Поширеність розбещення неповнолітніх викликає занепокоєння. Так, згідно з деякими експертними оцінками ненасильницькі посягання на неповнолітніх (ст.ст. 155 і 156 КК) складають 8–12% від загальної кількості статевих злочинів. Офіційна судова статистика свідчить, що у 2005 р. за розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК) засуджено 75 осіб, у попередньому 2004 р. – 83 особи (-12,8%), загалом же за статеві злочини у цей період засуджено 656 осіб, у 2004 р. – 640 осіб. Беззаперечно, величезною є природна латентність статевих злочинів взагалі та розбещення неповнолітніх зокрема. Натомість засоби масової інформації надають неабияку увагу виявленим фактам розбещення неповнолітніх. Кожен сьомий український підліток у віці від 12 до 15 років відчуває надмір сексуальної зацікавленості до себе з боку дорослих. Однак реальну кількість неповнолітніх, які стали об’єктами сексуальних посягань з боку дорослих, встановити неможливо. Діти залякані дорослими, воліють не розповідати про те, що сталося [19]. Навіть православний священик, який за саном повинен проповідувати добро і злагоду, був затриманий за розбещення та зґвалтування 11–12 хлопців, яких він у такий спосіб «залучав до віри» [20]. У столиці у 2008 р. затримали 29-річного громадянина США за розбещення неповнолітніх у непристойних формах, яких вчиняв розпусні дії щодо малолітніх хлопчиків з неблагополучних родин віком 13–15 років [21]. В Україні тільки у 2007–2008 рр. у електронних засобах інформації повідомлено про приблизно 100 випадків розбещення неповнолітніх, нерідко у сукупності із більш тяжкими статевими злочинами.

Українське суспільство та держава збентежені занепадом сторіччями сформованих, високих моральних цінностей щодо статевого виховання неповнолітніх, непоодинокими випадками нехтування їхньою статевою недоторканністю. В тому числі і цим можна пояснити Закон України від 25 вересня 2008 р. № 600-VI «Про внесення змін до статей 155 та 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх», яким значно підвищена відповідальність за ненасильницькі статеві злочини проти неповнолітніх [22]. Так, якщо раніше за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, загрожувало покарання арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, то зараз воно карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк. У ч. 2 ст. 156 КК замість обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років, передбачається покарання позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Крім того, розширено коло спеціальних суб’єктів цього злочину у ч. 2 ст. 156 КК, якщо ті самі дії, вчинені щодо малолітньої особи батьком, матір’ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов'язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього.

Кримінальна заборона розпусних дій щодо особи, яка не досягла певного віку у своєму фізичному та психічному розвитку, історично обумовлена досвідом вітчизняного законодавства. Однією із перших згадок про положення дитини у суспільстві знаходимо у «Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям», в якому діти мали у всьому підкорятися, шанувати та поважати дорослих членів родини. Становище дитини у стародавні часи зводилося до повністю підлеглої, залежної та безправної особи. Ставлення до дитини як соціального суб’єкта із власними поглядами та міркуваннями сформувалось лише впродовж останніх століть [23, с. 10–12]. Церковний судебник Ярослава, початок створення якого був покладений Статутом князя Володимира Київського, будується на співвідношенні гріха і злочину. «Гріх – моральна несправедливість чи неправда, порушення божественного закону; злочин – неправда протигромадська, порушення закону людського», – так пояснює основні принципи складання судебника Ярослава В.О. Ключевський [24, с. 102]. Для християнської релігії характерним є традиційний (природний) стандарт сексуальної поведінки, відхилення від якого розцінювалось як аморальне і гріховне. Будь-які дії, що не вписувались у церковні канони сексуальної поведінки, розглядувались як «святотатство, блуд». До середини XIX століття не було прямої заборони розбещення неповнолітніх осіб. Вперше у ст. 993 Укладення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. з’являється припис, який можна вважати первістком заборони розбещення неповнолітніх: «Особи, що мали нагляд за малолітнім чи неповнолітнім і сприяли схильності малолітніх і неповнолітніх до непотребства й інших пороків, чи збуджували їх до того своїми забавами, піддавалися ув’язненню і позбавлялися назавжди права мати за неповнолітнім нагляд. Батько або мати, викриті в звідництві своїх дітей, піддавалися віддачі в арештантський відділ» [25, с. 206]. У Кримінальному укладенні 1903 р. передбачалася відповідальність і покарання «в’язницею» батьків чи осіб, які здійснюють піклування або нагляд за малолітнім, за втягнення осіб, які не досягли 17 років, до злидарства, бродяжництва чи аморального заняття та потурання непотребству чи іншій розпусті особи, яка не досягла 17 років. У ст. 435 вчинення любострастних дій тягло кримінальне покарання у вигляді виправного будинку чи в’язниці понад 3 років у випадках вчинення: 1) з дитиною, яка не досягла 12 років; 2) з малолітнім від 12 до 16 років без його згоди чи навіть з його згодою, але по вживанню «на зло його безвинності» [26, с. 191]. За радянських часів всі Кримінальні кодекси, що діяли на теренах сучасної України, передбачали відповідальність за розбещення неповнолітніх. Так, в ст. 168 Кримінального кодексу Української РСР 1922 р. передбачалась відповідальність за розбещення малолітніх або неповнолітніх, вчинене шляхом розпусних дій щодо них, та каралось позбавленням свободи на строк до п’яти років, у Кримінальному кодексі Української РСР 1927 р. майже без змін повторювалась ця норма у ст. 163. За цією статтею пропонувалось кваліфікувати дії щодо хлопця віком 7–8 років у вигляді неодноразового розбещення шляхом запрошення його до своєї квартири, де обвинувачений приваблюючи іграшками, розбещував його, вводив статевий орган між оголеними ногами та в задній прохід, чим завдав йому біль та пошкодження заднього проходу [27, с. 205]. Кримінальний кодекс Української РСР 1960 р. дещо змінив диспозицію норми, відмовившись від поняття «малолітніх або неповнолітніх» та застосувавши віковий вимір потерпілого – «особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку» та чомусь вдвічі послабив караність розбещення, що передбачалось в ст. 121 КК як вчинення розпусних дій по відношенню до особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, і каралось позбавленням свободи на строк до двох років або висилкою на строк до трьох років.

Міжнародно-правові зобов’язання України, що безпосередньо пов’язанні із протидією сексуальному розбещенню неповнолітніх, зумовлені низкою документів Організації Об’єднаних Націй (ООН) та Ради Європи (РЄ), серед яких слід виокремити Конвенцію ООН про права дитини із Факультативним протоколом № 1 (1989 р.), Факультативний протокол до неї № 2 (2000 р.) та Конвенцію РЄ про захист дітей проти сексуальної експлуатації та сексуального розбещення (2007 р.). В Конвенції 1989 р визначаються обов’язки держав-учасників захищати дітей від всіх форм сексуальної експлуатації та сексуального розбещення. З цією метою вони, безпосередньо, на національному рівні приймають всі необхідні заходи для попередження: а) схиляння чи примусу дитини до будь-якої незаконної сексуальної діяльності; б) використання в цілях експлуатації дітей в проституції або іншій незаконній сексуальній практиці; в) використання в цілях експлуатації дітей в порнографії та порнографічних матеріалах [28]. У Факультативному протоколі № 2 міжнародна спільнота визнає значними та такими, що постійно збільшуються, масштаби дитячої проституції та порнографії, поширену практику секс-туризму. Всі зазначені явища надзвичайно небезпечні для вразливих груп дітей, особливо для малолітніх дівчат, які на значно більшому рівні піддаються ризику сексуальної експлуатації. Їх доля визнається незрівнянно великою серед інших дітей, яких сексуально експлуатують. Кожна держава-учасник ООН, як мінімум, повинна охопити національним кримінальним законодавством наступні діяння та види діяльності, незалежно від того чи вчинені вони на національному чи транснаціональному рівнях, в індивідуальному чи організованому порядку та полягають у: а) сексуальній експлуатації дитини; б) пропозиції, отриманні, передачі або наданні дитини з метою дитячої проституції; в) виробництві, розподілі, розповсюдженні, імпорті, експорті, пропозиції, продажі або зберіганні з будь-якою метою, хист дітей проти сексуальної експлуатації та сексуального розбещення 2007 р. зазначено, що кожна дитина має право на такі заходи захисту, які відповідають статусу неповнолітнього з боку її родини, суспільства та держави. Сексуальна експлуатація дітей, зокрема, дитяча порнографія та проституція та усі інші форми сексуального розбещення дітей, включаючи діяння, що вчиняються за кордоном, є руйнівними для дитячого здоров’я та психосоціального розвитку, сексуальна експлуатація та сексуальне розбещення дітей набули тривожних розмірів на національному та міжнародному рівнях, зокрема, зважаючи на зростаюче використання як дітьми так і злочинцями інформаційних та комунікаційних технологій. Попередження та боротьба з цим вимагає міжнародної співпраці, добробут та найкращі інтереси дітей є фундаментальними цінностями для усіх держав-учасниць та мають підтримуватись без будь-якої дискримінації [30].

У Конвенції РЄ запроваджено низку рекомендацій до національного кримінального законодавства, зокрема рекомендується вжити необхідних законодавчих або інших заходів для криміналізації: 1) сексуального розбещення: a) залучення до діяльності сексуального характеру дитини, яка згідно з відповідними положеннями національного права не досягла віку вступу у сексуальні стосунки; б) залучення до діяльності сексуального характеру дитини, коли використання здійснюється з насиллям, примусом або погрозами; або в) розбещення здійснюється із свідомим використанням довіри, авторитету або впливу на дитину, а також у сім'ї, або насилля здійснюється в особливо вразливій для дитини ситуації, зокрема через використання розумової або фізичної неспроможності, або залежного становища (ст. 18 Конвенції); 2) іншого розбещення дітей: навмисне спонукання дитини, яка не досягла віку, передбаченого національним законодавством, до спостерігання, навіть без участі, сексуального розбещення або сексуальної діяльності заради сексуальних потреб (ст. 22 Конвенції). У Конвенції містяться рекомендації у позначенні віку, до якого заборонено залучення дітей до діяльності сексуального характеру, та вказівка, що положення Конвенції не спрямовані для урегулювання сексуальних стосунків за згодою між неповнолітніми.

Отже, приходимо до висновку, що серед обставин, що обумовлюють кримінальну заборону (криміналізацію) розбещення неповнолітніх, необхідно виокремлювати: а) суспільну небезпеку розпусних дій щодо дітей; б) різке неприйняття та засудження таких вчинків з боку абсолютної більшості населення; в) позитивний історичний досвід кримінально-правової боротьби; г) зобов’язання України, що випливають із ратифікованих міжнародно-правових документів щодо протидії цьому ганебному явищу.

Судова практика у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи: узагальнення Верховного Суду України [Електронний ресурс] // Інформаційний сервер Верховного Суду України. Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/F5735BC14609E899C32572BB00351C46?OpenDocument &CollapseView&RestrictToCategory=F5735BC14609E899C32572BB00351C46&Count=500&/