Використання у КК України мети як обов’язкової ознаки складу злочину здійснюється для уточнення меж злочинності того чи іншого діяння, відмежування його від інших, встановлення посиленої відпові­дальності тощо. Разом з тим, як обґрунтовано стверджує М.І. Хавронюк, використання у КК України таких ознак суб’єктивної сторони, як мета, мотив і спрямованість діяння як обов’язкових ознак складу зло­чину часто є недостатньо обґрунтованим і створює суттєві складнощі як для коментування кримінального закону, так і для його застосуван­ня, а саме:

– по-перше, інколи вони мають певне ідеологічне чи політичне забарвлення, якого слід уникати в кримінальному законі;

– по-друге, формулювання нових складів злочинів з вказівкою на мету, мотив і спрямованість діяння часто створює конкуренцію між нормами Особливої частини КК, оскільки вчинення певного діяння з певною метою часто фактично означає готування до іншого передба­ченого КК діяння;

– по-третє, інколи використання мети як обов’язкової ознаки складу злочину демонструє абсурдність санкцій КК;

– по-четверте, встановлення мети і спрямованості діяння вима­гає надзвичайного професіоналізму від органів дізнання, слідчих, про­курорів і суддів, оскільки за допомогою показань свідків, висновків експертів, речових доказів тощо переважно встановлюються лише пе­вні об’єктивні фактичні дані, показання потерпілих є не у кожній спра­ві, а показання підозрюваних, обвинувачених, підсудних часто є суперечливими і неправдивими. Загалом мистецтво довести ознаки суб’єктивної сторони вимагає знання і застосування усіх можливостей оперативно-розшукової діяльності, кримінального процесу, тактики проведення певних слідчих дій і методики розслідування криміналь­них справ певних категорій. Оскільки нерозумно було б очікувати цьо­го від усіх без винятку працівників органів дізнання, слідчих, прокуро­рів і суддів (з огляду на різноманітні фактори об’єктивного і суб’єктивного характеру, такі як недостатній рівень освіти, плинність кадрів, рівень навантаження на слідчих тощо), то не слід і застосовува­ти ознаки мети і мотиву у тих складах злочинів, де явної потреби у цьому немає [13, с.61].

Як вже зазначалося, мета злочину в ряді випадків вказується у законі як необхідна ознака суб’єктивної сторони складу злочину, внаслідок чого вона набуває значення обов’язкової ознаки суб’єк­тивної сторони складу злочину. В.К. Грищук підкреслює, що мета злочину є обов’язковою (необхідною) ознакою складу злочину: а) коли законодавець прямо вказує на неї як на обов’язкову (необ­хідну) ознаку основного складу злочину; б) коли законодавець прямо вказує на неї як на обов’язкову (необхідну) ознаку кваліфі­кованих складів злочинів; в) коли зі змісту диспозиції норми кри­мінального закону випливає, що мета є обов’язковою (необхід­ною) ознакою складу злочину. Коли мета не вказана в диспозиції норми кримінального закону як обов’язкова (необхідна) ознака складу злочину, то вона може виконувати роль пом’якшуючих або обтяжуючих обставин [10, с 295].

Висновок. Провівши дослідження Особливої частини КК України, ми встановили, що законодавець на мету злочину як обов’язкову (конституційну, кваліфікуючу) ознаку складу злочину посилається у 79 статтях. Крім того, мета злочину враховується як у основних складах злочинів, так і у кваліфікованих та особливо кваліфікованих.

З вищевикладеного випливає, що істотної потреби у передба­ченні мети як обов’язкової ознаки у ряді статей КК України немає. Підставою для такого твердження можуть служити міркування: по-перше, слід погодитися з формулюванням, що мета у деяких складах злочинів викладена не зовсім чітко і вдало; по-друге, треба зважати й на обґрунтовуване науковцями твердження, що встановлення мети і спрямованості діяння створює ускладнення для правозастосовної практики у частині доказування, вимагає надзвичайного професіоналізму від органів дізнання, слідчих, прокурорів і суддів. А відтак не вар­то застосовувати ознаки мети і мотиву у тих складах злочинів, де явної потреби у цьому немає. Але просто вилучити з відповідних статей таку ознаку як мета злочину неможливо. На нашу думку, певні статті слід переформулювати таким чином, щоб не змінився обсяг криміналізації, однак це вже предмет окремого дослідження.

––––––––––––

Дагель П.С. Субъективная сторона преступления и ее установление / П.С. Дагель, Д.П. Котов. – Воронеж: Издво Воронеж. ун-та, 1974. – 243 с.

Ворошилин Е.В. Субъективная сторона преступления: учебное посо­бие / Е.В. Ворошилин, Г.А. Кригер. – М.: Изд-во МГУ, 1987. – 76 с.

Демидов Ю.А. Социальная ценность и оценка в уголовном праве / Ю.А. Демідов. – М.: Юрид. лит., 1975. – 182 с.

Злобин Г.А. Виновное вменение в историческом аспекте / Г.А. Зло-бін // Уголовное право в борьбе с преступностью: сб. статей. – М.: ИГПАН, 1981. – С. 22–34.

Дагель П.С. Проблемы вины в советском уголовном праве / П.С. Дагель // Ученые записки ДВГУ.– 1968. – Вып. 21. –Ч.1. – С. 45–48.

Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Л.М. Кривоченко та ін.; за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – [3-є вид., перероб. і допов.] – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с.

Тихонов К. Ф. Субъективная сторона преступления / К.Ф. Тихонов.– Саратов: Приволж. кн. изд-во. –1967. – 103 с.

Кримінальне право України. Загальна частина: підручник. / Ю.В. Александров, В.І. Антипов, М.В. Володько та ін.; за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – [вид. 3-тє, переробл. та допов.]. – К.: Юридична думка, 2004. – 352 с.

Бородин С.В. Преступления против жизни / С.В. Бородин. – М.: Юристъ, 1999. – 356 с.

Грищук В.К. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посіб. для студентів юрид. фак. вищ. навч. закл. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2006. – 568 с.

Вереша Р.В. Суб’єктивні елементи підстави кримінальної відпові­дальності: підручник / Р.В. Вереша. – К.: Атіка, 2006. – 740 с.

Авраменко О.В. Стан сильного душевного хвилювання: криміналь­но-правові та психологічні аспекти: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримі­нально-виконавче право» / О.В. Авраменко. – Львів, 2008. – 19 с.

Хавронюк М.І. Дещо про мету, мотив і спрямованість суспільно не­безпечного діяння / М.І. Хавронюк // Життя і право. – 2004. – № 4. – С. 60–64.