вольове ставлення до нього.

________________

Сергеева Т.Л. Вопросы виновности и вины в практике Верховного Суда СССР по уголовным делам / Т.Л. Сергеева. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1950. – 184 с.

Ворошилин В.В. Субъективная сторона преступления: [учебн. пособие] / В.В. Ворошилин, Г.А. Кригер. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. – 76 с.

Кригер Г. Еще раз о смешанной форме вины / Г. Кригер // Советская юстиция. – 1967. – № 3. – С. 5–7.

Никифоров Б.С. Об умысле по действующему уголовному законодательству / Б.С. Никифоров // Советское государство и право. – 1965. – № 6. – С. 26–36.

Злобин Г.А. Умысел и его формы / Г.А. Злобин, Б.С. Никифоров. – М.: Юрид. лит., 1972. – 264 с.

Рарог А.И. Вина и квалификация преступлений: [учеб. пособие] / А.И. Рарог. – М.: ВЮЗИ, 1982. – 63 с.

Филановский И.Г. Социально-психологическое отношение субъекта к преступлению / И.Г. Филановский. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1970. – 173 с.

Дагель П.С. Проблемы вины в советском уголовном праве / П.С. Дагель // Ученые записки Дальневосточ. гос. ун-та. / отв. ред. Л.Б. Зусь. – Владивосток, 1968. – Вып. 21. Ч. 1: Проблемы вины в советском уголовном праве. – 187 с.

Меньшагин В.Д. Умысел как форма вины / В.Д. Меньшагин // Советское уголовное право. Общая часть: [учебник] / В.Д. Меньшагин, И.М. Гальперин, Н.Д. Дурманов и др.; под ред. В.Д. Меньшагина, Н.Д. Дурманова, Г.А. Кригера, В.Н. Кудрявцева. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1974. – 389 с.

Дагель П.С. Субьективная сторона преступления и ее установление / П.С. Дагель, Д.П. Котов. – Воронеж, 1974. – 306 с.