251 О.Ф. ПасєкаРОЗВИТОК КОНЦЕПЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ У ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВАХ

Розглядається розвиток та становлення основних положень кримінальної відповідальності юридичних осіб за вчинення суспільно небезпечних діянь у законодавствах зарубіжних держав.

Ключові слова: кримінальне законодавство, суб’єкт злочину, юридична особа, кримінальна відповідальність, кримінальне покарання.

Постановка проблеми. Економічні та політичні перетворення останнього десятиліття істотно розширили й ускладнили сферу право­вого регулювання за рахунок появи приватного сектору. На цьому тлі в багатьох галузях виникла потреба у появі нових, ефективніших і су­часних інститутів, які б відповідали вимогам часу. Це стосується і кримінального законодавства. Зайвий консерватизм і догматизм зав­жди перешкоджав розвитку нових інститутів. Однак не можна не виз­нати, що запровадження відповідальності організацій спонукає до істотної модернізації кримінального законодавства, а з огляду на це необхідно ретельно вивчати всі так би мовити «за» та «проти» застосу­вання таких новацій.

Одним з аргументів позитивного вирішення питання запровад­ження кримінальної відповідальності юридичних осіб є її наявність у законодавствах багатьох держав протягом тривалого часу. Постановка питання про існування кримінальної відповідальності юридичних осіб мала сенс і викликала жваві дискусії на заході тоді, коли юридична особа, будучи породженням цивільного права, підпадала під дію ви­нятково норм про цивільно-правову відповідальність. Це стосується, насамперед, XIX ст. з його бурхливим зростанням економіки, виник­ненням різноманітних економічних конструкцій типу акціонерного товариства, цивілістичною юридизацією цих конструкцій і т.д. Тут й виникла дилема: якщо юридична особа порушує не

цивільно-правове зобов’язання, а встановлені під загрозою державного примусу публічно-правові правила поведінки, для прикладу, у сфері регулю­вання фінансового ринку, то чи може бути притягнена до кримінальної відповідальності безпосередньо юридична особа?

Технологізація економічному життя призвела вже у першій половині ХХ ст. до бурхливого росту публічно-правових заборон у сфері економіки, до необхідності введення різноманітних санкцій. У такій ситуації відповідь на запитання, що хвилювало у XIX ст. юристів, стала очевидною: державний примус може бути застосований не лише до фізичних, а й до юридичних осіб. Інакше кажучи, юридич­на особа може підлягати не лише цивільно-правовій, а й кримінальній відповідальності.

З цієї позиції доцільно проаналізувати розвиток норм кримі­нального законодавства зарубіжних держав щодо відповідальності юридичних осіб, що дасть можливість обґрунтованіше підійти до визначення доцільності запровадження такої відповідальності у вітчизняному законодавстві.

Стан дослідження проблеми. Питанню розвитку кримінальної відповідальності юридичних осіб у зарубіжних державах присвятили свої праці Г.І. Агафонов, О.Ю. Антонова, П.Н. Бирюков, Б.В. Вол-женкін, В.К. Грищук, О.О. Дудоров, СІ. Келіна, І.В. Красницький, Н.Є. Крилова, В.Н. Кудрявцев, А.С. Нікіфоров, В.А. Пимонов, І.В. Сіт-ковський, В.М. Смітієнко, та ін. Що ж стосується вітчизняного аспекту цієї проблематики, то доводиться констатувати, що його дослідженню приділено надто мало уваги. Тому-то потрібний глибший та деталь­ніший аналіз для напрацювань обґрунтувань та пропозицій.

У цьому контексті, на наш погляд, важливо проаналізувати роз­виток норм кримінальних законодавств зарубіжних держав, які регла­ментують відповідальність юридичних осіб, а також акцентувати увагу на необхідності ґрунтовнішого дослідження цієї проблеми.

Виклад основних положень. Про корпоративну відповіда­льність правники заговорили лише тоді, коли головну роль в економіці стали відігравати не індивідуальні, а колективні суб’єкти. Такого стану економіка досягла в умовах капіталістичної формації. Саме у цей період проявляється недостатність правового регулювання діяльності колективних утворень лише засобами цивільного та адміністративного законодавства.

Генезис фундаментальних положень сучасного кримінального пра­ва, які не допускають кримінальної відповідальності юридичних осіб, відбувся ще у період буржуазних революцій, коли в основу кримінальної відповідальності було покладено нові принципи (відповідальність при наявності вини та індивідуальна відповідальність), що стали згодом «ан­типодами» відповідальності колективних суб’єктів. Починаючи з того часу, принципи особистої та винної відповідальність отримала закріп­лення у більшості кримінальних кодексів, що змінили середньовічне за­конодавство, котре допускало відповідальність громад, гільдій. Як наслі­док, притягнення до відповідальності корпорацій стало визнаватися не­припустимим. Це обґрунтовувалося тим, що корпорації не мають реальної волі, отже, до них не можна застосувати таке поняття як вина, яка є однією з невід’ємних підстав відповідальності.

Учені-юристи стверджували, що корпорація, будучи юридич­ною фікцією, не задовольняє закріпленим у законі вимогам actus reus (винна дія) і mens rea (винна воля, вина).

Незважаючи на це з розвитком капіталізму та збільшенням кількості корпорацій багато держав запроваджують корпоративну відпові­дальність, прагнучи у такий спосіб посилити свій вплив на економічні процеси та встановити заходи протидії злочинам, які можуть бути вчинені колективними суб’єктами приватного сектора. У зв’язку з цим у багатьох державах (насамперед державах загального права) у середині XIX ст. за­проваджено кримінальну відповідальність корпорацій.

Так, становлення кримінальної відповідальності корпорацій в Англії початково унеможливлювалось. Це було зумовлено вимогою права про те, що підсудний сам особисто повинен з’явитись до суду. У своїй промові англійський правник Едвард Турлоу (Edward Thurlow), противник притягнення колективних суб’єктів до відповідальності, стверджував, що корпорація немає сумління, бо вона немає душі і тіла, яке можна покарати [1, c. 8].

Однак у середині XIX ст. у державах загального права (Англія, США) суди почали в окремих випадках притягати до кримінальної відповідальності корпорації за невиконання обов’язків, покладених на них законом, а потім і за неналежне вчинення правомірних дій, резуль­татом яких стало заподіяння шкоди суспільству [2, с. 53]. Слід підкреслити, що ця шкода повинна була мати такий рівень суспільної небезпеки, що застосування санкцій інших галузей права фактично було неадекватне спричиненій шкоді.

В Англії було встановлено таке правило: у разі злочинного вчинку (misfeasance) до відповідальності за обвинувальним актом зав­жди міг бути притягнений сам службовець або агент, що фактично вчинив злочин. Бездіяльність (non fea-sance), зрештою, не могла бути поставлена у вину фізичній особі, а лише – самій корпорації.

Визнання юридичної особи суб’єктом злочину в Англії відбулося у середині XIX ст. [3, с. 45]. У 1846 p. лорд Детлем виніс рішення у справі «The Queen vs Great North of England Railway Co.» (королева проти компанії Велика залізниця Півночі Англії), в якому вказав, що корпорації можуть визнаватися суб’єктом злочину за вчи­нення неналежних правомірних дій [4, с. 12].

Виданий у 1889 р. Міжнародний Акт (International Act) не вик­лючав можливості визнання корпорації суб’єктом злочину, за винят­ком злочинів, які юридична особа не може вчинити (наприклад вбив­ство, наклеп та ін.).

З 1944 р. в Англії стало можливим притягнення корпорацій до відповідальності як виконавців, так і співучасників. При цьому досить часто використовується принцип «alter ego». Тому винне діяння осіб, які входять в орган управління юридичної особи, вважається вчиненим самою юридичною особою. У тих випадках, коли злочин вчинено посадовою особою, корпорація відповідає як виконавець злочину. Якщо ж службовець є співучасником, то юридична особа підлягає відпові­дальності як співучасник [5, с 282].

З цього принципу англійське кримінальне право, як і право США, робить виняток. По-перше, ставити у вину діяння представника юридичній особі не видається можливим, коли йдеться про злочини, які за своєю природою не можуть бути вчинені останньою (статеві злочини та ін.). По-друге, якщо йдеться про злочини, за які передбаче­но покарання у вигляді довічного ув’язнення, принцип «alter ego» та­кож не може використовуватися, оскільки до корпорації не може бути застосований такий вид покарання.

Загальні засади кримінальної відповідальності юридичних осіб передбачені законом «Про інтерпретацію» 1978 р. Юридична особа в Англії може підлягати кримінальній відповідальності за корупційні діяння, відмивання доходів і фінансування тероризму (торгівля впли­вом, на відміну від США, у Англії не криміналізована). Відповідно до згаданого закону під суб’єктом, який підлягає відповідальності за вчи­нення статутного злочину, якщо інше не передбачено законом, розуміється корпорація [5, с 281].

У кримінальному законодавстві США, яке розвивалося на основі англійського загального права, протягом тривалого часу питання про відповідальність корпорацій розглядалося у практичній площині. Так, у 1887 р. було прийнято закон про торгівлю між штатами, а у 1890 р. - ан-титрестовий кримінальний закон Шермана, що діють досі. З їх прийняттям стає очевидним намір законодавця здійснювати боротьбу з небезпечними проявами діяльності корпорацій у сфері економіки шляхом застосування кримінально-правових санкцій до корпоративних суб’єктів [5, с 279].

У США на фоні економічного зростання, збільшення кількості корпорацій, підвищення їх ролі у суспільному житті постала необхідність жорсткішої регламентації та контролю за їх діяльністю. На початку XX ст. Конгрес США в Акті Елкінса (Elkins Act) сформу­лював положення, що дія чи бездіяльність службовця корпорації у ме­жах своїх повноважень вважається дією чи бездіяльністю самої корпорації. Це положення у 1909 р. розглянув Верховний Суд США на предмет його конституційності по справі залізнодорожньої компанії «Центральний Нью-Йорк та Гудзонська Річкова Залізниця» проти Сполучених Штатів («New York Central & Hudson River Railroad Co.» v. «United States»). При слуханні апеляції на обвинувальний вирок проти Центрального Нью-Йорка (New York Central) за порушення Акту Елкінса адвокат аргументував невідповідність Конституції розділу І Акту про відповідальність корпорації за дії службовців, агентів та співробітників тим, що накладання штрафу на корпорацію за дії її співробітників зводиться до відбирання грошей у безневинних акціонерів та їх покарання без належного судового процесу. Верхов­ний Суд не погодився з таким твердженням, визнавши можливість кримінальної відповідальності корпорацій [4, с. 12].

Законодавцю того часу було важко обґрунтувати делікто-здатність об’єднань, враховуючи його уявлення про особу як про істоту розумну, а не абстрактну, не матеріалізовану. Та все ж, незва­жаючи на це, з причин безпеки і як виняток призначення покарання колективному суб’єкту допускалося.

Кримінальну відповідальність юридичних осіб передбачають законодавства й інших держав. Так, у судовій практиці Італії та Франції часів XIII–XVI ст. також можна знайти чимало прикладів ви­несення судових рішень про покарання міст, общин, гільдій та інших корпоративних утворень. Італійські статути середньовіччя допускали можливість покарання міста, волості, в яких було вчинено злочин що­до їх пана (наприклад, Римський статут 1362 р.) [6, с. 33]. У середньовіччі можливість покарання колективу за дії, вчинені його членом, було передбачено в англійському, іспанському праві, праві Королівства Сицилії, канонічному праві (покарання екскомуніки на­кладалося на ціле місто чи регіон) [1, c. 7].