Так, на думку В.В. Лапаєвої, “поняття ефективності повинне розглядатися відповідно до нового типу правового регулювання. Сутність цього типу полягає в розумінні законотворчості як узгодження різних соціальних інтересів, при якому свобода реалізації одних інтересів не порушує інших. Йдетя про законотворчість, в основу якої покладено виявлення і врахування правоутворюючих інтересів. Правоутворюючий інтерес – це не інтерес якихось конкретних соціальних груп, а певна загальна модель вираження і захисту різних інтересів, певна теоретична конструкція (і в цьому сенсі теоретична абстракція), яка кожен раз повинна бути творчим винаходом законодавця. Тому завдання законодавця полягає у пошуку правової моделі узгодження різних соціальних інтересів, за якої свобода одних осіб в реалізації своїх інтересів не порушувала би свободи інших. Лише окресливши простір правоутворюючого інтересу, в межах якого одні правомірні соціальні інтереси не суперечать іншим і закріпивши правоутворюючий інтерес в законі, надавши йому, отже, легальний характер і державну підтримку, законодавець зможе забезпечити нормальний, вільний розвиток суспільних відносин у відповідній сфері” [10, с. 4849].

У руслі цього підходу В.В. Лапаєва визначає ефективність закону як “міру його вкладу в укріпленні правових начал державного і суспільного життя, в формуванні та розвитку елементів свободи в суспільних відносинах” [10, с. 50].

Також при визначенні ефективності правової нормина інтереси, а не на мету та результат важливо звертати увагу – вважає Сіренко В.Ф. “Якщо визначити інтерес як співвідношення між необхідністю задоволення потреб груп, окремих верств населення і можливістю їх задоволення, то виникає модель, складові якої можна розглядати як елементи ефективності, а саме: соціальні проблеми, котрі потрібно задовольнити за допомогою конкретного нормативного акту; правові засоби, їх кількість та якість; здатність правових засобів задовольняти соціальні потреби, закріплені в нормативному акті; перспективність напрямів удосконалення законодавства з метою задоволення соціальних потреб за допомогою правових засобів [14, с. 3–13].

На нашу думку, визначення, які запропонували В.В. Лапаєва та В.Ф. Сіренко, цінні для теорії ефективності правової норми, оскільки висловлено новий підхід, нове розуміння цього поняття. Однак, очевидно, воно більш застосовне для визначення ефективності приватноправових суспільних відносин, а не для публічно-правових, які ґрунтуються на владно-імперативному методі.

Серед визначень ефективності правової норми, запропонованих у другому періоді цікавою видається і позиція А.В. Малько, який “розкриває поняття ефективності через категорії правових стимулів і правових гальм (обмежень). Саме з їх допомогою правове регулювання виконує дві головні функції: розвиток і охорона, захист суспільних відносин. Функцію розвитку забезпечують головним чином правостимулюючі засоби: заохочення, пільги, переваги, рекомендації, дозволи і т. п. Правові стимули ґрунтуються на методах переконання, їх спрямованість – сприяти правомірній поведінці, створення для неї сприятливого режиму. Правові гальма (обмеження) – покарання, відповідальність, заборони, обмеження, обов’язки і т. д. – покликані перешкоджати активності протизаконній, антисуспільній. А.В. Малько зазначає, що при порушенні міри правове стимулювання і правове гальмування можуть трансформуватися в свою протилежність. Йдеться, по суті справи, про перетворення ефективних форм впливу в дефективні. З’ясовуючи межі такої міри, законодавець визначає кордони правового стимулювання і гальмування, що дозволяє, по-перше, обрати дійсно потрібні, працюючі правові стимули і гальма, по-друге, “викликати” до життя поведінку, необхідну, корисну, правомірну, і по-третє, не поширювати сферу дії правових стимулів і гальм на вчинки, регулювати які право не в стані” [15, с. 51–52].

На нашу думку, визначення ефективності правової норми, запропоноване А.В. Малько через категорії правових стимулів і правових гальм (обмежень), заслуговує на увагу та потребує подальшого дослідження, проте, без сумніву, має важливе значення для подальшого розвитку теорії ефективності правових норм.

З урахуванням викладених вище підходів до визначення поняття ефективність правової норми та з урахуванням специфіки галузі кримінального права, хочемо визначити наступні важливі моменти:

1. Прийняття будь-якої кримінально-правової норми передбачає бажання законодавця досягнення певної мети. Для її досягнення законодавцеві необхідно забезпечити закладення необхідних якісних властивостей кримінально-правової норми. Вищевказані якісні властивості кримінально-правової норми й становлять потенційну (прогнозовану) її ефективність.

Для того, щоб потенційна (прогнозована) ефективність кримінально-правової норми “запрацювала”, необхідні відповідні механізми для її дії-реалізації. Тобто від здатності механізмів дії кримінально-правової норми реалізувати закладені в ній якісні властивості кримінально-правової норми залежить в кінцевому рахунку ефективність кримінально-правової норми.

Отож, ефективність кримінально-правової норми – це її властивість, здатність досягати поставлену законодавцем мету. Ефективність кримінально-правової норми охоплює потенційну (прогнозовану) ефективність кримінально-правової норми, яка визначається якісними властивостями норми (змістовними та техніко-юридичними характеристиками; чіткістю, ясністю формулювань, узгодженістю, безпробільністю, як в межах норми, так і нормативно-правового акт) та ефективністю механізму її дії-реалізації.

2. Вважаємо, що ефективність кримінально-правової норми визначається доти, поки кримінально-правова норма не буде порушена. Після порушення кримінально-правової норми заговоримо про ефективність правозастосовчої діяльності. Тому, на нашу думку, потрібно розрізняти повністю не поняття які збігаються – ефективність кримінально-правової норми та правозастосовчої діяльності, оскільки вони різняться змістом, показниками, кожна має своє значення.

––––––––––––––––––––

Фаткуллин Ф.Н., Чулюкин Л.Д. Социальная ценность и эффективность правовой нормы. – Казань: Изд-во Казанского университета, 1977. – 119 с.

Козлов В.А. Вопросы теории эффективности правовой нормы: автореф. канд. юрид. наук. – Л., 1972. – 26 с.

Теория государства и права // Под ред. М.Н. Марченко. – М., 1987. – 378 с.

Пашков А.С., Явич Л.С. Эффективность действия правовой нормы // Советское государство и право. – 1970. – № 3. – С. 40–48.

Баранов В.М. Истинность норм советского права. Проблемы теории и практики. – Саратов, 1989. – 398 с.

Зелепукин А.А. Проблемы эффективности российского законодательства: дисс. канд. юрид. наук. – Саратов, 2000. – 236 с.

Злобин Г.А. О методологии изучения эффективности уголовного наказания в советском уголовном праве и криминологии // Вопросы предупреждения преступлений. – М.: Юрид. лит., 1965. – № 1. – С. 50–74.

Карпец И.И. Об эффективности уголовного закона // Социалистическая законность. – 1966. – № 5. – С. 19–23.

Самощенко И.С., Никитинский В.И., Венгеров А.Б. Об основах методологии и методики изучения эффективности действия правовых норм // Ученые записки ВНИИСЗ. Вып. 25. –М., 1971. – С. 3–40; Иконицкая И.А. Проблемы эффективности в земельном праве. М., 1979. – 183 с.; Сырых В.М. Истинность и правильность как критерии теоретической эффективности норм права // Эффективность закона. Методология и конкретные исследования // Отв. ред.: Сырых В.М., Тихомиров Ю.А. – М., 1997. – С. 9–28.

Лапаева В.В. Эффективность закона и методы ее изучения // Эффективность закона. Методология и конкретные исследования / Отв. ред.: Сырых В.М., Тихомиров Ю.А. – М., 1997. – С. 28–44.