Суспільна небезпека та протиправність є двома обов’язковими взаємозалежними ознаками злочину, проте для визнання злочином вирішального значення набуває суспільна небезпека, адже вона є підставою для визнання діяння злочинним, для його криміналізації [1; 7].

Для правильного розуміння співвідношення зазначених двох ознак злочину важливе значення має положення, закріплене в ч. 2 ст. 11 КК України. В ній констатується, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній особі. У таких випадках у наявності формальна ознака – протиправність, але немає характерного для злочину ознаки – істотної шкоди охоронюваним кримінальним законом об’єктам.

Тому проблема ненадання допомоги знову ж таки зводиться, крім об’єктивної сторони, до суб’єктивних аспектів. Так, якщо одна особа демонструвала вміння плавати, а потім випадково почала тонути на очах у іншої особи, то „спостерігач” може припустити, що потерпілий зможе сам вийти з такої небезпеки і не надати своєчасну допомогу. І якщо певним чином потерпілий вижив і одержав лише незначні ушкодження, то це начебто не може кваліфікуватися як злочин, адже не набуло ознак суспільно небезпечних наслідків.

Отже, одна лише зовнішня формальна відповідність подібної бездіяльності при ненаданні допомоги ознакам конкретного злочину за ст.136 КК України не дозволяє вважати його таким, якщо воно не має такого ступеня небезпеки, що притаманна злочину (істотна шкода). За наявності таких випадків кримінальна справа не може бути порушена, а вже порушена підлягає припиненню. І взагалі проблема міститься ще й в тому, що закон не розкриває поняття малозначності і тому з’ясування його слід робити щодо кожного конкретного випадку, піддаючи розгляду, оцінці всі обставини справи. Вони повинні показати, що таким діянням не було заподіяно істотної шкоди.

Однак подібний негативний соціальний досвід лише підкріплює суспільну байдужість, яка рано чи пізно призводить до ненадання допомоги при реальній загрозі потрепілому з боку оточуючих. Тим паче, що оцінка ступеня об’єктивної наявності небезпеки потерпілому також суто суб’єктивна оцінка. Якщо особа фізично розвинута і має досвід перебування у екстремальних ситуаціях, то вона може навіть не оцінити реальність небезпеки знайомої йому ексвізитної ситуації для іншої особи, вважаючи, що кожен зможе спокійно її подолати. А потерпілий, який не має такої підготовки чи досвіду подолання, може навіть загинути не внаслідок фізичної слабкості, а через розгубленість, паралізуючий страх або ж просту дезорганізацію власних дій в стані афекту. Відповідно невтручання та ненадання допомоги потерпілому з боку іншої людини було не навмисне, адже не містило наміру настання негативних наслідків для потерпілого. А, отже, не можна не враховувати зміст і спрямованість наміру, бо якщо намір був спрямований на невтручання і породив бездіяльність через ненадання допомоги, але з незалежних причин це не призвело до загибелі чи значних тілесних ушкоджень, то таке діяння не може розглядатися як малозначне, оскільки була серйозна загроза життю чи здоров’ю людини.

Виходячи з цього, слід розглядати й винність за ненадання допомоги. Закон називає винність, поряд із суспільною небезпекою і протиправністю, обов’язковою ознакою злочину, тому що, як вказується у п’ятому розділі КК України, присвяченого провині та її формам, злочином може бути діяння, зроблене винно, тобто з умислом чи по необережності. На винність прямо вказується й у визначенні поняття злочину, як ознаку злочину, пов’язану із суспільною небезпекою і протиправністю діяння. Якщо відсутні ці ознаки, то не може виникати і питання про провину.

У свою чергу, караність у визначенні поняття злочину також вказується як одна з ознак злочину. І це зрозуміло, бо якщо діяння не є караним, воно не може розглядатися як злочин. Відповідно до того, що за кожен злочин у санкціях статей Особливої частини передбачається покарання, то даною ознакою злочину закон називає можливість обов’язкового застосування покарання за вчинене діяння. Тобто караність розуміється саме як можливість покарання, а не як реальне його застосування. Це означає, що не у всіх випадках установлене законом покарання підлягає застосуванню. Кримінальний закон припускає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності і покарання, наприклад, у зв’язку з тією ж малозначущістю бездіяльності (ч. 2 ст. 11 КК України), або на підставі ст. 46 КК України у зв’язку з примиренням винного та потрепілого. Чи, наприклад, на підставі ст. 48 КК України у зв’язку із зміною обстановки, коли особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, до яких належать і ст. 136 КК України, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи у суді внаслідок зміни обставин вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність (наприклад, тілесні ушкодження жертви швидко загоїлися).

Тому ознакою злочину варто вважати можливість застосування покарання, а не караність діяння, адже це не ознака злочину, а його наслідок. Реально “непокараний” злочин не перестає бути внаслідок цього злочином [5]. А, на жаль, злочини передбачені ст. 136 КК України про ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, в більшості своїй є латентними, бо реально спостерігаються майже щодня, однак не набувають свого законного процесуального закріплення внаслідок об’єктивних та суб’єктивних вад як правозастосовної практики, так і самого соціуму. Це й визначає актуальність дихотомічного розгляду морального та правового компонентів даного злочину, що виступає показником правової зрілості суспільства в цілому.

Дагель П.С., Карпов Д.П. Субъективная сторона преступления и ее установление. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1974.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.Т. Борисов та ін.; за ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001.

Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Вид. дім „Ін Юре”, 2003.

Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2001.

Малинин В.Б. Причинная связь в уголовном праве. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2000.

Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. – Х.: Вища школа, 1982.

Рарог А.И. Субъективная сторона и квалификация преступления. – М.: Профобразование, 2001.